* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Анатолій Мокренко: Я довго шукав себе в житті

06:19 12.11.2010

  
Анатолій Мокренко: Я довго шукав себе в житті

 

 

Слухаючи Анатолія Мокренка, не раз ловила себе на думці, що про таке життя обов’язково треба писати мемуари. Та виявилося, що співак це вже зробив. Книжка спогадів під назвою «Знайти себе» побачила світ два роки тому. Співаку, який народився в голодному 33–му році, дитиною пережив німецьку окупацію, а потім не раз вступав до різних навчальних закладів, перш ніж стати оперним співаком, справді є про що розказати нинішньому поколінню. Виконавець зізнається, що йому нелегко було знайти себе в цьому житті, але він радий, що не схибив і таки реалізував свою заповітну мрію — співати...

 

Вижив завдяки... гарбузам

— Анатолію Юрійовичу, ви народилися в голодному 1933–му. Як вижили тоді, коли смерть не милувала ні дорослих, ні дітей?

— Справді, життя моє складалося драматично від самого початку. Я народився 22 січня 1933 року — у розпал голоду. Село моє Терни — велике, мешканців було тисяч 10. І майже половина з них померли голодною смертю... Як я вижив? У діда мого по батькові, Омелька, у погребі були гарбузи, i це мене врятувало. Я й досі люблю будь–яку страву з гарбуза. А весною, розповідали мама та бабуся, їли липове листя, кору, траву... Батько з мамою працювали на цукровому заводі, робітникам тоді якісь крихти перепадали, так і вижили...

— У День пам’яті жертв Голодоморів, який відзначатимемо незабаром, зазвичай запалюєте свічку?

— Просто з вікон нашої квартири видно Меморіал жертвам Голодомору, який зведено завдяки Вікторовi Ющенку, моєму земляку. І це вже традиція в нашій родині — ставити свічку в День пам’яті на балконі на 12–му поверсі. Я вдячний, що доля з того пекла винесла мене живим. Завжди це пам’ятав і жив за себе і за того хлопця.

«Я був дуже жадібний до роботи»

— Звернула увагу ще й на такий момент у вашій біографії: перш ніж стати співаком, ви закінчили Політехнічний інститут...

— Я не відразу зрозумів і усвідомив своє покликання. Я тікав із двох військових училищ. Зі своїм шкільним другом Володькою Рисованим після сьомого класу подалися в Харків вступати в льотне училище — це була моя дитяча мрія. Дали нам батьки по десятці, ми позашивали гроші в штани, тоді ж було багато уркаганів, а ми ж сільські наївні хлопці — нас одразу видно. Добиралися цілу ніч на даху поїзда. Подали документи. Я пройшов, а Володьку за станом здоров’я не беруть. Я не мислив себе без товариша, забрав документи. Хоча це й було небезпечно, могли навіть засудити — у ті часи з цим було строго. Подалися ми в артилерійське училище. І знову та й сама історія — я вступив, а Володька — ні. Залишився, але увесь час не полишала думка: чому я тут, навіщо, я ж зовсім про інше мріяв. Почав писати рапорти, щоб мене відрахували. Марно. Два місяці протримався. А потім утік. Мій двоюрідний брат учився в Харкові, і я до нього прийшов у гуртожиток. З училища написали мамі, що син зник. Вона, бідна, приїхала і в першу чергу куди? До брата в гуртожиток. А там я... Вона мене навіть не лаяла, така налякана була моїм зникненням. Раділа, що я знайшовся живий і здоровий.

Пам’ятаю, пішли до начальника училища, він маму лає: такого–сякого сина виховали. Я не втримався і собі на нього накинувся: не сваріть мою матір. Накричавшись уволю, начальник розпорядився, щоб мені віддали одяг. Я був щасливий.

— Зі своїм другом, заради якого пішли на такі жертви, зараз підтримуєте стосунки?

— Ні, він, на превеликий жаль, давно помер. Спився...

