Серпень на Київщині – квітучий, буяючий, зелений та грибний, особливо, коли всі попередні дні літа раз через раз йшли дощі і навіть пекучі червнево-липневі промені сонця не спромоглися вижовтити ліси, поля, левади та зеленотрав’я. Хіба що трохи вичервонили стиглі боки яблук, підсушили маківки маку до Маковея, та яскраво розфарбували чорнобривці, мальви, ружі, м’яти і все інше, що сьогодні буяло попід тином (якщо точно, то таки під досить ошатним парканом) невеличкої садиби у мальовничому селі Козичанці.
Ледь не зранку почали під’їжджати автомобілі. Хтось щось заносив до двору, виносив залишки сміття, яке на цьому сільському обійсті було дуже недоречним і майже абсолютно відсутнім. Про це подбав господар садиби та його чисельні друзі та помічники. Ось біля воріт розташувався гість з під Кременчука, який привіз свої вироби із чорної глини, і тепер селяни і гості могли чудуватися ними. А напроти нього Наталка прямо на очах принишклих глядачів плете обереги, використовуючи місцеві трави, які навмисно для неї були приготовлені, зібрані по ланах та лісах Козичанщини, і які великими оберемками снопів височіли поряд.
Кожен із запрошених односельців та гостей зі столиці та району, з Києва та Макарова, не міг проминути хату Марчука Анатолія, бо здалека видно було біло-воскову арку з ясного дерева, де для тих хто ще сумнівався було майстерно вирізьблено «Садиба Анатолія Марчука». Гості заходили до садиби по зеленому моріжку і потрапляли до скульптурної галереї Лувру, яка була розгорнута під синім небом та теплими вітрами України.
Хтось пізнавав Венеру Мілоську, хтось б’юст Вольтера чи самого Анатолія, якому друзі-художники зробили такого творчого подарунка на його п’ятидесятиріччя. Починалася галерея з гіпсової княгині Ольги, щоправда, оскільки це був макет, голова її була рухома – на цвяшках та дротиках. Дехто пропонував скористатись з цього і застосувати скульптуру, як скарбничку для грошових внесків відвідувачів та меценатів. Проте відразу відмовились від такого блюзнірства. З цією місією добре впоралась скляна сулія, закоркована кукурудзяним качаном. Оригінально і «прозоро», як всі, особливо зараз, люблять…
Вузенька доріжка обминала хату, майстерню і виливалась в майже казкову галявинку з дерев’яним будиночком для гостей. До будиночка потрібно було йти місточком через невеличку копанку з якої струменів фонтан і де плавали – по лікоть завбільшки – карасі і коропи.
Поряд – «всі зручності», дійсно всі з душем, теплою водою, світлом і навіть радіоточкою. Було видно, що витонченість художника виявлялась в усьому: Анатолій про все подумав, про все подбав, все організував і втілив.
Навіть не чисельні городні грядки тішили порядком, доглянутістю, до того ж (а чи не для нічних непроханих відвідувачів чужих городів?) на кожній грядочці була табличка з малюнком та назвою того, що тут мало вирости.
Поряд окошилося кілька вуликів. От саме вони виявились дуже цікавими та несподівано корисними для тих, хто не боявся бджіл… У вуликах, коли ви наважувались зняти покришку, виявлялись полив’яні миски повні медом, тарілки з огірками – малосолами та горілка-первак. Це була втіха для акуратних гостей. Бо у нас, хто приходить своєчасно, то завжди чекає тих, хто трохи (або й не трохи) запізнюється. А так очікування зовсім не видалось нудним.
Проте, гості потихенько під’їжджали, односельці підходили. Подвір’я наповнювалось людьми так щільно, як в кращі часи центральний майдан в Гавані, де мав виступати Фідель Кастро. Людей, мабуть, було б і більше, але, як розповідав один художник, який їздив разом з Анатолієм в автомобілі, запросини відбувалися так. Під’їхали на авто до сусідки.
- Галино, то ти ж пам’ятаєш, що початок о третій годині? Приходь обов’язково!
- Прийду, а як же!
