18 грудня виповнилося 100 років від дня народження українського художника Юрія Кульчицького, земний шлях якого почався на Дрогобиччині, в селищі Підбуж, а закінчився, як і в Іванни Нижник-Винників, з якою його звела еміґрантська доля, в Провансі, в Мужені.
Якщо набрати в пошуковику «Ґуґл» прізвище й ім'я, винесене в заголовок, з'явиться багато інформації про героя облоги Відня турками в 1683 році - того Юрія-Франца Кульчицького, якому перекази приписують відкриття першої у Відні кав'ярні і початок готування кави для масового споживача з кількох сотень мішків трофейних зерен як винагороду йому за геройство і сприяння в перемозі над туками. Друге ім'я «Франц», за свідченням істориків В.Горобця і Т.Чухліба, може означати, що його батько під тиском різних обставин перейшов із православ'я в католицизм.
«Муженський» Кульчицький, на відміну від віденського тезки, до свого імені міг додати «Сас» - Юрій Сас-Кульчицький. Про це він розповів 20 років тому під час нашого знайомства в Мужені, в колишній садибі Володимира Винниченка «Закуток», коли ми приймали в дар Україні робочий кабінет визначного письменника й державного діяча. Про це - в моїй статті «Хранителька «Закутка», присвяченій Іванні Нижник-Винників, яка до Мужена приїхала на кілька років раніше за Ю.Кульчицького (№ 099 за 11.07.2012 р.).
При згадці про того історичного Кульчицького пан Юрій сказав, що він за походженням зі шляхетського роду, адже Сас - це давній герб української шляхти Галичини.
Осінь пошуку могил: Іванна Нижник-Винників
В попередній статті я лише згадав, що її прах, який мені випало перевозити з Франції в 1993 році і який я передав представникам Національного музею у Львові, було перепоховано в місті її народження на Янівському цвинтарі.
І лише три місяці тому мені вдалося розшукати місце останнього спочинку І.Нижник-Винників. Це було непросто. Навряд чи знайдеться більше десяти осіб у Львові, які можуть показати її могилу. Мені поталанило, що завідувач Янівського кладовища - доброзичлива людина. Сам він не міг підказати, чи є взагалі тут могила художниці, а списки поховань, за його словами, зберігаються в архіві десь в іншому кінці Львова. Я ж у цьому був упевнений стовідсотково, тож він провів мене до старенького чоловіка, в якого були книги обліку могил за понад 60 років - такі конторські «ґросбухи».
Пошук тривав довго, бо я точно пригадував тільки дату перевезення праху - літо 1993 року, а коли віддано його землі, достеменно не знав. Пошук за 1993 і за 1994 роки не дав результату, причому я шукав і за її дівочим - Нижник, і за прізвищем по чоловікові - Винників. І вже коли здавалося, що піду ні з чим, вирішив перевірити записи за 1995 рік. Виявилося, що урну з прахом І.Нижник-Винників підховали в могилу родини Бойків-Нижників у вересні 1995 року на 31-му полі в 28 могилі ІІ ряду знизу. В цій могилі спочивають, крім І.Нижник-Винників, Бойко Зиновій, Нижник Василь, Нижник Марія, Бойко Леся і Бойко Мирослав Михайлович.
Янівський цвинтар належить, разом із Личаківським, до двох найдавніших і найвідоміших кладовищ Львова. Тут похований, зокрема, поет Богдан-Ігор Антонич. Але знаменитий він понад шістьма сотнями стрілецьких могил, які за комуністичних часів були поруйновані у промисловий спосіб - варвари в бульдозерах заробляли премії. До речі, такий самий «почерк», як і на стрілецькому кладовищі в центрі Івано-Франківська, за драмтеатром.
...Моя пам'ять вихоплює з небуття давній юнацький, дещо розмитий спогад, як ми з татом шукаємо на Янівському цвинтарі стрілецькі могили, оглядаючись, чи не стежить за нами «недремне око». В пам'яті відклалося жахливе видовище розбитих надгробних плит і розтрощених та повалених кам'яних хрестів.
Земля спочинку Юрія Кульчицького
Обоє муженських українців померли в січні 1993 року, з різницею в шістнадцять днів. Ні влітку 1993 року, коли в складі кіровоградської знімальної групи, яка готувала документальний фільм про В.Винниченка, я відвідав Мужен, ні під час мого майже річного стажування-навчання як іноземного стипендіата французького уряду, коли в серпні 1994 року я побував у цьому провансальському містечку, могилу Ю.Кульчицького на новому муженському кладовищі відвідати не вийшло. Збігло понад вісімнадцять років, аж поки мене знову не занесло в Мужен - недавно, в листопаді.
На відміну від старого муженського кладовища, розташованого на центральному пагорбі Мужена недалеко від мерії, на якому поховані Володимир та Розалія Винниченки, нове кладовище, відкрите за кілька років до смерті митців, - за містом. Кожен ряд могил має назву алеї якоїсь квітки. Могилу Ю.Кульчицького я знайшов на «Алеї азалій».