Я повернувся до школи. У ті повоєнні часи діяла державна комісія з відбору народних талантів. У війну ж загинуло багато інтелігенції, митців. Тому серед школярів щороку влаштовували художні олімпіади, на яких я виступав. Спочатку в селі своєму співав, потім у районі, потім в області, потім у Київ послали... Прослуховували у філармонії. Пам’ятаю, там були Зоя Гайдай, Паторжинський. Проспівав їм «Летят перелетные птицы» — пісню війни, бо це на той час іще всім боліло. І мені видали документ про зарахування студентом Харківської консерваторії. А я тільки–но в 10 класі вчився! Що ж мені робити із цим направленням? Я не бачив живого артиста, не мав уявлення, чим вони займаються. Як розказував мій колега Сергій Козак, родом із Кобрина на Західній Україні: він був полковником, а потім його направили вчитися в консерваторію. Раніше приїде в село в папасі, при погонах — полковник же! Солідний! А тут раптом приїздить у пальтечку, капелюсі. Його односельці й питають: «Що трапилось, тебе зняли?» — «Я закінчив консерваторію, працюю в театрі». — «А що ти там робиш?» — «Співаю». — «Ну, ми всі співаємо, а що ти там робиш?» (сміється). Отака була психологія селян.

Так було і зі мною. Це зараз я знаю, що співак — дуже важка професія. А тоді... Батьки мої співали, сестра, брати, я співав. Але хіба ми вважали це роботою? Тож після школи подався у столичний Політехнічний інститут на геолого–розвідувальний відділ. Я з золотою медаллю закінчив школу, прийняли без іспитів. Була в мене й наївна думка, що відразу навчатимусь і в політесі, і в консерваторії. Написав у Міністерство культури, щоб мене перевели із Харківської консерваторії в Київську. Почав навчатися ще й там. Але дуже швидко консерваторію покинув. Важко було. Сім’я моя — дуже бідна, з дому мені допомагати не могли. Вся надія була на стипендію. Мені чомусь здавалося, що кияни — вони такі розумні, конкурувати з ними буде важко. А нічого подібного. Я на «відмінно» вчився, отримував підвищену стипендію.

А щодо консерваторії, то я тричі навчання там кидав. Брав академвідпустки. Бо сесії збiгалися. Мені ж треба було триматися за ту стипендію. І врешті вирішив: я маю закінчити політехнічний, а потім видно буде. Закінчив інститут, влаштувався на роботу. І 1956 року знову прийшов вчитися у консерваторію, мене тут уже знали (сміється). Але на роботі мене спочатку заслали на шахти Кривого Рогу, а потім у тундру на Північному Уралі. У мене знову пропав рік, і знову, вже вчетверте, я брав відпустку. Словом, я працював вiсiм років і сiм із них був студентом консерваторії...

— Скільки ж вам було, коли нарешті закінчили консерваторію?

— Тридцять років. Я вже був одружений, мав доньку. Жили в страшенній нужді. А після консерваторії мене повело на оперну сцену. І тільки туди. Це був ще один драматичний у моєму житті момент. Я зрозумів: усе, що цьо­му передувало, все було не те, вимушене. Моя книжка спогадів не випадково називається «Знайти себе». Я довго шукав себе в житті, шукав настирно. І слава Богу, що не схибив, не пішов на компроміс із якимись обставинами...

Я дуже вдячний своїй дружині. Коли постав перед вибором, я їй сказав: ось така ситуація, хочу перейти на оперну сцену. І вона підтримала мене, надихнула своїми словами: «Знаєш, як нам не важко, але роби так, щоб ти ніколи не жалкував, що я зруйнувала твої наміри». Вона вчинила дуже благородно і розумно.

Але я втратив сім років для самореалізації. І це також відіграло свою роль. Отой втрачений час мене неабияк підстьобував: значить, треба інтенсивно працювати, надолужувати. Я був дуже жадібний до роботи. Тільки в 35 років потрапив до Київського оперного театру. Був на той час уже заслуженим артистом, через 10 років після закінчення консерваторії отримав народного України, а ще через три роки став народним артистом СРСР. Я реалізувався. Це вже було благополучне життя, хоча й дуже напружене, я часто виїжджав за кордон. Це був мій великий привілей. Тоді ж не багатьох випускали. Якось порахував, що перетинав кордони чужих країн близько ста разів.

«Мене затягнули в партію в 41 рік»

— Виїжджаючи за кордон, розуміли, що в Союзі не все так райдужно, як розповідають партійці з високих трибун?

