Свій день народження колектив зустрічає без свого засновника, художнього керівника й диригента Богодара Которовича. Ювілейний концерт відбувся в Національній філармонії України раніше офіційної дати народження ансамблю (29 листопада) і був присвячений пам’яті легендарного маестро. Нині головним диригентом «солістів» є Дмитро Логвин. Вечір пройшов без офіціозу, пафосних промов чиновників та іншої ювілейної риторики. Трохи дивно як на таку подію, тим більш, що це — перший ювілей ансамблю у статусі національного колективу. Але вийшло символічно, бо Богодар Антонович Которович формалізму не любив. Програма була представлена як гала-концерт — низка репертуарних творів, де в якості солістів по черзі виступили різні учасники ансамблю зі своїми «коронними» номерами. Найбільше аплодисментів дісталося Ігорю Завгородньому, останньому й наймолодшому учневі Которовича, що зіграв ре-мажорний «Полонез» Генріха Венявського в авторському аранжуванні для скрипки соло і струнних, та дуету Кирила Шарапова й Тараса Яропуда, які упевнено-невимушено, ніби граючись, виконали «Венеціанський карнавал» Нікколо Паганіні. Звісно, не всі солісти виглядали однаково достойно. Але такий підхід, коли кожен музикант має можливість і право виступити із сольною партією — теж одна з традицій, впроваджених Богодаром Антоновичем.

По суті, Которович створив «Київських солістів» зі своїх учнів, принаймні їх у складі ансамблю більшість.

— Богодар Антонович Которович вибирав кращих серед нас, — розповідає нинішній концертмейстер ансамблю Тарас ЯРОПУД. — А відтак просто, з властивою для нього безпосередністю заявляв: «Ти будеш у мене грати»! Обмірковувати, не погоджуватись — такого варіанту, звичайно, ніхто з нас не розглядав.

За словами колег Которовича, крім професіоналізму, він особливо цінував чисто людські якості музиканта: порядність, відкритість (маестро страшенно ображався, коли хтось із музикантів щось робив поза його спиною — від’їжджав за кордон на майстер-класи, гастролі, іншими словами, самотужки, без його допомоги робив кар’єру), маестро не терпів фальші в стосунках. Може, тому і в музичній грі найперше звертав увагу не на технічну сторону, віртуозність, а на те, наскільки це щиро, не надумано. Дійсно, не все й не завжди було бездоганним у плані якості. Зате було щось, можливо, навіть важливіше: жвавість, запал, пристрасть і, водночас, певна зворушлива наївність, безпосередність. Для музики романтичної епохи (вона є домінантою в репертуарі ансамблю) саме це загалом і притаманно, хоча «емоційність» — тут не безумовний пріоритет. Утім, не раз після чергового концерту «Київських солістів», воюючи зі власними критеріями якості музичного виконання, думала: вони мають рацію.

Богодар Которович признавався: «Я не слухаю музику в запису». Чому він так говорив? Звичайно, йому були відомі найвидатніші версії творів, які він сам виконував, загалом у знанні музики він був неперевершений. Але Которович дбав про те, щоб не скопіювати, не повторити щось, уже раз кимось знайдене. Він завжди наголошував на оригінальності інтерпретації, її індивідуалізації. Так, пригадується дещо романтизована трактовка Которовичем опусів давніх майстрів у рамках так і не завершеного циклу «Таємниці старовинних фоліантів» за матеріалами «бахівського архіву». Маестро не бентежило те, що подібна музика передбачає спеціальні барокові музичні інструменти, яких не було в «Київських солістів». «Ми виконуємо її так, як сприймаємо й розуміємо сьогодні, — казав він. — А як грали колись, як воно повинно бути насправді — ніхто не знає».

Так само й класичні «шлягери» у виконанні «солістів» поставали в іншому світлі. Чи це було виправдано, чи ні (як, наприклад, із Сороковою симфонією Моцарта, де трохи переборщили з темпами) — у слухача, в кожному разі, не було шансів залишатися байдужим і пасивним, зникала інерція слухання. Кожен концерт, музичний твір у виконанні «Київських солістів» перетворювався на пригоду, — коли не знаєш, чим все закінчиться.

Окрема сторінка в історії ансамблю — проекти Мирослави Которович, доньки Богодара Антоновича. Це завжди естетські, продумані стилістично й концептуально, нерідко театралізовані (з режисурою, декораціями й костюмами) заходи. Один із найбільш вдалих проектів — «Намисто з дитячих мрій», де музичний мінімалізм у програмі символічно відображав ідею дитинства, дитячості...

Зі смертю Богодара Которовича в історії «Київських солістів» завершилася ніби ціла «епоха», умовно — «дитинство» колективу. Теперішній етап — самоусвідомлення. Починаючи від осмислення себе «без Которовича», закінчуючи сторонніми спостереженнями іншого, нового диригента ансамблю Дмитра Логвина. Маестро сказав, що «Київські солісти» мають надзвичайно високий професійний і творчий потенціал, але його повністю не розкрито. Що малося на увазі? Тлумачити можна по-різному. Принаймні, за словами самих музикантів, упродовж того часу, відколи ними опікується Логвин, відчутна більша дисциплінованість, організованість музичного процесу. Також збільшилася кількість концертів, графік став щільніший. Зовнішній, хоч і формальний, фактор — отримання статусу «національного ансамблю», що, безумовно, мало статися набагато раніше. Словом, «Київські солісти», як і люди, обставини, ситуації навколо них — змінюються, а ми змінюємось разом із ними.
Олеся НАЙДЮК. Фото Костянтина ГРИШИНА, «День»