Поїздка до Канева на запрошення тамтешньої літстудії «Зоряна» в якості члена  київського Літературного Форуму,  стала  для мене справжнісіньким святом.  Тут я вперше і зустрілася з Любов’ю Міненко, про яку Анатолій Горовий – художник, поет, історик, викладач і організатор зустрічі зазначив, що у нас є можливість познайомитися з роботами художниці європейського рівня.  За круглим, а точніше за овальним столом, хазяї та гості.   Знайомимось, читаємо , як нам здається, свої кращі вірші.  Потім чаювання, розмови, плани на майбутнє, вимальовуються спільні проєкти, екскурсія по місту і поспіхом - додому.  І досі соромно, що ще в ту зустріч не знайшлося часу подивитись на картини і, як тепер я розумію, доторкнутись до вічного. Та я була сама в собі, задоволена увагою чутливої аудиторії.  А та, про яку вже сьогодні можна складати легенди, мініатюрна і жвава, з блиском в очах, усміхнена  підійшла до мене і на вушко прошепотіла  - Ви тут найкраща, я в Вас закохалась! -   Я чесно зізнаюсь, що не те що останнього, а і доброго  вагомого слова не сказала досі в українській поезії, хоча і прагну цього.  Просто вмію голосно і виразно читати свої чутливі вірші – в школі навчили.  І це слухачам подобається.  Ми обмінялись обіймами.  Я подарувала Любочці збірку своїх віршів.

     Друга зустріч з Любов’ю Міненко  відбулася зовсім нещодавно, в бібліотеці Шевченкового університету на відкритті її чергової виставки.  Я прийшла за годину до офіційної  частини. Роздивлялась, йшла її дорогами, плутала стежинами, зазирала в ледь підсвічені віконця хатин – далеких від мене і тих, що були майже поруч.  Як запам’ятати,  розділити де, хто і про що?  Картини без назв. Але сталося неймовірне – всі враження залишились в мені і досі виринають спогадами.  І коли я підійшла до художниці, щоб привітати,  вона мене не впізнала і я назвала себе.  Прийшла моя черга зізнаватись в щирому  коханні  до її  маленької  постаті та до її  багатогранного внутрішнього і зовнішнього світу. Той світ сяяв  і, здавалось,  кричав про свою невимірність, красу і біль, сльози і втрати.  Дороги Любиного світу звали заблукати в ньому і віднайтися в неочікуваному місці – чи на пагорбі поруч церкви, чи в клуні, чи стати поруч з конем  «Супроти вітру».  Хочеться бути серед тих, хто в «Любистку скупані»  або там де «Половина саду квітне», або обійняти ту, що зветься – «Надія».  Буденне життя в «Лицем до корови», «Погадай мені» - присутнє, воно було і буде завдяки Любиному баченню цінностей.  На мене дивилися не тільки картини, а і репродукції з альбому та листівок.  Ховаю ці погляди в своїй пам’яті.

     Письменник Євген Сверстюк сказав про Любу -  «Вона ще здивує світ».  Я з ним не згодна тільки в одному – вона його вже здивувала і продовжує дивувати!  « Національна по крові, вона говорить на рівні генетичної пам’яті» - оцінка Анатолія Горового.  Не знайти кращих слів в характеристиці  творчості Міненко, ніж слова художника Олександра Фісуна  – «Я не чекав такого згустку творчих робіт, кожна з яких самодостатня і має свою ауру.  Мисткиня будить усіх, хто ще дрімає».   Про один із пейзажів, знаний в світі та присутній на святі живопису український художник Цезарій Ганушкевич, прохопився такими словами: - Це полотно мало б прикрашати стіни Лувра! -

     На картинах все просто:  лінії, стежини, дороги, небеса, гори – все тече струмками, стрічками у  часі і просторі, дістає неба і затікає в шпарини.  І такі недосяжні ті висоти і глибини, що , занурившись в них , збагнеш нарешті, для чого ми тут, на цім світі.

Вдивляюсь в картину «Скрипаль».  Погляд прямо, зліва, справа.  Кожного разу чую іншу мелодію, що виспівує музика.  Погляд вихопив темні кольори, закриваю очі – заколисана.  Інший погляд і жовті кольори вигинаючись на  полотні, піднімають настрій і гукають  – Виходь, все живе тягнеться до сонця! -   І вже із моєї душі виринають слова:

Я сяду поруч того скрипаля,

нехай  мене заколисає  співом.

Тут рідний край і матінка земля

І намальоване Любов’ю диво.

У  вихор, в заспокійливе  - Живи! –

порину і між ліній загублюся,

серед  дібров, зім’ятої  трави,

в обіймах рідних теплих рук матусі.

Із озерця вже скапує сльоза,

такий собі,  на око схожий,  витвір.

Тоненька вигинається лоза,

Неначе руки складені в молитві.

Довго вдивляюсь в репродукцію картини «Танцювала до упаду»:

А та, що «Танцювала до упаду»,

вже спить з напівзакритими очима.

Забула про образу і про зраду,

про гіркоту і біль, і про причину…

Та ще не захід сонця, стане сили

чекати долі? Де її шукати?

Під вітром – напинаються -  вітрила!

В розмаї поле, сад і дуб крислатий.

Зникають чорні постаті і тіні.

Гармонія життя.  Порозуміння.

      Євген Бруслиновський дає довідку датовану 2005 роком:

     «У  її доробку – більше 1000 акварелей, 300 полотен олією і темперою, понад  100 авторських тканинних аплікацій, 20 пастелей. Значна частина творів куплена в колекції за кордон.  Її картини виставляються в кращих національних галереях».

Справжнє мистецтво зрозуміле кожному, хто хоч раз  зупинив погляд,  притишив ходу.  Якщо пощастить, завітайте на її виставку в Києві, чи в Каневі.  І будете заздрити самі собі, адже Ви доторкнулись до вічності. А в тій вічності  - любов до рідного краю і віра в його краще майбуття.

Віра Свистун