* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Дмитро ЛОГВИН: Головне — бути чесним перед публікою

09:01 05.11.2010

Дмитро ЛОГВИН: Головне — бути чесним перед публікою

Коли я прийшла на інтерв’ю до Дмитра Логвина, оркестр «Пори року» якраз репетирував «Сюїту в старовинному стилі» Альфреда Шнітке, яка кількома годинами пізніше прозвучала в Дніпропетровську вперше. Камерному оркестрові імені Гарі Логвина цього року минуло 18 років. Його керівник і диригент Дмитро Логвин також є головним диригентом оркестру «Київські солісти» і виконавчим директором PinchukArtCentre. Наша розмова — про попит на класичну музику, про сучасне мистецтво і брак концертних залів, про чесність із глядачами і магію, яка виникає між залом і музикантами.

— Своїми концертами ви спростовуєте поширену думку, що класична музика в Україні непопулярна. У вас завжди повна зала. Як вам це вдається?

— Я не згоден з цією думкою. 1993 року, коли ми з татом створили оркестр «Пори року», традиції були такі, що дуже рідко можна було побачити велику кількість людей у залах філармонії та оперного театру. У квітні 1993 року була перша репетиція, а 6 червня вже був перший концерт. У нас відразу був аншлаг. І ось із того часу я не пам’ятаю жодного концерту оркестру «Пори року», а за 18 років їх було вже понад 200, на якому в нас була б неповна зала. А останні п’ять років табличка «Всі квитки продано» з’являється за 15—20 днів до початку концерту.

І Дніпропетровськ, і Полтава, і Кіровоград, і Київ — міста, які дуже потребують камерної класичної музики. Публіка добре відчуває, коли до неї ставляться чесно і коли її обманюють. І ошукати можна два-три рази поспіль, але на четвертий ти вже ніяк не поясниш, що вже цього разу буде добре. Коли глядач знає, що на нього чекає свято, що на нього чекає сеанс — у чомусь гіпнозу, в чомусь — лікування психологічних проблем, то він іде на цю програму і спростовує тим самим, що Дніпропетровськ чи інше місто — місто не культурне. Просто потрібно чесно ставитися до публіки, тоді все буде гаразд.

— Кажуть, що ви суворий керівник, який вимогливо ставиться до зовнішнього вигляду своїх музикантів, до їхньої роботи.

— Перш за все я так ставлюся до себе. Я собі не дозволяю вийти за пульт будь-якого оркестру, яким диригую, непідготовленим, хоча мій досвід дозволяє більшість партитур прочитати з аркуша на репетиції. Як оркестровий музикант у минулому, я знаю, що музиканти це бачать і відчувають з першого такту. І ніколи потім не завоюєш авторитет, і ніколи не доможешся свого, якщо музиканти знатимуть, що ти в чомусь слабкіший. Тому я, перш за все, вимогливо ставлюся до себе: до зовнішнього вигляду, до підготовки до репетиції, до концерту, до складання програм, до афіш. Тому музиканти дозволяють бути вимогливим до них.

— Класична музика несе позитивні емоції, очищення, змінює людей у кращий бік, а більшість сучасного мистецтва, яке виставляється в PinchukArtCentre, де ви є виконавчим директором, — скандальне, воно несе в собі виклик і, скоріше, негатив. Як вам удається поєднувати роботу з цими протилежними видами мистецтва?

— Я просто дуже люблю працювати. Мені подобається сам процес. Думаю, що якби я був директором металургійного заводу, я б працював точно з таким же інтересом і азартом, як диригую оркестром. Коли наприкінці 2002 року Віктор Пінчук сказав мені, що він планує будувати музей сучасного мистецтва, я був просто в шоці. Якби він сказав, що будуватиме картинну галерею класичного мистецтва, це було б нормально, він багато років збирає колекцію російського малярства. Але був такий різкий поворот на 180 градусів. Ну, ми засукали рукави і вже за півтора місяця почали працювати. І ось сьогодні PinchukArtCentre — одна з найкрупніших і найпотужніших інституцій сучасного мистецтва в усьому світі. Що знову спростовує думку про те, що Україна не доросла, що ще рано... Це ж прекрасно, що сьогодні один зі світових центрів сучасного мистецтва — в Києві. Центрів — не в сенсі будівлі, а в сенсі позиції. Всі знають, що є MOMA, є Тейт, є Більбау, а є PinchukArtCentre в Києві.

