Посвята пам`яті Романи Кобальчинської

Під час кількох відвідин Марії Примаченко Романою на початку дев`яностих років минулого століття вона записувала на магнітофонну плівку розмови з маляркою, її близькими: сином Федором і невісткою Катериною, небогою Татьяною.  На запитання Романи: «А скажіть – яка тематика маминих робіт?» Федір відповів: «Як я можу об`яснить великого майстра? Я так щитаю, що це бездонна криничка. Це людина, яка віддає (малярству, І.К.) всю душу, вона народилась для цього!» Як бачимо, син М.Примаченко здавалося б простим символом повсякденного життя з глибокою народною мудрістю зазначив велике мистецьке явище творення матір`ю особливого світу краси,  його первородну, часто, підсвідому природу, заглиблене в далеке минуле. Якщо повернутися до першоджерел народження цього великого таланту, складається враження, що тут має місце вибух, сплеск творчої сили самої природи, явище (за Людмилою Лисенко) «рідкісних «людей-метеорів».

        Послухаємо саму Марію Примаченко: «Я народилась у Болотні і малювала, я ж вам кажу, ще гусей пасла малою. Мені не було чого робить, бо я була інвалідкою,  і (я, І.К.) по піску малювала паличкою квіти, побачені мною. А потому набрала в пелену (зачерпнула від природи!, І.К.) торфу синього і давай по стінах малювати». Залишимо до більш повного розшифрування запису розмов Романи, якщо це ще можливо, про історію життя, чи «ходіння по муках» цього великого таланту. Відзначимо лише наступне: як цей унікальний талант, ризикуючи життям, під час Чорнобильської катастрофи, відмовився відриватись від свого коріння, рідного Полісся, Болотні, які народили і щедро живили його творчість.

        У розмові з Романою Марія Примаченко згадує: «Чорнобиль, а я (нічого, І.К.) не знаю. Прибігає моя небога Татьяна. Ви збирайтесь, матка їде з батьком, збирайтеся та їдьте! Я розплакалась, да як це я поїду? (Проконстатувала: «Моя хата п`ятдесят років жде солдата», тобто її чоловіка з війни). Сім`я тут, а я поїду десь! Не поїду. Залишилась, сіла за стіл да  давай малювати. І малюю, малюю, да забуваю все горе, був настрій – робить, робить і робить!» А якби поїхала? Чи був би створений цілий пласт її робіт на новому місці? Інтуітивно геній Марії Примаченко відчував генетичний зв`язок з генієм рідного краю! І навіть цю космічну катастрофу вона з гумором заземлила у правду життя: «Їхали люди туди на атомну, да до мене заїджають, да розказують… От, кажуть, діда бачили (десь біля атомної, І.К.). Перев`язав ноги капроновими мішечками (мабуть взувся в целофанові кульки?, І.К.) і пасе корову на травичці. Кажу, добре, зроблю картину, то вони забрали. А одну і в Москву забрали. То (я, І.К.) повторила роботу, але другий раз не виходить так як перший раз».

        Мова ведеться про генія, який не тільки показує нам унікальність краси світу, її сприйняття і осмислення через невідомі структури і асоціативні зв`язки мозку, можливості його творчої сили, а й створює щось унікальне, – фантастику і філософію краси живої природи водночас. Часто його творча уява неначе б відсилає нас в далекі геологічні епохи Землі, у відповідних пластах якої палеонтологи знаходять справжні дива, творенні неперевершеними можливостями живої природи.

        Як зазначала Людмила Лисенко (стаття «Гомокреатор – крива Марія», Україна молода, 18 серпня 2009 року №150): «Йдеться про життєвий і мистецький виняток із правил «інситу» у світовій культурі і тому це окремішнє «явище Примаченко» слід сприймати теж «інситно». Тобто, як мінімум, – «інакше, окремо», а як максимум – тількі на рівні індивідуально-авторської духовної конституції болотнянської малярки». Констатуючи і наявну «принизливість в оцінці її доробку» в останні роки, що часто трапляється при оцінці, сприйнятті творчості навіть талановитих народних майстрів, Л. Лисенко зазначає: «Я з дуже великою натяжкою (і, підкреслюю, не від свого імені як фахівця) вживаю термін «наївне мистецтво» щодо творчості геніальної болотнянської майстрині. Треба було знати сильну інтровертивну (зосереджену на своєму внутрішньому світові, І.К.) натуру цієї жінки, її потенціал та психологічну організацю, щоб дуже засумніватися в «наївності». На мій погляд, принципово слід зауважити парадоксальне (згадаймо: каліцтво, війна, загибель чоловіка, окупація, несприйняття, етико-естетична незгода з її творчістю земляків, І.К.): вся діяльність Марії Примаченко була сумою життєвих обставин і особистісних естетичних потреб» (підкреслення моє, І.К): вона не могла не творити за природою своєї натури, її заглибленності у підсвідомість. Як паралель, згадаймо «підпільні» початки поетичної творчості Т.Шевченка в перші роки його життя в Петербурзі). Запрошена… у 1935 році до Києва для навчання і роботи в Центральних експериментальних майстернях… Марія … потрапила у світ своєї давнішньої мрії… Грандіозний, спонтанний вибуховий талант Марії був приречений на успіх… Саме середовище столиці, атмосфера імпровізацій (підкреслення, І.К.) – усе це органічно завершилося успіхом її фантастичних за формою, нових за мовою і змістом мальовничих сесійних картин. Це був початок самотворення оригінальної особистості (власне, три народні генії сформували класичну декоративно-образну мову України: Марія Примаченко,  Ганна Собачко-Шостак і Катерина Білокур.)».

