* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Людмила Семикіна: Ми загубили високу культуру минулих часів

05:01 25.11.2011

Людмила Семикіна: Ми загубили високу культуру минулих часів

 

2011–й — ювілейний для одного з найвідоміших українських фільмів. Успіх «Захарові Беркуту» забезпечила блискуча творча група: сценарний варіант відомого роману Івана Франка написав Дмитро Павличко, режисером став автор славетного «Камінного хреста» Леонід Осика, художником–постановником — Георгій Якутович, музику написав Володимир Губа, головних персонажів зіграли Василь Симчич, Костянтин Степанков, Іван Гаврилюк, Антоніна Лефтій, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков... Роботу ж Людмили Семикіної — художника з костюмів — і глядачі, і кінознавці донині згадують як неперевершену. «УМ» зустрілася із Людмилою Миколаївною, щоб згадати, як усе відбувалося 40 років тому.

 

«Леонідові Осиці мене порекомендував Георгій Якутович»

— Людмило Миколаївно, під час відкриття виставки «Образи Івана Франка в театрі та кіно» ви повідомили, що врятували 120 фотографій, зроблених під час зйомок фільму «Захар Беркут».

— Так, на цих фото — історія створення картини. 1971–го, по завершеннi фільму, люди, які під час зйомок допомагали творчій групі, почали викидати мотлох. Один кошик із фотографіями я підібрала зі смітника, другий — фактично викупила в фотографа. Окрім того, мені вдалося вберегти металеву коробку з кіноплівкою, де зафіксовано «проби» акторів. Це ж який сюжет можна створити, спираючись на такі документи! Щоправда, спершу їх потрібно відреставрувати.

— Як плануєте розпорядитися «скарбом»?

— Про фотографії повідомила Музей «Іван Франко і Київ», зокрема завідувача Ларису Каневську. Щойно музей почне працювати, віддам ці матеріали його фахівцям. А ще маю намір подарувати Сергію Якутовичу ті світлини, на яких — його батько: Георгій В’ячеславович такий красень на них! Під час зйомок він одягав княжі шати і часом працював у кадрі. Та й Сергій був задіяний на знімальному майданчику.

— Якось Сергій Георгійович зазначив, що сірий колір — найкращий у світі. Приєднуєтеся до такої оцінки?

— Суб’єктивне судження. Цей колір землі, по суті, — первинний етнографічний матеріал. У давні часи люди, шиючи одяг, послуговувалися так званим тонким сукном (ідеться радше про технологію в’ялення, а не ткацтво). «Розфарбовування» (коли одна родина носила одяг одного кольору, а інша — іншого, і коли навіть сини не мали права запозичити батьків колір) з’явилося пізніше, відтоді кожний князь почав користуватися тільки за ним закріпленим шляхетним кольором.

— За фахом ви — художник–портретист. Хто привів вас у кіно?

— Як художника мене Леонідові Осиці порекомендував саме Георгій Якутович, ми з ним разом навчалися у виші. Його підтримала Ліна Костенко — дружина Василя Цвіркунова, тодішнього директора кіностудії імені Олександра Довженка. Георгій вважав, що тема, яку Каменяр порушив у «Захарі Беркуті», мені до снаги. Раніше на теренах кіно я не працювала, тож із перших днів роботи у фільмі навчалася: безпосередньо на знімальному майданчику, спілкуючись із режисером Леонідом Михайловичем, оператором Валерієм Квасом, гортаючи сторінки книжок у бібліотеках, храмах, музеях... Секрети нового ремесла опановувала, йдучи шляхом випробувань. Мені допомагали консультанти: історик, архівіст і письменниця Олена Апанович і художник–постановник кіностудії імені Олександра Довженка Михайло Раковський (він, до речі, як і Якутович, знявся в окремих епізодах, і теж — у моїх костюмах).

— Розповідають, що знімальна група і працювала, і відпочивала у створених вами жилетах, джергах...

— Якось дорогою до перевалу (в Карпатах режисер запланував зняти одну з найважливіших сцен фільму) ми зупинилися в невеличкому містечку. Пригадую, як, очікуючи автобус, мало не вся група, одягнена в костюми, гордовито, без поспіху курсувала головним майданом, заходила в кав’ярні... Гуцули (а вони завжди розумілися на своїй, так би мовити, етнографічній «формі») з неабияким інтересом розглядали гостей. Я зауважила, що нова «форма» їм припала до душі.

«1968–го я підписала лист на захист В’ячеслава Чорновола й отримала обвинувачення в «буржуазному націоналізмі»

— Яке завдання ви як художник з костюмів вважали головним?

— Я мала створити три групи костюмів: татарський, тухольський і княжий. Татарський одяг, як відомо з історії, був строкатим, бо нападники не гребували вбранням тих, чиї землі захоплювали. Тому костюмові татаро–монгол властиве перевантаження фактурами: в ньому — і хутро, і метал... Я була переконана, що такому вбранню треба протиставити одяг, сказати б, мудрий, естетичний, величний у своїй простоті. Тухольців вирізняла природна потреба захистити власну землю: вони не очікували жодних вказівок «згори». Іван Франко змалював їх як взірець честі та гідності, а в Захара Беркута — заклав «капсулу» державності, адже Беркут — лідер віче — чинив, як державний діяч, людина з високо організованою державницькою свідомістю. Тож я вважала, що Захар повинен мати вигляд жерця. Для одного з головних епізодів, створюючи тухольський костюм, обрала біле та сіре сукно, атрибути «золотого» кольору. Такий одяг увиразнив характери героїв і заявив, що тухольці — переможці, а їхній дух незборимий. Костянтина ж Степанкова (у фільмі — Тугар Вовк. — Ред.), Антоніну Лефтій (доньку Тугара. — Ред.) треба було вдягти, як князя і княжну.