— Звичайно, розумів! У 1966 році вперше поїхав в Англію. Мені одразу багато що «розвиднилося». Зрозумів, що на Батьківщині багато фальші. Тим більше що за кордоном — в Англії, Франції, Швеції, Америці, Канаді — я часто жив у сім’ях. Готелі — вони скрізь однакові, а тут я міг бачити життя зсередини: що люди думають, як вони живуть. Тому я дуже рано прозрів щодо того, як «капіталісти загнивають».

Якось в Англії навіть брав участь у демонстрації лондонців на захист В’єтнаму — там саме війна була. Нас же переконували, що капіталістичний світ нищить мирну країну, а тут демонстрація проти війни! І я зрозумів, що не все так просто, ті поїздки дали мені величезний досвід і поживу для роздумів. Уже в часи перебудови, в 1989 році, я поклав Павличку партквиток на стіл. Зрозумів: це не те, що нам треба. Потім я підтримував нашу боротьбу за незалежність.

До речі, в партію мене примусили вступити. Звісно, ніхто не брав за загривок і не тягнув силоміць. Але й вибору мені не дали. Я був на хорошому рахунку як співак. Це було приємно, бо для артиста важливо, коли ти потрібен. І якось кажуть мені, мовляв, хочемо, Анатолію Юрійовичу, вас обрати головою міжобласного театрального товариства, а ви не партійний... Мене затягнули в партію, коли мені був 41 рік.

Від виснаження балерини падали на сцені

— У 90–х роках ви очолювали Національну оперу. Це були для мистецтва не найкращі часи...

— Це були найгірші часи! Особисто в моїй мистецькій долі той період був найважчим. Мене поставили першим генеральним директором і художнім керівником Національної опери в незалежній Україні. Її треба було зберегти. За оті 8 років мого керівництва ми дуже багато їздили по світу. Бувало, що театр виїжджав за кордон до 12 разів на рік! І тільки це рятувало. Грошей не було, доводилося заробляти.

Я перестраждав тоді дуже, але гордий тим, що мені вдалося зберегти театр. І знаєте, хто мені в цьому допоміг? Мій земляк Віктор Ющенко. Він був тоді головою Національного банку. Тричі театр був на грані розпуску! По півроку ми не отримували зарплату. Танцівники в балеті часто втрачали свідомість просто на сцені, бо були голодні! Артисти не мали за що їздити в театр на роботу. А це ж талановиті люди, таланти, в чомусь відібрані природою! Кращі з кращих... У них є своя гідність! У всіх сім’ї, діти. І кожен думає, куди б із такої халепи податися. Були ситуації, коли театр міг ось–ось зупинитися. Що тоді? Роз’їхалися б усі хто куди. Зібрати їх знову під одним дахом — це вже було б нереально. Це ж величезний колектив — 1300 осіб! Тільки творчих співробітників десь 500! Багато хто й поїхав тоді з України. Толя Кочерга, Вікторія Лук’янець, Володя Кузьменко. Бо роки йдуть, а реалізуватися хочеться. Ніхто ж не знав, коли скінчиться ця скрута.

Ні Президент, ні Прем’єр–міністр нічого не могли зробити. І от я збираю збори, вмовляю людей почекати і йду до Ющенка. «Вікторе Андрійовичу, ось така ситуація. Втрачаємо театр, гордість нашу...» Він знімає слухавку, телефонує міністру фінансів: «Ігоре Олександровичу, театр гине. Давайте щось придумаємо...» А потім мені: «Йдіть до Мітюкова». Нарешті отримуємо зарплату. І знову півроку немає. Оце тричі я так до Ющенка ходив і тричі він нас виручав. Якби не його допомога, то навіть не знаю, чи зберегли б театр. Більше ж ніхто з урядовців не допоміг тоді. Я Ющенку безмежно вдячний, що знаходив можливість підтримати нас у ті важкі часи.

— Чому з опери пішли? За власним бажанням?