— Точиться багато суперечок про те, що, наприклад, акула у формальдегіді Герста — це не мистецтво, а просто добре розпіарений проект. Що ви думаєте з цього приводу?

— В одній тільки Україні живе понад 45 мільйонів населення, всі не можуть думати однаково. Комусь подобається Герст, комусь — ні, якщо не подобається — не ходіть. Якщо мені щось не подобається, я спочатку прагну зрозуміти. Цього мене навчила якраз робота в PinchukArtCentre. У сучасному мистецтві позиція «подобається — не подобається» взагалі враховується в останню чергу. У класичному — так, там по-іншому, ви бачите картину Рафаеля і, не вдаючись до глибини роботи, можете відчути емоційно: приємно вам це чи ні. У сучасному мистецтві цього дуже мало — потрібно знати, чому було створено ту чи іншу роботу, як її було створено, що сподвигло автора, яким чином технічно її було створено — і тоді вона вже викликає відчуття пошани, інтересу. І ви вже по-іншому до цього ставитеся. Решта — просто суб’єктив.

— Ви вже півтора року є головним диригентом оркестру «Київські солісти». Як ви з ними спрацювалися?

— Найкращу відповідь на це запитання я зможу вам дати 6 грудня, коли ми зустрінемося в цьому ж театрі на гастролях «Київських солістів» у Дніпропетровську. Спрацювалися добре, бо музиканти «Київських солістів» — це дуже професійні, молоді, азартні люди з доброю освітою і добрими інструментами, з великим репертуаром. І найголовніше — потенціал «Київських солістів» як оркестру в моїй виставі розкрито відсотків на 35—40. Є величезне поле для зростання та подальшої роботи. Бо їхні особисті можливості набагато вищі за те, що є сьогодні. Колись Башмет сказав, що для того, аби оркестр став оркестром, необхідно вісім років спільної роботи. У нас лише 14 місяців, ми вже дали величезну кількість концертів, завоювали свого слухача в усій Україні. Тобто ми на самому початку дороги, але дорога ця дуже цікава.

— Наскільки концертні зали в Україні пристосовані для оркестрових концертів?

— Це тема, яка вимагає не індивідуального інтерв’ю, а круглого столу за участю Президента та керівників творчих колективів. Україні катастрофічно бракує концертних залів! Державний академічний симфонічний оркестр України, він же головний симфонічний оркестр країни, не має свого майданчика взагалі. Це сто осіб, які туляться в якійсь актовій залі. Національний камерний ансамбль України «Київські солісти» не має своєї зали й тулиться в невеликій кімнаті, де неможливо репетирувати. Є зала в Київській філармонії, яка підходить для таких виступів, але в них розписані буквально кожні 15 хвилин, бо така зала — єдина.

У Дніпропетровську ситуація ще гірша, була пристойна зала на вул. Дзержинського, в якій тепер віп-клуб Opera, де прибрали все, що можна прибрати, і зробили клуб для розваг, оскільки клубів у Дніпропетровську катастрофічно бракує (сміється). А концертних зал виявилося багато, тому добру залу прибрали. Був Палац культури Ілліча, в якому була пристойна акустика і 1200 місць, а зараз там чи то склад, чи то бомбосховище. За весь цей час ніхто нічого не побудував. Наші урядовці думають, що в пам’яті людей вони залишаться світлинами на бігбордах. А насправді їх пам’ятають за конкретними справами. Наприклад, хто б знав про існування американського мільйонера Карнегі, якби не Карнегі-хол у Нью Йорку?

Я часто працюю в Ізраїлі, в невеликому місті Ашдоді, де 150 тисяч населення. Два роки тому я там виступав у одній концертній залі, й мені сказали: «Вибачте, ми не встигли добудувати нову залу, до наступного вашого приїзду вже буде нова». І ось 7 квітня я їду на новий концерт, там уже третя концертна зала будується на 2 500 місць. У місті 150 тисяч населення, а не мільйон, як у Дніпропетровську, і воно перебуває в постійному напруженні, бо поруч Палестина, війна. Гадаю, наші політики коли-небудь доростуть до розуміння, що виховувати населення потрібно не рекламними роликами, а тим, що закладається на багато років наперед.

— Під час концерту вам доводиться стояти весь час спиною до глядачів. Це не давить, коли за спиною ціла зала, ви не бачите реакцію публіки?