— Чи правда, що з появою в групі вашого асистента художника Алли Шестеренко одяг для монголо–татар на вигляд став коштовнішим за шати «беркутівців»?

— Правда. Я пристала на пораду Георгія Якутовича взяти помічницю: Алла мала втілити в життя те, що я створила на ескізах. Очоливши надзвичайно важку ділянку роботи — «татарський костюм», вона фактично всі найдорожчі тканини витратила на пошиття вбрання для нападників. Тож під час зйомок я, окрім усього, ще й усувала цей перекіс.

— Режисерове ставлення до вас було приязним?

— І Леонід Осика, і Георгій Якутович ставилися до мене більш ніж приязно, і по–справжньому захистили, коли «добрі люди» порушили питання про те, щоб відсторонити мене від роботи над фільмом (1968–го я підписала лист на захист В’ячеслава Чорновола, за що отримала обвинувачення в «буржуазному націоналізмі»). Вони поважали мою відданість і готовність до самопожертви, пам’ятали, як під час кількох епізодів я практично рятувала фільм.

«Тухольський костюм було створено у Киргизії»

— Чому дорогою на знімальний майданчик у містечко Наукат (Киргизія) чимало контейнерів з одягом «загубилося»?

— Неузгодженість дій адміністраторів. Справді, приїхавши в Киргизію, ми змушені були «ліпити в процесі». На момент зйомок потопу дещо з тухольського одягу вже було пошито; до того ж ми мали татарські костюми, бракувало тільки вбрання для першопланових акторів. Зі скрутного становища вийшли тільки завдяки моєму фанатичному ставленню до роботи: щоразу ваша покірна слуга тягла iз собою в дорогу стоси різних тканин. Наприклад, шмат китайської, із драконами, триметрової драпіровки я, наче пончо, накинула на Борислава Брондукова (Бурунда. — Ред.). Кость Степанков тоді сказав, що без неї кадр був би «порожнім».

У Киргизії ми працювали «на колесах», і нам неабияк допомагали тамтешні ландшафт, природа, навіть каміння. У Наукаті було створено весь стрій тухольського костюма. Леонід Михайлович не очікував такого вдалого вирішення одягу тухольців; у його ставленні до мене з’явилася неабияка довіра... Думаю, під час зйомок сама доля не приховувала своєї приязні до групи, позаяк, окрім болю і ран, ми зазнали й чимало радісних миттєвостей.

— Тухольський костюм виявився «найвередливішим»?

— Це одяг тих язичників, які мешкали на теперішніх українських теренах, українцями їх не називаю свідомо.

Знімальна група працювала і в Львівській області: у селі Урич (поблизу села розташований давньоруський оборонний комплекс–заповідник «Тустань». — Ред.). Там ми облаштували майданчик для зйомок (фільмували в капищі, звівши моделі велетенських ідолів) і майстерню. Якось мене сповістили: «На завтра потрібен шаманський костюм!» Упродовж ночі я знайшла лантух сірої мішковини, майже ряднини, а колеги — кістку якоїсь тварини. В отвір для нерву ми пропустили мотузку, трохи офактурили костомаху і повісили її на шаманову шию. «Оберіг» неймовірно гармоніював і з рядниною, і з поголеним черепом актора (Лев Колесник).

Так само і зі зйомками Божевільної, яка на тлі полонених «беркутівців» і татар повинна була мати незалежний вигляд і складати певний контраст. У що її «нарядити»? Маю аж 15 хвилин! Біжу до костюмерної, серед лахів знаходжу скатертину із 30–сантиметровими китицями, вирізаю посередині дірку й одягаю «костюм» на актрису. Жінка розпустила волосся, і я не змогла приховати захват: який вдалий образ! Вона була схожою на птаха. Завойовники, несамовито жадаючи всіх упокорити, цього разу мали прийняти поразку...

— У якому костюмі ви працювали під час зйомок?

— У джерсі, кептарику, чоботах і хустці! Інтелігентні люди кидали в мій бік зацікавлені погляди, а невігласи — образливі репліки: «Поглянь, носить бандерівський одяг!» Досі зберігаю це власноруч пошите вбрання, позаяк воно допомагало мені, як оберіг.

— Хто, на ваш погляд, найвлучніше окреслив сутність вашої творчості?

— 1996–го, після моєї виставки «Високий Замок», Вадим Скуратівський написав: «...аристократичний консерватизм».

Чомусь ми загубили принципи високої культури минулих часів: нині здебільшого «гребемо» в етнографію, в якийсь сувенірний потік, замість того, щоб заглибитися в матеріали археологічних досліджень.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Лілія БОНДАРЧУК
УМ