— Ні, не за власним. У мене закінчився контракт. Вплинуло на ситуацію й те, що тоді помер Анатолій Солов’яненко, поповзли безглузді чутки, що я в тому винуватий. Це нісенітниця! В нас були нормальні стосунки. Так, він як співак першої величини мав великі претензії, які я як директор не міг задовольнити, і щойно розповів чому. Мені б не хотілося тривожити його прах, це був видатний співак, царство йому небесне, рано пішов із життя... Контракт не продовжили. Хоча міг би ще рік–два попрацювати, тим більше що в мене це виходило. За відсутності коштів від держави ми все ж примудрялися робити нові постановки. Я мав уже певні міжнародні зв’язки. В Києві ж з’явилося багато посольств, консульств, і це дало нам хорошу публіку. Бо посольські працівники — культурні люди, меломани, вони цінували наш театр, часто ходили на вистави. В мене були дружні стосунки з послами Німеччини, США, Бельгії, Італії. А італійські фірми свого часу, на моє прохання, навіть дали грошей на постановку «Ріголетто». Потім ми поставили оперу «Лоенгрін» за кошти Міністерства іноземних справ Німеччини, уявляєте, вони закладають певні суми на підтримку німецького мистецтва у світі!

«Головною в сім’ї є жінка»

— У консерваторії, де ви колись так багатостраждально вчилися, нині викладаєте. Що про своїх учнів можете сказати? Майбутні зірки є?

— Консерваторія — зараз моє основне місце роботи, я тут викладаю з 1985 року. І в мене, щиро кажучи, це непогано виходить. Я страшенно люблю своїх хлопців. Ця молода енергія, молоді прагнення надихають. З ними я здоровішаю. Живу тим інтенсивним життям, що й замолоду. Я випустив уже більше 30 учнів, дві третини з яких працюють в українських і закордонних театрах. І це мене окриляє. Зараз шестеро моїх хлопців співають в опері (а це багато порівняно з іншими педагогами, тільки Женя Мірошниченко такими темпами давала кадри в Національну оперу). Це десять відсотків від усіх солістів театру. Три баритони, два баси, один драматичний тенор. Мої вихованці радують мене.

— Зараз часто буваєте у театрі як глядач?

— Відносно часто. У мене зараз аргумент для відвідування театру — це мої учні. Вони співають у нових виставах, і мені цікаво, як вони ростуть, вдосконалюються. Хлопці часто запрошують мене. Не завжди можу піти, але буваю і у філармонії, і в опері, і в органному залі.

— Дружина вам складає компанію?

— Так. Зараз, правда, рідше, бо є онуки, правнучка, вона їм багато уваги приділяє. Але Марія любить оперу, хоча теж із села, з Кіровоградщини. Коли я співав, теж часто на вистави приходила. А зараз її улюблений канал — «Меццо» на кабельному телебаченні, де транслюють оперну музику.

— Цьогоріч ви з дружиною відсвяткували «золоте весілля». Рецепт сімейного щастя маєте?

— Треба бути дуже терплячим, ніколи не гарячкувати. Бо в нас були такі складні часи, що я дивуюсь, як дружина це витримала? Знаєте, як мій батько робив? Якщо в сім’ї якась суперечка, він мовчки вставав і йшов, а повертався, коли перегорав. Ось це і є мій рецепт. В Україні зараз дуже багато розлучень, це тривожно. Не вистачає сім’ям мудрості, між чоловіком і дружиною йде якесь перетягування каната. Я вам скажу: пріоритет у сім’ї має бути в жінки. Це мати, хазяйка і хранителька сімейного гнізда. І саме жінка є головною в родині. А те, що чоловік — глава сім’ї, нехай буде втіхою для деяких амбітних чоловіків. Ми з мамою пережили важке життя, були в окупації, вона залишилася з чотирма дітьми на руках. Як вона винесла нас усіх з тієї круговерті? А що чоловіки? Вони десь воюють. А нас — жінок, дітей стариків — залишили німцям. Ми повністю залежали він милості ворога — захочуть розстріляють, захочуть помилують. Наші матері — то святі люди.

«Київ — це великий гараж»

— У рідному селі нині часто буваєте?

— Три–чотири рази на рік обов’язково. На місці дідової хати, де я народився, давно стоїть хата дядька. Вже й дядька немає, а хата є. Це наша резиденція. Сюди ми всі — четверо братів, сестра Аліна, на жаль, померла — приїжджаємо. Отак ми виховані. Бо я знаю й інших людей — вони як поїхали, так і не поверталися ніколи. Для нас батьківський поріг — це святе. У селі нами багато пережито, там багато ми взяли для душі, тож завжди прагнемо туди повернутися.

