* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДАХА-БРАХА БЕНД

07:10 30.12.2010

ДАХА-БРАХА БЕНД

 

«Чому я переважно ходжу на інтерв’ю? — Марко помалу потягує чорний чай у затишному редакторському кабінеті «УМ». — Ну якщо дівчата співають більше, тоді говорити більше маю я». Він із зацікавленням знайомиться з редакцією бо, як виявляється, скільки він себе пам’ятає, його сім’я передплачує «УМ». Марко спокійний, я б сказала, умиротворений і мало нагадує творця того згустку енергії, який називається «ДахаБраха». Цей гурт увірвався в український, а незабаром і світовий музичний простір, в середині 2000–х — час, коли в Україні, як круте вариво, набухало людське невдоволення і невідворотно хотілося змін. «Даха–Браха» — це уособлення того, якими ми є і якими не стали: є ліричним народом, а не стали упевненою в своїх діях нацією. Про суспільні процеси, музичні тенденції й дещицю передноворічного — у нашій розмові з Марком Галаневичем.

 

«Український слухач — рідний, іноземний — уважніший»

— Про це інтерв’ю ми з вами ледве домовилися після місяця переговорів, бо ви весь час були у роз’їздах. У чому причина, що зараз вас так важко зловити?

— Ми часто маємо концерти за кордоном. Крім того, останній місяць возимо по Україні новий альбом Light. Хоча перший концерт, де ми презентували диск, припав на виступ у Монреалі — це Cinars, творчий ярмарок, на якому митці представляють сучасний театр, танець і музику. Україна у нашій особі там була представлена вперше: ми пройшли відбір і мали окремий стенд, який, щоправда, коштував нам трохи грошей.

— За стенд платили самі?

— Так, трохи склалися, десь позичили (усміхається). Це була нормальна сума — 2 чи 3 тисячі доларів, її ще можна зібрати, зважаючи на те, що це інвестиція в майбутнє: «ДахаБраха» не має прямої реклами, не піариться на телебаченні, але все одно треба, щоб аудиторія, яка може нас слухати, розширювалася.

— Цікаво, наскільки поширена практика сплати внеску на музичних фестивалях?

— За шість із половиною років нашого існування ми вперше зробили подібний внесок — як правило, нам платять за участь. Після Монреаля нас уже запросили на фестиваль WOMAD, що відбудеться в березні в Австралії. Це найбільший world music фестиваль, до якого можна прагнути. Взагалі фестивалі дають великий позитив: ти ділишся своєю творчістю і отримуєш велике задоволення від цього, особливо якщо слухачі уважні й цивілізовані, що найчастіше трапляється у Європі. Український слухач нам приємний і рідний, але іноземний трохи уважніший. От цікава історія трапилася на фестивалі у невеличкому чеському містечку — публіка там була старшого віку. Ми граємо концерт, а вони собі сидять спокійно, у нас уже сорочки мокрі, а від них — ніякої реакції: чи не розуміють, чи за стіною перебувають? Після концерту ми виходимо з–за сцени, а вони стоять уже з дисками для автографів: «Спасибо за ужасный концерт!». Як виявилося, це означає: «Дякуємо за чудовий концерт!» (усміхається).

Я вам скажу — цікаво їздити по Європі й спостерігати, як нас сприймають, адже зараз в України аура не найкраща, з країни надходять дивні месиджі, а ейфорія 2004 року давно минула. Одне із завдань, яке ми виконуємо, сказати, що Україна — це країна з глибокою культурою, яка потенційно може стати частиною цивілізованої Європи.

Про премію Сергія Курьохіна і співпрацю з Махмальбафом

— Але ваша музика не є чистим українським фольком, там багато мотивів iз інших культур.

— Так, ми вирішили працювати в жанрі етнохаосу, тобто змішати етнічні мотиви різних народів світу. Але нам кажуть, що б ми не вплітали, все одно чути, що ми українці, бо основа у нас українська. Ми даємо нове життя старим українським пісням, яким уже по тисячу років.

— Це тренд у сучасній музиці — нарощувати на національному ґрунті те, що тобі подобається, чи ваше оригінальне рішення?