- А всім можна приходити? – питається майже одноліток Пабло Пікассо, баба Плясецька, яка сидить на осонні з двома костурами.
- Ні не всім, а тільки запрошеним.
І баба розуміє, що її запросини закінчились, ще за часів Махна та Петлюри. Врешті, вона все ‘дно не дошкандибала б навіть до воріт свого обійстя, але спитати? А побалакати з відомим земляком! Добре відомим на Макарівщині, Київщині, в Києві, та де там! – на Україні та і в цілій Європі художником. Вона добре пам’ятає малого Толька, який гасав цими вулицями, гуляв, формувався як особистість саме під цими липами, на цих зелених луках, понад берегом рідної річки Сивки.
Ріс. І виріс! І став відомим далеко від рідного села. Десятки, а може й сотні його картин знаходяться в держаних музеях та приватних колекціях на Україні, за кордонами, за океаном.
Только не тільки відмінно закінчив школу, не тільки добре навчався в художньому інституті в Києві. Він багато мандрував світами та ніколи не забував про свою Батьківщину, маленьке село на великій мапі України, де закопана його пуповина і де лишилась прим’ятою трава на стежках його дитинства.
Різні в світі є країни,
Бідні є і є багаті,
Та найкраще в Україні,
Бо найкраще в рідній хаті!
Цього віршика дали вчити в садочку моїй донечці Ліні, і я його вивчив, і з того часу часто цитую собі і друзям…
Після закінчення навчань Марчук пішов «в люди», та не забув рідного села. Не цурається своїх односельців, яким не поталанило долучитися шедеврів Ван Дейка, Дюрера, Гогена, Доре, Брюлова, Левітана, Айвазовського, Куїнджі, Васильківського та багатьох інших. Анатолій Марчук, як меценат, створив приватну картинну галерею. І не ховає її, а навпаки, вона постійно експонується в Макарові. Опікується Анатолій і відбудовою церкви в рідному селі. Він є одним із учасників робіт по створенню пам’ятника славетному землякові Данилові Тупталу – всесвітньо відомому православному святому Дмитру Ростовському.
От і сьогодні празник в Козичанці – літературно-мистецьке свято в садибі Анатолія Марчука. Приїхало з Києва багато художників, письменників, поетів. Виступали земляки-артисти, Анатолій Паламаренко, чудова художня самодіяльність. Зустріч була цікавою, змістовною, насиченою. Глядачі і гості почули і побачили багато нового, цікавого. Три години пролетіло, неначе вітерець здмухнув пір’їну. Та все колись закінчується, особливо хороше – закінчилось і свято в Козичанці. Проте розпачу не було. Бо господар добре продумав сценарій продовження свята. Відразу через дорогу від садиби – короткий схил, порослий зеленою травою – і ти на березі річки. Лілеї, латаття. Місточок, біля якого припнутий човен. Понад берегом насаджені квіти, чорнобривці. Дубовий стіл під дахом, альтанка, мангал. Під бадьорий та закличний спів акторів-аматорів почалось народне гуляння.
* * *
- Хлопці, хлопці, води хто хоче?
- А що ми коні?
- А хто питиме горілку?
- А що ми не козаки? Всі! Неси.
Там наливали юшку. Там розкладали по тарілках печеню. Смажена риба. Раки. Помідори. Огірки.
- Є ще горілка?
- Та є. І пиво.
- А онде принесли барильце з вином…
Доки стоячи на подвір’ї слухали виступаючих поетів, письменників, акторів та художників не помітили. А тепер он засмоктало: зголодніли!
- Налітай, пий – господар частує!
Ґвалт та лемент. Вже смеркло. Уже не так уважно кожен слухає один одного. Хтось співає, хтось п’є, хтось балакає…
- Та не стискай ти пластикового стаканчика! Вино ж червоне! А у мене костюм білий. Був. Тепер коліна в червону цяточку!
- Не шкодить. Добре, що не в зелену, бо тоді дружина прати відмовиться ще й ревнуватиме.
- Годі, вам, хлопці! Наливай.