Під час мого давнього відрядження до Мужена в квітні 1993 року, профінансованого Укрінбанком за сприяння колишнього першого заступника голови правління Ярослава Солтиса, я був присутній на розігруванні лотереї в мерії. Таким способом збирали кошти на спорудження надгробку Ю.Кульчицькому.
Студії, мистецькі об'єднання
Ю.Кульчицький народився 18 грудня 1912 року. До початкової школи ходивв у Дрогобичі, а до середньої - в Самборі. З 1933 року - студент Краківської академії мистецтв, яку закінчив у 1938 році завдяки родинній стипендії імені Пісцьоровського. Його викладачами були професори Владислав Яроцький, Казимир Сіхульський, Карл Фрич, Юзеф Мегофер. Про це в інтерв'ю мені («Сучасність», № 11, 1995 р.) розповів інший галицький митець Денис-Лев Іванцев.
Під час навчання в академії Ю.Кульчицький став членом мистецького об'єднання «Зарево» (ініціатором створення якого був Д.-Л. Іванцев), пізніше - Української спілки образотворчих мистців у Львові. Брав участь у різних краківських і львівських виставках. Його перші самостійні роботи - це графіка на козацьку тематику. В той час дуже популярним був уродженець Самбора письменник Андрій Чайковський, автор численних прозових творів про козаччину (роман «Сагайдачний», повість «На уходах» та інші). Крім того, в самбірському музеї «Бойківщина» молодий митець, за власним зізнанням, вивчає «старі книги, повні орнаментального багатства».
Робота, еміґрація
По закінченні академії повертається до Самбора, де в школах викладає малюнок. Під час воєнного лихоліття знайомиться з Олегом Ольжичем, якого деякий час переховувала родина Кульчицьких. Про цю подію й «великого патріота й поета» Ю.Кульчицький залишив спогад: «Це був хтось значущий для нашого підпілля, - а я з певністю знав, - для нашої культури... Незабутні наші короткі розмови, незабутні теж і ситуації тодішніх днів... З цього часу мене супроводить мала збірка його поезій «Рінь» - книжка, яку поет із задоволенням побачив у моїй бібліотеці та глибина якої супроводила не одного з нас тоді і веде напевно ще й тепер...»
Ю.Кульчицький любив українську поезію. Йому були близькі різні поети, зокрема, один із найстаріших наших Майстрів слова, 94-річний уродженець Крут, не дуже «розкручений» в Україні, Ігор Качуровський. Ю.Кульчицькому припали до душі його рядки з «Осінніх септин»:
...І ми при першім сонячнім промінні
Любили йти, не знаючи куди,
Через поля, задумані, осінні,
Де на іскристім, легкім павутинні,
Мов ланцюжок, лишилися сліди,
Де, під зітхання вітру тиховійне,
Не снились нам іще ніякі війни...
Не можу не згадати й ще одне «поетичне» прізвище - Юзеф Лободовський. З ним Ю.Кульчицький познайомиться вже на еміґрації, під час подорожі до Мадрида: «Тут я стрінув приятеля України - польського поета Юзефа Лободовського. Було справжнім щастям пізнавати місто та «еспанський світ» у товаристві поета-романтика».
Романтичні поривання, пошук нових художніх ідей і, мабуть, далеко не в останню чергу через «непевний час» - а Ю.Кульчицький не мав ілюзій щодо «найсправедливішої» і «соціально відповідальної» радянської влади, особливо після «золотого вересня» 1939 року і масових репресій українців Галичини - 1944 року він вирішив еміґрувати в західному напрямку. Як і І.Нижник-Винників, митець потрапив до табору переміщених осіб. Упродовж 1946-47 років він брав участь у колективних виставках у Баден-Бадені, Зальцбурзі, Інсбруці, Мюнхені та інших містах.
В 1948 році Ю.Кульчицький переїхав до Франції, спочатку в Париж. То був інтенсивний період його творчого буття. Як зазначив у своєму спогаді канадський художник українського походження Павло Лопата, він малював ікони на замовлення, ними прикрасив кілька іконостасів для українських церков у Бельгії, ілюстрував твори Леоніда Полтави «Слон по Африці ходив» та «Подорожі і пригоди Миклухи-Маклая», оповідання Ю.Лободовського «Золота грамота». «Гортаючи сторінки деяких календарів-річників, - пише П.Лопата, - я натрапив в одному з них на дуже вдало репродукований портрет д-ра Олега Ольжича-Кандиби-Кардаша роботи Юрія Кульчицького».
Мужен, життя і творчість
В 1961 році Ю.Кульчицький переїздить до Мужена, де разом з І.Нижник-Винників створює керамічну майстерню на унікальному для українців клаптику землі неподалік Лазурового берега, скропленої потом Винниченка. Не пригадую точно, хто розповідав, що у дворі стояла криниця, з якої колись пили воду воїни Бонапарта, а на цьому обійсті Ю.Кульчицький знайшов камінь римської доби, який зберігався в музеї мерії Мужена.