— Це дуже допомагає, я відчуваю кожним нервом спини, рук всю залу і кожного глядача. Розповім про одну деталь, це не я придумав, але багато раз відчув. Існує такий момент, коли раптом падає номерок від гардероба. І він досить голосно звучить. З одного боку, можна збитися, але, з іншого боку, в цей момент ти розумієш, що людину накрило і пальці вже не тримають. Ось ця енергетика зали повністю передається через мене оркестрові, а енергетика оркестру через мене йде до зали. У цьому і є роль диригента. Бо інакше це схоже на регулювальника руху на вулиці, лише там не відбувається жодної хімії. Якщо на концерті є цей симбіоз, коли аура зали поєднується з аурою музикантів, — тоді відбувається магія. Це може зробити лише класичне мистецтво, сучасне — не може.

— Ви хвилюєтеся перед виходом на сцену?

— Завжди. Музикант, який не хвилюється, — це взагалі не музикант. Бо це така робота, де неможливо заздалегідь визначити результат. Щойно все було нормально на репетиції, але виходиш на сцену і може щось не вийти. І зрозуміти це можна лише під час процесу, заздалегідь не можна це передбачити. Я якимось чином можу відключатися від своїх емоцій. Але найскладніший момент для мене — це вихід із-за лаштунків до диригентського пульту. Коли я на сцені — вже не хвилююся.

— Класичну музику може зрозуміти кожен чи до неї потрібно дорости?

— В Ізраїлю друге місце у світі за надоями молока. А перше місце в Голландії, де багато зелені, прекрасні пасовища, добрий клімат. А в Ізраїлі піски та каміння. Але в Ізраїлі в корівниках увесь час звучить Бах. Я не думаю, що лише тому такі надої, але якщо навіть корови, які мають низький інтелект, сприймають класичну музику, то я не вірю, що є люди, які не розуміють її. Є люди, які не знають. Але, потрапивши одного разу на концерт, дуже мало хто скаже, що більше я не хочу. Якщо виконання добре, якщо є ця аура. А якщо глядач проспав весь концерт, тоді потрібно звинувачувати не музику, а виконавця.

— Репертуар ви самі відбираєте?

— Так. Я вважаю, що одна з головних заслуг оркестру «Пори року» — це відбір репертуару. Камерний репертуар, на відміну від симфонічного, в принципі, обмежений. Теоретично можна було б перестати витрачати стільки сил на репетиції. А ми постійно граємо нові програми, часто вперше в Україні, я привожу рідкісні ноти. Можна було з концерту в концерт крутити обмежений набір творів, міняючи нумерацію симфоній. Але це неповага до глядача. Якщо грати так — дуже швидко всі розкусять, навіть якщо гратимеш добре. Людям потрібно давати щось нове, свіжіше, обов’язково добре приготовлене. Ось я й прагну знаходити ці «продукти» та добре їх готувати.

— Скільки репетицій проходить перед тим як нова п’єса зазвучить для глядачів?

— Усе залежить від оркестру й від програми. На Заході існує норма — три-чотири репетиції. Я люблю репетирувати більше. Оскільки «Пори року» — приватний оркестр, у нас немає планів концертів, які має будь-який державний оркестр, зокрема, й «Київські солісти». У них, наприклад, план — 50 концертів на рік. «Пори року» таких планів не мають, і це дозволяє репетирувати доти, доки я не зрозумію, що камінь відшліфовано. Коли грані блищать — тоді я оголошую дату концерту. Якби я був скутий нормами, то я б не міг собі цього дозволити. Тому ми з татом і створили приватний оркестр — ми не хотіли, аби нам хтось щось диктував: що грати, з ким грати й скільки репетирувати. Особливо, щоб не диктували люди, які не мають до цієї сфери жодного відношення, а просто обіймають відповідні посади.

— Ви працювали з Джоном Лордом, засновником Deep Purple. З ким зі світових зірок вам сподобалося виступати і з ким, можливо, ви мрієте виступити?

— У мене не було мрії виступати з Джоном Лордом, і взагалі я прагну не форсувати події. Якщо працювати професійно і якісно, то все, що ти хочеш, буде. Я не є шанувальником року, але коли до мене звернулись організатори концерту з Джоном Лордом, я відразу сказав «так». У мене був дуже вдалий концерт із чудовим музикантом Олександром Малініним. Був концерт з видатним українським тенором Анатолієм Солов’яненком, це був останній концерт у його житті. З ким би хотів? Коло дуже велике: це й класичні, й оперні виконавці. Із задоволенням зіграв би концерт зі Стінгом.
Розмовляла Тетяна ГОНЧЕНКО
ДЕНЬ