Пам`ятаю, як вразила рекляма „Укрзалізниці" на українському ТіВі: проста як двері в тамбур провідниця запала в душу своєю простонародністю і здоровим гумором. Так розпочалась сміхова кар`єра Андрія Данилка.

Потім „1+1", а перегодом і сольна кар`єра Вєрки Сердючки - явище неоднозначне: одні хвалять, інші ґанять, треті розтоптали би, але ніхто не лишився байдужим. Можна по всякому ставитись до творчості Данилка, але стверджувати, що це не мистецтво, може тільки повний ідіот. Це талановито, Данилкові не зраджує смак, а у народній музиці він піднімає пласти весільної України - з танцями, жартами, сороміцькими витинанками голосом і тілом. І що поганого в тому, що вся Росія вигупує своїми тяжолыми лаптями „Ще не вмерла Україна, поки ми співаєм так"?

Є дуже гарна притча, яку оповів „Бульвару" тоді ще не Ґордона, але вже Ґордона чудовий актор Армен Джиґарханян: прийшов якось до психотерапевта пацієнт - сумний і похмурий, каже „Мені сумно". „О, тому легко зарадити - була відповідь. - У нас у місті є цирк, а там є клоун, ой же ж втішний. Підіть, і ваш негаразд як рукою зніме." „Дякую за пораду, але той клоун - я".

Саме ця притча приходить на думку, коли слухаю інструментальний альбом Андрія Данилка. В ньому все - спокій неспокою, ритм коїтусу і відсутності оного, жаль і смуток розлуки і жаль і смуток зустрічі. Під цю музику можна все - їсти, спати, кохатися, читати ґазету, писати листи (романи, вірші)... Там є ремінісценції - і з Таривердієва, і з Моріса Равеля (з „Болеро", наприклад), але це саме ремінісценції, а не плагіат.

Промушен альбому неголосний, він не принесе прибутків власникам бренду Сердючки, бо це музика душі і для душі, тому вона некомерційна, неголосна, некриклива.

Чи є національна складова в альбомі? Так, є, але неформальна, а глибинна - це музика української душі (за Шлемкевичем), принаймні, ні Шевченко, ні Гоголь, ні Сковорода від неї не відмовились би, просто грали би її на різних інструментах - Шевченко на органі, Гоголь на скрипці, а Сковорода на вічній cвоїй сопілці.

Дизайн альбому занадто сірий - Данилкові варто було б поступитися виконавцю головної ролі у кліпах до „Ляльки" і „Без тебе", якого журнал „Папарацці" оголосив коханцем Данилка. Менше з тим, актор вже є лицем цієї музики, а отже - і її душею.

Кажуть, був один китайський поет, який за все своє життя написав один чотиривірш, у якому ідеться про те, що листок, поки паде на землю, встигає кинути на неї тінь. Саме та тінь, кинута на землю листком, і є його душею. Музика Данилка потверджує це.

(044) 464-07-77 www.Serduchka.com