Митці мали велику піч для випалювання кераміки. Восени 1992 року, під час наших зустрічей, вони висловили побажання подарувати ту піч Львівській академії мистецтв. Коли я зателефонував до Львова, мені сказали, що радо б прийняли такий дар, але не мають коштів на перевезення. По смерті художників я поцікавився в їхнього приятеля Люсьєна Борня, що сталося з тією піччю. Він розповів, що її забрала учениця митців, українка, яка вийшла заміж за француза. «Символічно, що піч потрапила в українські руки», - подумалося тоді.
На мою суб'єктивну думку, митець найкраще себе реалізував не в графіці, дереворитах чи малярстві, а в кераміці та емалі. До цих жанрів Ю.Кульчицький прийшов у зрілому віці. Його керамічні твори вражають кольором, а ще молодечістю, що промениться з них. Аж не віриться, що сповнені енергії радості роботи - це плід творчої уяви 60-80-літньої людини. Він створив, як пише П.Лопата, високохудожню кераміку з українськими народними мотивами, що подобалася всім, хто її бачив: «Переважали малих і великих розмірів тарілки, які часто наш кераміст збагачував візерунками з коней, риб, півників чи всяких птахів, баранчиків і міфологічних постатей».
За неповний місяць до смерті, вже будучи тяжко хворим, Ю.Кульчицький розповідав авторові цих рядків: «У мене такі яскраві образи в голові крутяться, всі в ріжних цвітах». Він дуже втішився, що встиг побачити видані альбоми-каталоги його творів і творів І.Нижник-Винників (вона відчула їхню появу в каннській лікарні на дотик, бо майже втратила зір), а також альбом-каталог графічних робіт відомої в Парижі української художниці Софії Левицької зі своєї приватної колекції. То був моральний обов'язок Ю.Кульчицького, і він його виконав.
Віра Вовк, українська письменниця з Бразилії, яка добре знала обох муженських митців українського роду, так писала про нього: «Я знаю людей, яким мистецтво править за віддих. Таким є Юрій Кульчицький... Митстець свідомо-підсвідомо розгорнув полотно власної душі і ставить серед провансальських просторів на полудні Франції достойний пам'ятник українській культурі. Чого більше може вимагати людина від свого життя?»
Postscriptum
В останній приїзд до Мужена в листопаді ц.р. я познайомився з новим власником «Закутка», про якого чув тільки від Л.Борня. Ален Мутю, а саме так його звали, запросив мене до себе і люб'язно погодився відповісти на кілька запитань. Його відповіді доповнили картину останнього періоду життя І.Нижник-Винників та Ю.Кульчицького.
«З українськими художниками я познайомився дуже просто - шукав будинок на Лазуровому березі. Я був якраз у відпустці, коли вони опублікували оголошення в газеті «Фіґаро», на яке я відгукнувся першим. Це було в 1983 році. Місце мене привабило. Ми уклали угоду, і я купив будинок. Тоді я ще тут не мешкав. Ми домовилися, що я платитиму їм щомісячну ренту. І вони прожили тут ще майже 10 років. А я не відразу переїхав сюди після їхньої смерті, лише в 2002 році. Про їхню смерть мене повідомив Л.Борня. Він знайшов моє прізвище і мою адресу в шухляді, подзвонив мені і запитав, чи я знаю про їхню смерть. Я відразу поїхав на південь, познайомився з Л.Борня ним, і ми стали пізніше друзями».
А.Мутю до виходу на пенсію очолював філію англо-швейцарсько-німецької компанії з продажу шоколаду. До речі, альбоми-каталоги були видані з тих коштів, які митці одержали за продаж будинку.
Їдучи до Мужена, я знав, що більше не побачу Л.Борня. Останній раз я розмовляв з другом українських митців 6 лютого ц.р., вітаючи його телефоном з 90-річчям. Він з великим сумом сказав, що в той день поховав свою дружину. Висловивши співчуття, я пообіцяв подзвонити через кілька днів. На жаль, телефон більше не відповідав, а пізніше був знятий з користування. В червні на мій запит відповіли працівники муженської мерії, повідомивши, що Л.Борня помер 8 лютого ц. р. Саме А.Мутю розповів мені, за яких трагічних обставин це сталося - Л.Борня застрелився.
+++
Мої припущення щодо мистецьких колекцій І.Нижник-Винників, Ю.Кульчицького та С.Левицької, неодноразово висловлені публічно 19 років тому, на жаль, справдилися - їхня творча спадщина розпорошена. Одне з непрямих свідчень цього - те, що ні до 100-річчя І.Нижник-Винників, ні до 100-річчя Ю.Кульчицького не організовано виставок їхніх муженських колекцій.
Лише 13 грудня ц. р., через п'ять місяців після 100-літнього ювілею І.Нижник-Винників, її виставка «Живопис. Гобелени. Кераміка. Ляльки» відкрилася в Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові.
http://cun.org.ua/nid/475--27--12--2012--52.pdf