— Це концепція world music. Коли ми починали, то були одні з перших в Україні, й люди ставилися до цього по–
різному: «Чи можна змішувати автентику? Чи можна змішувати стилістичні жанри?». Ми ж ризикнули і пішли на експеримент. Але ми не виступаємо проти автентики! Просто вважаємо, що можливе існування українського мелосу ще і в такому варіанті. Те, що росіяни дали нам премію імені Сергія Ку­рьохіна в галузі сучасного мистецтва, вказує, що ми поставили українську фольклорну музику на актуальний рівень. Що б ми не говорили, але чиста автентика більшістю людей не сприймається. Ми прагнемо активізувати питання української культури не тільки серед іноземців, але й серед українців. Тому що тривалий час нам насаджували комплекс неповноцінності. Зараз це виражається в тому, як люди реагують на наші закордонні концерти: «Ого! Ви стільки їздили!». Тоді ставлення змінюється й вони думають: «Отже, вони варті уваги».

— Телебачення залишається важливим способом передачі інформації. Чи були у вас спроби проникнути в ефір — на концерти, в програми, шоу, запропонувати кліпи?

— Як правило, ми ніколи не відмовляємося від пропозицій, але є певні обмеження, зумовлені естетичною якістю і етичною спрямованістю певних телепередач. Щодо кліпів — телебачення жорстко форматоване: кліпи мають бути не більше трьох хвилин, те ж із музикою на радіо.

— Леді Гага знімає музичне відео довше, ніж три хвилини...

— І вона популярна в інтернеті. Тобто я думаю, що все ж можна оминути телевізор. У нас є два відео — на пісню «Весна», режисер Діана Рудиченко, й «Над Дунаєм», режисер Тетяна Василенко — які доступні в мережі. Просто розумієте — не хочеться йти в шоу–бізнес. От ми вирішили спробувати себе на «Євробаченні» — пройшли перший тур, але постановили, що це не буде нашим головним проектом. Так і сталося: фестиваль у Словенії збігся із наступним туром на «Євробачення» і ми його пропустили.

— Була інформація, що «ДахаБраха» передала свою музику іранському режисеровi Махмальбафу. Він із вами співпрацював?

— Так, він використав одну з наших композицій у своїй роботі. Ми чекаємо, коли цей фільм вийде на екрани.

Від народного до експериментального

— У вас оригінальне ім’я — таке українське, старовинне. Складається враження, що разом з іменем підібрали й долю...

— У мене також таке враження склалося (сміється). Мама вибирала між Макаром і Марком, а оскільки я народився близько до дня святого Марка, то так воно й сталося. Тепер я їй дуже вдячний за це ім’я, але пам’ятаю, що в дитинстві я не був у такому захопленні, бо всі нормально називалися, а я — Марко.

Я народився на Вінниччині, батьки — вчителі. Але родина моя дуже співоча. Батько свого часу грав у клубі на електрогітарі, мама ще й досі співає в хорі. Одна бабуся завжди співала в церковному хорі, а від іншої бабусі я записав багато пісень... Ще пам’ятаю, як на весіллях жінки гарно співали, а зараз цього менше, й обрядів менше... Тепер у мене гарно співають мої дівчата (учасниці гурту «ДахаБраха». — Ред.) — вони займалися співом ще в дитячих колективах, потім вчилися в інституті Поплавського, паралельно співаючи в ансамблі «Кралиця». До речі, більшість наших пісень — це те, що вони та їхні колеги записали по експедиціях.

— Ви сказали, що раніше були гарні весілля. А як відбулося ваше? Обряди, співи були?

— Та ні, нічого такого не було. Ми просто прийшли й розписалися. Навіть не було обручок. Це був п’ятий курс університету, і насправді мене та Наталку (Наталка Біда — акторка театру «Дах». — Ред.) цілком влаштовував цивільний шлюб, але ми почали думати про побутові питання, наприклад, захочемо знімати квартиру, а нам казатимуть, що ми не розписані (усміхається).