- Та чекайте, ще он зараз шашлики будуть.
- Що це? Хтось із сидячих в альтанці відкинув ногою щось з рожевого пластику малоестетичного вигляду.
- Ет, це ж хтось вставну щелепу загубив.
- Хто?
- А хто його знає? Та й чи зараз потемки знайдеш?
- А господарю щелепи вже добре, тому він її відсутності й не помітив. Він вже десь то наївся, а тепер тільки п’є. Знаєш:
А я панського роду,
П’ю горілочку як воду!
То йому в роті нічого й не бракує.
- Годі там варнякати, хлопці. Наливай!
- А чом тільки хлопцям, - милий голосок із темряви, - а дівчатам можна?
- А молодицям? – з іншого боку. Але гречно, без докору, без образ і претензій.
Все добре, всі друзі. Всі майже щасливі.
- А в прес-релізі було написано, що сьогодні дівчата організують заплив русалок.
- Та ну!
- А забігу мавок не буде?
- Не знаю.
- Шкода…
- Які русалки, сьогодні ж не Івана Купала.
- Хто сказав?!
- А що не можна? – голосно з металом і злістю в голосі.
- Чом ні? Навпаки, - відразу згода, теплота в голосі, з надією…
Доки митці, підігріті добрим кагором з дубового барильця, з’ясовували невідомо що, із-за похиленої до води верби щось хлюпнуло, хльоснуло і межи лататтям майнула біла дівоча (русалчина!) рука.
- Дивіться, дивіться, пливуть!
- Ет, ледь не прогавили!
- А де вони роздягались?
- Та роздягалися за кущами ліщини, а от як заходили у воду?..
Першою пливла Ганя, рвучко загрібаючи воду тендітними руками. За нею слідом Марічка. Вона розпустила свої русяві коси і вони пливли за нею білим, в місячному сяйві, покривалом. Далі – інші дівчата, десь до десяти – вже допливали до середини ставка і бавились в теплій серпневій, місячної ночі, водяній стихії.
Глядачі стояли ошелешені…
Петро метушливо набирав по мобілці товариша, який поспішив поїхати додому і пропускав таке цікаве дійство. Кажуть, що він негайно повернувся. Аж із самого Макарова!
Тим часом дівчата реготали, хлюпотіли водою, вигойдували в повітрі руками та ногами.
Власне, у воді і не було видно, а чи справжні вони русалки, а чи в купальниках. Проте, цієї чарівної ночі хотілося вірити в казку. А перевірити? Поки що ця думка чомусь не спадала на думку захмелілому парубоцтву. Та де!
- Я поплив, - вигукнув найспритніший (чи наймолодший?) і погріб стрімко до дівчат.
Русалки не помітили піонера. Та коли почали брьохати своїми черевцями до сільського ставка інші Дон Жуани, дівчата помітили небезпеку (а чи небезпеку?), заверещали цнотливо та почали тікати на всі боки. Зненацька місяць зайшов за хмару і закрив, неначе сцену в театрі важкою оксамитовою завісою, ставкову сцену спілкування русалок та парубків (а хто поплив точно був парубком! Саме зараз і саме тут!). Хто кого залоскотав – невідомо. Можливо взагалі ніхто нікого не спіймав. А ‘мо й не ловив. Та й чи були русалки?
А барильце з червоним вином було! І шашлики. І горілка. Ціла сулія!
* * *
Мар’ян, редактор однієї відомої Київської газети, напівпрокинувся від якогось плюскоту. Парубок помацав навколо, щоб приблизно зорієнтуватися, де він є.
Добре пам’ятав вечір, початок гулянь на березі річки. Випивки – скільки хочеш. І дружини з її докорами поруч немає. Пий – хоч залийся. Що він і зробив з великим задоволенням. Але тоді ще лише смеркало, а тепер вже глупа ніч. Мар’ян поводив рукою по столу, на якому він заснув. Тарілки, їжа, все інше тільки заважало.
- О! Вона!
На сулію, лише напівспустошену, наштовхнулася рука. Ледь розчіпив одне око. Нахилив сулію і заходився дудлити. Та раптом ледь не захлинувся.