        Скомпонуємо ще кілька речень із того, що вдається  розшифрувати з диктофонної плівки чверть вікової давнини. На запитання Романи: «А скажіть Марія Оксентіївна, які Ви більше любите малювати картини, – оті квіти чи оце, – різні звірі, як воно Вам на душу йде?» Марія Оксентіївна наголошує: «З голови малюю, що прийде в голову (тобто уява, пам`ять, сформують сюжет, в загальних штрихах, а «більш всього домінують при цьому відтворені враження, які були пережиті тоді»,  І.К.), то малюю»,

«Якщо в селі жить, то квіти більше роблю, а як таке (щось демонструє; мова йде про квіти, птахів, людські фігури, І.К.), то таке роблю»;

Запитання Романи: «А це що лежить?»

М.О.: «Це все робила якісь секунди, але до цього йшла все життя. Це – психологічний знак жінки (виражений, - І.К.) через лінії, але поєднання це – не тільки лінії…Це коли вона була в такому стані, – ніжна, відкрита, музичний етюд (жінки? І.К.)… Жінка – планета, вона прекрасна, і таким віночком розпускається. Ось якась ейфорія насолоди, (вона, - І.К.) кудись плеве, плеве, просить допомоги (? зараз, - І.К.), важко їй (? І.К.)»; «А це мої жінки летять – квіти великі, такі жіночки, такі вони квіти, ось вони легенько-легенько підіймаються»;

- «А це якийсь чоловік розгубився між трьох жінок, так я його так і зобразила».

- «Ось знову жінки; і квіти, і планети – всі летять».

- «А це знову тема, де чоловік заплутпвся серед трьох жінок. Одна ухватила його і летить з ним, а ті доганяють їх, але вона переплаласья з ним ….»

- «А це таке як ікона (?): багато квітів, ось вовчик, а ось бичок; все таки пішла (вдалася, - І.К.) оця серія!»

З цього наголосу очевидно, що М.Примаченко мала якісь творчі складності з малюванням якоїсь серії на початку 70-х років і здолала їх.

Напевне, мова велася про примаченківську «звірину» серію – «явище унікальне, яке немає аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві». (Н.І.Велігоцька. Марія Примаченко. Альбом, К., «Мистецтво», 1989р. ст.5-12).

Навожу ці уривки розповіді-роздумів М.Приймаченко, які не піддаються однозначно завершеній розшифровці, з ціллю, – додатково проіллюструвати справедливість сумнівів Л.Лисенко у «примитивності мистецтва» цієї геніальної малярки, унікальність сприйняття нею мистецьких і життєвих явищ на свідомому рівні, і на рівні підсвідомості. Л.Лисенко у цитуванні статті додатково ілюструє словами М.Примаченко її «бачення» майбутнього і своєї долі – більш ніж тридцятирічної давності у-ві сні, підкреслюючи, що тематика багатьох її картин народжувалась у підсвідомості, «під час сну»: «Я ж її (війну, І.К.) душею чула що до сорок першого. Снилося: сад весною догори дуба став. Цвіт у землі прикопанний, а коріння, як руки попечені, до неба моляться. А що було далі – то не ізгадаю, бо чи й не зомліла у-ві сні…» (!!!)

