У виставковій залі Музею Гетьманства 15 вересня відкрилася виставка живопису «Крізь час» українського художника, знаного поета та історика Анатолія Горового.
Живопис Анатолія Горового так само складний та багатошаровий, сповнений метафоричної образності та спрямований вглиб, як і його поезія. Та якщо поезію митця майстри слова називають «суха солома», то його художній доробок – це «оголений нерв», де автору вдалося поєднати філософські сентенції з яскравими візуальними образами, де емоційність і напруга досягає свого найвищого звучання.
- Пане Анатолію, на персональній виставці Ви представили серію робіт, присвячену образам з минулого. Чому виникла ідея закарбувати образи культурних діячів у серії портретів?
Думаю, нині є актуальним звернути увагу на духовно-інтелектуальний процес Русі, оскільки ми погано розуміємо тогочасну культуру, яка послугувала історичним джерелом розвитку для України.
Культура Русі ХІ – ХІІ століть була значно вищою аніж загальноєвропейська. Невеличке порівняння. В печерському монастирі у 12 столітті завдяки діяльності ченця Агапіта виникає перша в Європі лікарня. Перші європейські шпиталі виникають лиш в 16 столітті. Тай то, в тих шпиталях ченці вважають головним не лікувати хворих, а готувати їх до смерті. Внучка князя Володимира Мономаха Євпраксія - Добрея, яка стала дружиною візантійського імператора Зоєю написала книжку «Аліммії». Це була не лише медична, але й, висловлюючись сучасною мовою, перша книга про косметику. А знання вона здобула ще в Русі. Дружина французького короля Генріха І Анна переконувала французьку аристократію у необхідності бодай вміти читати і писати. Сам король Генріх був неписьменний і замість підпису ставив хрестик.
Я вважаю, що історію потрібно вивчати не з кланових позицій, не як набір фактів та ідей, а як розвиток нових тенденцій. Тоді історія і справді стане вчителькою життя, і ми зможемо не тільки розуміти краще наше минуле, але й будемо мати власний, а не позичений підмурівок для побудови нової України.
- Як Ви підходили до інтерпретації того чи іншого історичного образу?
Зрозуміло, що в наш час не можливо відтворити повний відповідник давнім зразкам, як і те, що в цьому і не має необхідності. Тому я беру для себе за підмурівок основні засади через сакрум - дослівний переклад – тіло. Відмовитись від персоніфікації, що в перекладі із грецької означає маска, заради втілення духовної сутності людини.
Ікона означає образ. Давні візантійські іконописці вважали ікону не відповідником зображення божеству, а як символ, який стає засобом духовного звернення до архетипу. Відповідно молилися не до ікони, а через образ до Бога. Виходячи із цього, вважаю, що засоби реалістичного малярства автоматично позбавляють глибинної суті давнього мистецтва. Створюючи образи давньоруських культурних діячів, вважав необхідним опиратись на давні традиції візантійського та давньоруського іконописання, зразки романських традицій. Тому і використовував давні технологічні засоби, як то заливка, пробіли тощо.
Нагадую, що порушення просторових чи анатомічних правил у візантійських чи давньоруських іконописців не було проблемою незнання чи невміння, а лиш засобом створення індивідуальних особливостей того чи іншого образу.
- У Вашій творчості відчувається переплетіння різних стилів і напрямів, які Ви трансформували під свою мистецьку ідею. Малярство яких художників на Вас вплинуло?
Ще в університеті мені потрапила книга Анрі Перрюшо «Життя Ван Гога». Після цього для мене реалістичний живопис, тобто соцреалізм, перестав існувати. Вона зробила своєрідний переворот. Так що спочатку був Ван Гог, потім Анрі Матіс зі своїм диким живописом. Набагато пізніше був Поль Гоген, ну і останній, хто дає мені право порушувати всі закони перспективи, це Пабло Пікассо. Якщо говорити про українське образотворче мистецтво, то це Собачко Шостак, Марія Примаченко. Школа бойчукістів і сьогодні вражає своєю потужністю. Нагадаю, що саме від візантійського та давньоруського іконопису Михайло Бойчук прокладав шлях до створення національного українського образотворчого мистецтва.
З таким багажем я почав підходити і до ікони. Почав сприймати/Івана-Валентина Задорожнього. Тоді я уже зумів осягнути те, що робив Єжи Новосельський. В нього іконописний візантійський стиль переплітається з усіма новітніми формаціями. Україно-польський маляр своєю мистецькою діяльністю довів, що архаїка іконопису чудово вживається із модерновими тенденціями малярства.
- Саме Єжи Новосельський у своїх розмовах про мистецтво зазначив, що ікона - то пульсація. Ваш живопис сповнений внутрішньої динаміки та емоційної напруги, що споріднює Ваше мистецтво з експресіонізмом…
Мій живопис весь на нерві. Я, як актор, вхожу в певний стан поки пишу. Щоб ти там не придумав як робити, проте який в тебе настрій, така складається і колористика. Колір сам тобі диктує, говорить за мене. Звідти і напруження. Ікона має бути написана відсторонено. Там не може бути внутрішнього стану художника. Натомість, майже всі мої роботи експресіоністичні. Намагаюсь органічно відтворити той стан образу, як його відчуваю сам. Як можна обійтися без експресії?
- Експресію підсилює використання чистих відкритих кольорів… Це інтуїтивний вибір?
Колись у Видубичах у Михайлівському соборі при мені знімали шар штукатурки, під яким були знайдені старі фрески. Коли відкрили, побачили оці яскраві кольори, яким би позаздрив сам Матіс. Та іншої ікони на Русі не могло бути. У храмах світла не було, тільки свічки запалювали.
А інтуїтивно колір я відчув, коли познайомився з абстрактними роботами Марка Ротко. Я фізично відчув, що таке колір. Для прикладу, чорний колір вбирає в себе всі кольори. Чорний - це не тільки смерть і пітьма, це те з чого ми виходимо. Це, в принципі, народження життя.
- Ваша робота «Останній жарт Івана Гонти», яка представлена в експозиції, вона і про характер, і про відношення до смерті. Тема українських козаків проходить лейтмотивом у Вашій творчості і вирізняється особливим авторським баченням...
Козак - це символ Духу України. Звичайно, з часом відбулася ідеалізація козацтва. Мало хто пам’ятає, що прообразом козака Мамая була реальна особистість - князь литовської доби Олександр Глінський. Мамай став поступово духовним образом всього козацтва - « душа правдивая» Таким він і мандрує із століття в століття. Народні картини, присвячені вже ідеалізованому Мамаю, висіли в українських хатах поруч із іконами. Так відбулася сакралізація і всього козацтва, одухотворення його. Але задаймо собі питання: чому польський шляхтич Станіслав Мрозовіцький став улюбленим народом пісенним героєм Морозенком, за яким і по нині « Вся Україна плаче». Що було такого в козацтві, що шотландець став популярним в народних масах полковником Максимом Кривоносом. Вочевидь, міфологізація козацтва мала тверде підгрунття. Тож і творити маємо так само - через сакрум до образу.
Ірина Хорс,
Мистецтвознавець.
