Я вже писав про цей гурт. Потім був репортаж Андрія Слєзєнка – навіть з фотами. Тепер – на часі рецензія.

Назва дивна і важко порозуміти, що хлопці мали на увазі, але, запевне, щось мали, бо так би не називали. Принаймні на поверхні сенсу тої назви зобачити тяжко.

Якщо зважати на музику – то лабухи лишилися самі собою: їх би добре запросити на весілля – от би жару дали. Це вам не щось там, а таки якісна танцювальна музика. В мене в селі на таку музику танцюють чи не з годину, аж ноги си відвалюють. Нічого. По-стограм і далі в танець.

Якщо зважати на тексти, то в текстах багато українно гіркого – це говорить гордий козак, що прагне бути собою в себе на своїй землі. „Немає хліба -- співай” – чудова рецептура бути собою і бути ґаздою своєї землі.

У поєднанні текст і музика – дивовижний витвір художнього сплаву: знаючи гірку правду, не сумуй, а перероби її в солод свого буття: маєш ноги – танцюй, маєш шаблю – рубай і так до нескінченності, аж поки українського світу.

Через весь альбом проходить чудова тема, яскраво і випукло означена у „Божественній тромпіті”. Ця музична нитка міцно цементує весь альбом.

Цікавою і достатньо сміливою у альбомі є композиція „Сумний святий вечір” про розчахнутість української нації, позначену ще у „Вершниках” Юрія Яновського.

Примітно, що „Гайдамаки” з їхньою красномовною відмовою від політкоретності на користь українського не часті гості в суціль окупованому чужинцями інформаційному та культурному просторі. Але чужинці в себе дома такої музики – з нутра, з м`ясом і кров`ю, і з нервами – не мають.