Хто без душевного щему може сприймати цей символ всесвітньої катастрофи, сформований уявою М.Примаченко на рівні підсвідомості і, більше ніж через 30 років, трактований нею і як пророчий знак її особистого майбутнього: на цій війні загинув її чоловік, земляк Василь Маринчук, – «… Розсудливий, красивий статурний лейтенант запасу та ординоносець за Хасан, … (який) поважав її малювання, турбувався про неї і думав про сім`ю» (Л.Лисенко). А це була втрата «пізньої, щирої і шаленної любові» тридцятидворічною Марією і батька новонародженим сином Федором, якого Василь так і не побачив! У спілкуванні з Романою вона двічі повторює: «Моя хата п`ятдесят років жде солдата!» Фактично з цих слів і почалася записана Романою розмова, що говорила про постійне відчуття М.Примаченко болі цієї її особистої трагедії як непоправимого розлому долі і так вистрадженого щастя. Про це ж свідчать і наведені Л.Лисенко слова самої Марії, (яка), … не вірила втраті аж до самої смерті і відмовляла чоловікам, як свтались до неї : «Може бути все, може помилка яка проізошла, так буває в житті. Я все жду – жду – жду…»

Настільки глибокою була єдність, зануреність її ментальної сутті у творчість свідчать наведені вище слова М.Примаченко у відповідь на повідомлення небоги Татьяни про Чорнобильську катастрофу: малювати, малювати, малювати! І це реакція майже 80-літньої жінки, життєва дорога якої почалася з каліцтва, через відомі нам всім терніїї 20-30-х років, до немислимої особистої трагедії під час війни і до Чорнобильського апокаліпсису, цього «родового чорнобильського прокляття – як покари за неспокутимі гріхи людства» (Л.Лисенко). Напрошується думка, що саме ця всепоглинаюча відданість творчості, мистецтву протягом життя спасали її геній для людства.

Повернемось до змістовно глибокої, з трагічним забарвленням назви статті Л.Лисенко про М.Примаченко: «Гомокреатор – крива Марія», тобто «Людина-творець – крива Марія». У передньому слові до статті Л.Лисенко зазначає: «Йдеться про життєвий і мистецький вийняток … (який) слід сприймати … тільки на рівні індивідуально-авторської духовної конституціх болотнянської малярки». І цей «мистецький вийняток» уже багато десятеліть осмислюють фахівці самого високого рівня і з народної творчості, і з професійного мистецтва. Тим більше, що в 2017 році сповнилось 20 років від дня упокоєння М.Примаченко, що активізувало і розширило діапазон осмислення явища «творчості Марії Примаченко».

З часу контактів Романи з М.Примаченко (було всього дві зустрічі) минуло вже чверть століття. І сьогодні важко реконструювати всі наміри і плани Романи, тим більше, що дослідження і вивчення Полісся (Болотні) не було регіоном її службових обов`язків як етнографа і народознавця, працівника музею. Швидше всього, це була спроба осмислити, хоча б в загальних рисах, цей «мистецький вийняток»,  виходячи з тих посилок, які так яскраво вже були сформовані Романою при написанні книжки «Золотії ключі»: явити українському світові, хоча б в загальних рисах, все багатство його духовної, звичаєвої і мистецької культури, зазначити її вплив на професійне мистецтво. Згадаймо, що всі дванадцять глав «Золотих ключів» вінчають поезії геніального  Ігора-Богдана Антонича! А в одиннадцятому розділі (листопад місяць), коротенька новелла з заголовком «З народних джерел», які наявні у всіх дванадцяти розділах книжки, присвячена М.Примаченко. Ще тільки про Галину Севрук, яка теж не належить до митців Західної України, аналогічна новела подана у розділі за вересень місяць.

Перший раз Романа відвідала Болотню, супруводжуючи гостей із США, здається, в 1992році. За попередні більше чверті століття праці Романи як етнографа, спочатку у Львові, потім – Києві, дослідження народної творчості, написання книжки «Золотії ключі», їй доводилось контактувати з десятками, якщо не сотнями, майстрів і професійних митців, консультувати багатьох із них, вивчати їхню творчість; готуючи книжку «Золотії ключі», опрацьовувати масу народознавчої, етнографічної, мистецтвознавчої літератури: бібліографія використаних матеріалів нараховує 75 одиниць, в т.ч. й ненадрукованих на той час в Україні. Окрім того, використані сотні записів із експедиційних щоденників, інформація про спілкування з автохгонами всієї Західної і окремих регіонів цілої України. Але мені не запам`яталося випадку, щоб хтось з цього загалу партнерів Романи по співпраці так вразив її, викликав у неї таке захоплення, поєднане зі здивуванням, як М.Примаченко. І це, в основному, стосувалось особливості її мислення, формулювання нею своїх думок, якоїсь духовної напруженості: неочікувані переходи від казкової оповідальності до чіткої логіки їх формулювання. Згадаємо, що розмови Романи з М.Примаченко відбувалися десь на 83-84 році життя малярки!