Але так — треба найближчим часом обвінчатися, бо хочеться, щоб усе було по–хорошому. Нас піп уже насварив, коли ми хрестили дитину. До речі, ми її назвали теж старовинним ім’ям — Лукія.

— От вам щастить! Навколо одні дівчата!

— Так. В університеті Шевченка на два хлопці було 20 дівчат. Тому коли у мене запитують, як мені працюється з дівчатами, я відповідаю, що чудово працюється! А якщо треба поспілкуватися на тему футболу, то в мене є кум і актори з «Даху» (сміється).

«Ми не хотіли набридати Полу Маккартні»

— Що нового від «ДахиБрахи» ви представляєте у вашому третьому альбомі Light?

— Цей альбом світліший і легший на відміну від диску «На межі», звучання якого деякі музикознавці окреслили як психоделік фольк. Деякою мірою Light ще й іронічний, адже ми в ньому експериментуємо із сучасними жанрами: український фольк і драм–ен–бейс, хіп–хоп, реп. Між собою ми навіть називаємо його попсовим. Але люди, яким ми довіряємо, дали цьому альбому високу оцінку, — у першу чергу це драматург КЛІМ.

— Музику ви створюєте усім колективом. А хто пише слова?

— Більшість слів — це українські автентичні пісні, в яких може бути змінена мелодика. Англійські ж з’являються незрозуміло яким чином — як наприклад Specially For You, що придумувалася спочатку просто як завивання, але під час розробки народився англійський текст.

— Як до роботи над Light долучився Юрій Хусточка, якого ви називаєте саундпродюсером альбому?

— Ми виступали кілька разів на одній сцені й він сказав, що йому було б цікаво з нами попрацювати й запропонував студію для запису. У нас від роботи з Юрієм залишилися тільки найкращі спогади: шкода, що він виїхав у Францію, де працює з якимось гуртом. Чомусь хороші люди не можуть знайти собі в Україні місця.

— Пам’ятаю, в якому захопленні я була від ваших «Ягудок», тоді цей альбом здавався найкращим подарунком дорогій людині. Сподіваюся, з Light буде те ж саме.

— Ви знаєте, ми часто чуємо подібні відгуки. Одна жінка, режисер на українському ТБ, народжувала сина під «Ягудки». А нещодавно після концерту до нас підійшла жінка й сказала: «Я не думала, що буду танцювати після того, що сталося в моєму житті». У такі моменти усвідомлюєш, що твоє розуміння музики співзвучне з іншими людьми, що наша музика є корисною, тому цим треба займатися.

— Було повідомлення, що вас запрошували виступати на корпоративі у Дмитра Діброва.

— Це був не корпоратив, а представлення його проектів на Красній площі. Нас цінують люди, які представляють російський мистецький бомонд, — це і Марат Гельман, і Катя Бочевар. Вони запрошують нас на певні мистецькі акції.

— Приміром, при Ющенку була модна українська стилістика. Очевидно, ви тоді відчували більший попит на свою творчість.

— Ми були не зовсім у тому форматі. Нам і досі час від часу люди, які ходять у вишиванках, закидають африканські барабани. Ми не є автентичним колективом. Щодо зацікавленості українського бомонду, то в Україні нас кілька разів запрошував фонд Віктора Пінчука — на відкриття українського павільйону у Венеції, ми також грали на прийомі в честь Пола Маккартні.

— І як Пол Маккартні відреагував на вашу музику? Ви з ним познайомилися?

— Ні, не хотілося йому набридати, до нього стільки людей підходило...

— Які плани на «Гогольфест» на наступний рік? Я так розумію, «Дах» уже втратив надію потрапити в «Мистецький арсенал».

— Так, це вже неможливо — змінилося керівництво країни й керівництво «Мистецького арсеналу». Говорили, що там нічого не можна проводити, поки триватиме ремонт, але все ж певні акції проходять... Ми спробуємо зробити «Гогольфест» на ВДНГ. Але шанси, що фестиваль взагалі буде, дуже невеликі — все це некомерційне, грошей він не відбиває, а зацікавлення держави незначне, хоча подія такого рівня й розмаху не може проходити без участі держави.

 

Наталя ДМИТРЕНКО
УМ