Сучасна цивілізація, на мій погляд, дуже руйнує людину. Вона робить для людини зручності для існування. Але коли зручностей дуже багато, коли для цього не треба ніяких душевних зусиль прикладати — це деградує людину. Мені не цікаво зараз жити в Києві. Це вже не Київ — це колосальний гараж, стоянка, машини й більш нічого. Це цивілізація в її викривленому вигляді. Не дивно, що люди намагаються виїхати кудись подалі з міста. Знаю сім’ю, яка купила в Тернах хату і поїхала туди жити. Бо це простіше. Звичайно, село зараз у жахливому стані. Вся культурна інфраструктура знищена. Щоб повернути культуру в село, вісім років тому зініціював обласний фестиваль–конкурс винятково для сільських учнівських хорових колективів. Щороку в травні до тисячі дітей з’їжджаються змагатися в Терни, моє рідне село — я наполіг на цьому, бо хочу довести, що й у селі може бути культурне життя. Спасибі землякам, які спонсорують цей захід.

— Окрім малої батьківщини, де ще любите проводити вільний час і відпочивати?

— На дачі. Наприкінці 80–х у Кончі–Заспі, коли там ще не було оцих палаців, нам, митцям, виділили землю для дачного кооперативу. Він так і називається кооператив «Мистецтво». Років 20 тому збудували там будиночок, де проводимо все літо.

— Олігархи серед ваших сусідів є?

— Наші сусіди всуціль митці. З одного боку — Людмила Юрченко, солістка Національної опери, з другого — Валентина Пархоменко, бандуристка. Неподалік живуть Валентин Пивоваров, Роман Майборода... Це вже зараз багатії повикуповували відразу по кілька ділянок, палаци побудували. Поряд котеджне містечко «Золоті Ворота», де наші високі чиновники поназводили маєтків, — туди взагалі нікого не пускають. А колись же це були райські місця. Раніше біля нас був величезний луг, на ньому росло повнісінько печериць, паслися стада корів. А зараз у Кончі–Заспі нема корів, бо луг той забудований палацами...

РОДИНА

 

— З Марією ми побралися в 1960 році. Вона також закінчила політехнічний. Працювала конструктором у міськбуді. Маємо двох доньок. Оксана закінчила театральний інститут ім. Карпенка–Карого, завідує трупою в Національній опері. Людмила має дві вищі освіти — фізика і психолога. В мене двоє онуків: Денис зараз закінчує магістратуру на географічному факультеті університету, а онука закінчила психологічний факультет. Уже й правнучку нам подарувала — їй три рочки.

ПЕРЕЖИТЕ

«Здавалося, що окупація ніколи не скінчиться»

Погрібець наш скоріше можна було б назвати окопом, але аж ніяк не бліндажем. Він здригався від кожного вибуху і на наші голови сипалася земля. Погрібець отой я викопав улітку, десятирічним. Накрили його зверху таким–сяким гілляччям, що його ми наносили з дванадцятирічною сестрою Аліною. Якось сиджу і дивлюся в отвір, з якого виднілися частина даху нашої хати й димар на тлі вересневого неба. Та раптом вибух струснув наш погрібець — і даху й димаря у квадраті ляди не стало... Снаряд влучив у хату.

...Окупація почалася з того, що німці розстріляли біля початкової школи всіх тернавських євреїв: і дорослих, і дітей. Дійшла чутка, що і закопали їх там, біля школи, в канаві. Я вирішив це перевірити... Канава була засипана землею, лише в одному місці з–під землі стриміла взута дитяча ніжка...

Село принишкло... Поповзли чутки, що будуть розстрілювати сім’ї членів партії. Уночі я не міг заснути, плакав, прощався з життям. Здавалося, що окупація ніколи не скінчиться, що це — навіки... Думаю, а може, це — остання ніч, а вранці мене вже й не буде... І знову постає в уяві ота не зарита ніжка єврейської дитини. Кожен ранок я зустрічав як визволення, бо вдень оті страхи все ж відступали далеко–далеко.

(З книжки «Знайти себе»).

 

ДОСЬЄ «УМ»

 

Мокренко Анатолій Юрійович

 

Розмовляла Ліна КУШНІР
УМ