Дивує ще одна обставина. У спілкуванні з народними майстрами, професійними митцями Романа завжди делікатно намагалася визначитися з особливостями їхнього мистецького бачення,  творчої оригінальності мислення і задумів, їхніми здобутками на тлі більш широких досягнень мистецького напрямку. І якщо творча людина відповідала якимось засадничим вимогам її бачення народознавства і мистецтва, як єдиного цілого прояву духовності українців, то вона назавжди залишалась в полі зору Романи. Гарантовано, при необхідності, про нього писались і друкувались статті, готувались буклети і рекламні банери, організовувались виставки. Зокрема, на досягненнях окремих із них і наголошуєтья, як вже зазначалось, в книжці «Золотії ключі». У випадках зниження рівня художнього замислу, майстерності виконання, Романа досить гостро вказувала митцям на це, як, наприклад, зазначає заслужений художник України Олександр Охапкін у своєму додатку до книжки Д.Степовика «Романа Кобальчинська: етнограф і мистецтвознавець». І ціль другої її поїздки до М.Примаченко однозначно була, – повніше осмислити її творчість, «підживитися» авторським баченням суті цього «неповторного фантастичного світу».

Та Романа обмежилася короткою новелою в книжці «Золотії ключі» під назвою «Марія Примаченко» на ст.116-117, причому обмежила своє бачення підзаголовком  – поточненням – (декоративний розпис). У самій новелі вона розширила «декоративний розпис» до більш широкого – «художнього відображення життя». Щоб проілюструвати це узагальнене сприйняття Романою творчості М.Примаченко, наведемо основний контекст новели:

«На початку 60-х років у творчості М.О.Примаченко розпочався новий період. Майстриня віднайшла свій стиль, збагативши традиційне мистецтво українських народних декоративних розписів оригінальними формами художнього відображення життя. Все в її творах іде від землі – квіти, звірі, птахи. Марія Овсентіївна сприймає дійсність у чудовому барвистому освілені, силою своєї творчої уяви вона змінює (підкреслення І.К.) її, і перед нами постає неповторний фантастичний світ.

Починаючи з 70-х років Марія Примаченко працює над створенням сюжетних і орноментальних композиціх на фолькльорній основі. Невід`ємною частиною змісту картин художниці є самобутні авторські підписи у вигляді приказок, в яких вона висловлює міркування «про час і про себе».

Думаю, що другий абзац наведеного уривку ілюструє якісь потаємні жалі самої Романи про те, що їй не довелося поєднати свої глибокі знання етнографа-народознавця з унікальними мистецькими можливостями М.Примаченко, як це мало місце у співпраці з Софією Гоменюк. «Але, – зазначає Л.Лисенко, – до української незалежності 1991 року М.Примаченко створила 99,9 відсотків свого доробку. Останні 5-6 років вона хоча погано бачила, тремтячою рукою якось ще малювала». В зазначених умовах Романа утрималась від публікації більш широкого власного осмислення творчості М.Примаченко, хоча й підкреслила «фолькльорну основу» багатьох напрямках її творчості, що було безпосередньо дотично до основних напрямків праці протягом цілого життя самої Романи.

Багато років спостерігаючи особливість наукового осмислення Романою більших і менших мистецьких явищ, її непереборне бажання їх широкої популяризації для широкого загалу, наукової атрибуції як досягнень народної творчості і мистецтва, зафіксував наступну закономірність: майже у всіх випадках найбільш плідними були результати, коли зазначене наукове осмислення відбувалося якби «паралельно» з розвитком творчості митців, часто, як варіант співпраці – Романи і митця. Виходячи з цієї констатації, вважаю за необхідне зазначити слідуюче:

По-перше, Романа розуміла, що у цьому випадку практично вже неможлива творча співпраця «… на рівні індивідуально-авторської конституції болотнянської малярки», адже, «Йдеться про життєвий і мистецький вийняток із правил… у світовій культурі» (Л.Лисенко), та й уже було не на часі. Хіба що Романі потрібно було з самого початку по переїзді до Києва в 1973 році повторити подвижництво Л.Лисенка: «…кілька десятиліть спілкування з Марією Оксентієвною… жити і працювати за особливими правилами альтруїзму і позитивного погляду на життя». Але життя є життя.

По-друге, і це основне: до початку 90-х років минулого століття про М.Примаченко  вже було написано і говорено на всіх рівнях і визначних оцінок, і різних, багато. Щось нове необхідно було осмислити на рівні гомокреатор – людина творець, для чого необхідно було б заглибитись до таких «горизонтів» свідомого і підсвідомого в її творчості, які доступні хіба що високого рівня науковцям мистецтва з повноціним знанням, так званої, creative psychology – психології творчості. Романа чітко це розуміла і обмежившись тільки зазначеною вище новелою «Марія Примаченко» в книжці «Золотії ключі». Будемо вірити, що кілька скромних начерків до творчого портрету великої малярки, зафіксованих Романою, послужать спонукою для майбутніх досліджень творчості Марії Примаченко, її унікального творчого ментально-психологічного образу.