На нічному небі жодної зірочки, місяця й близько немає – все небо чорне, як ото в планетарії, коли вже світло вимкнули, а лекцію ще не почали – заяскріла цяточка, яка швидко рухалась, росла та наближалась.
- Може я ще сплю, - подумав Мар’ян і ще кілька разів гольгнув із сулії.
Тим часом цяточка стала м’ячем, далі бубликом. Бублик все більшав та більшав, а вогні по його боках ставали яснішими та яскравішими. Потім бублик став схожим на два блюдця, складених одне на одного так, як ото кладуть тарілки з холодцем у погребі.
- От скільки в них могло б бути холодцю! – подумав Мар’ян. – А скільки самогонки ним можна було б закусити!
Тарілки зупинились, зависли над ставком, ледь не дістаючи своїми краями, на яких у нас малюють квіточки, до берегів ставка і плавно опустились на воду. Ще більше запанувала навколо тиша. Світла вимкнулись і чужа літаюча тарілка стала продовженням українського ставка.
Мар’ян не відчув і не почув, як відчинились двері (чи що там воно в НЛО), а тільки побачив, як посеред ставка з’явився світловий квадратик. Потім із нього випливли прозорі, блискучі істоти подібні до людей. І навіть в скафандрах. Але не в таких, як у Гагаріна був, а таких, як дівчачий спортивний костюм Adidas, який облягає всі вигини із западинами їх, дівчачого, тіла. От і у цих гуманоїдів теж так. Майже що так.
Все це в голові Мар’яна з’явилось само собою. Всі ці думки. Бо сам він закляк. І про все забув. Навіть про горілку.
Істот було троє. Вони пролинули понад водою і зупинились перед Мар’яном.
- Ох люди, люди, - почув Мар’ян цілком зрозумілу людську мову. – Що ви робите? Навіщо ви нищите так недбало найважливіше джерело енергії? Ви допалюєте свої ліси, вугілля, газ та нафту. І все шукаєте нове джерело унікальної енергії. А його не потрібно шукати. Воно поруч! Тільки ви його не вірно використовуєте.
Гуманоїд звільнив із закоцюблих пальців редактора газети сулію.
- Знаєш, Мар’яне…
- Звідки він знає моє ім’я?
- Ми все знаємо про вас, - додав другий.
- Знаєш, Мар’яне, нам змісту цієї сулії, коли ми його розкладемо до молекулярно-ядерного рівня, вистачить, щоб досягти Місяця, де є наша база.
- А ти, бовдуре, - несподівано додав третій гуманоїд, - так легко міг все до ранку вижлуктити. Прощавай…
* * *
Мар’ян не знав, чи то були вже треті півні, чи які. Сіріло… Він спав обличчям на столі біля захололої, тепер неапетитної, печені. Зі ставка туман парував над водою і наповнював село.
- Холодно, - перше, що прийшло в голову. Власне в голові було щось скажене, намішане, страшне і болюче.
- Чарочку б зараз… Для лікування…
Свідомість повертатись не поспішала. Голова була неначе догори дригом. Мокро, холодно. Тихо почвалав до подвір’я. Зайшов до майстерні. Мольберт. Фарби.
- А! Еврика! Це ж мене було запрошено на літературно-мистецьку зустріч до художника . Чудово! Все гаразд!!!
- Але де ж поспати? – згадав, що вчора їм всім показували будиночок для гостей. Почалапав туди.
Двері тихо рипнули. Очі звикли до півтемряви у будиночку. Два ліжка. Проте на обох сплять, ледь чутно дихаючи. Хто? На одному - дівчина. Поряд з ліжком босоніжки. А хто на іншому? Теж дівчина. Бо на бильці стільця з вбранням біля її ліжка висів бюстгальтер, виблискуючи білими чашечками – охоронцями найсолодшої для хлопців частини дівочого стану – персів.
- Все добре! – зрадів Мар’ян і, примостившись на підлозі межи дівчачими ліжками, і відразу заснув.
