Донецька художниця Людмила Бекасова не любить говорити про себе дуже багато. Вона каже, що про все свідчать її картини, які на сьогодні є у багатьох приватних колекціях у нашій країні та за її межами. Її візитною карткою можна назвати «Осінній трамвай», де змальований аж ніяк не індустріальний, а романтичний Донецьк.

— Перша картина, яка одразу асоціюється з вами, це «Осінній трамвай».— Напевно, так воно і є. Річ у тім, що ця картина багатьом подобається. Тому що в ній присутні мажорні ностальгічні нотки. А це завжди притягує.

— До того ж це своєрідне руйнування стереотипів. Адже на полотні Донецьк змальований не як індустріальне місто, а як дуже красиве й історичне.— Згодна. Адже найчастіше місто і донецькі пейзажі традиційно змальовують на фоні териконів. У мене багато картин на донецьку тематику. Але всі вони виконані в романтичному стилі. Це бульвар Пушкіна з ліхтарями і закоханими парочками, вулички осінні і дощові, площі весняні і сонячні. Я люблю ходити пішки. Коли йду містом, трапляються цікаві сюжети, які я, прийшовши в майстерню, намагаюсь одразу ж змалювати, поки не розсіялось враження. Ось так само вийшло і з жовтим трамвайчиком.

— Ви однаково успішно працюєте в різних жанрах і стилях...— Так, я пишу портрети і пейзажі, натюрморти і тварин. Але найулюбленішим моїм жанром є міський пейзаж. Люблю подорожувати. Побувавши в тій чи іншій країні або місті, я обов’язково залишаю свої враження на полотні. Більшість моїх картин виконано в стилі імпресіонізму, в яких я прагну вловити і зафіксувати прекрасну мить навколишнього світу. Але також працюю і в реалістичній манері.

— А як можете охарактеризувати те, як ви пишете?— Просто набуваю стану безумовної любові. Моя свідомість працює тоді, коли я тільки починаю картину, витискаю на палітру фарби. Потім, входячи в цей стан, рука сама пише. Але ще складність полягає в тому, що коли ти розростаєшся в ефірному тілі, можеш чути, що відбувається на першому поверсі (майстерня художниці на п’ятому поверсі. — Авт.). Тому я ставлю музику. До речі, Донецьк я писала здебільшого під рок. Це був Френк Дюваль, перший його концерт.

Крім того, останнім часом дуже часто медитую. Намагаюсь усвідомлювати кожен момент, бути тут і зараз. Я живу цим і радію. Стараюсь радіти. Буває, що я відпочиваю і не пишу. Та все одно скучаю за живописом. І коли знову починаєш писати, з’являється стан ейфорії.

— Окрім живопису, ви також займаєтесь художньою фотографією. Але ж фотографія і живопис — це різні мистецтва. Як ви їх співвідносите?— Річ у тім, що малюю я з двох років, а фотографую — із семи. І те, і інше в мені прекрасно уживається. До того ж фотографія дуже допомагає. Адже із собою не носиш етюдник і фарби, а фотоапарат завжди під рукою. Хвилини прекрасного заходу сонця, прозора морська хвиля, багатолюдна вуличка — все це можна зафіксувати, а потім використати в роботі над картиною. Для мене не принципово, з чого працювати — з натури чи з фотографії. Головне — мною побачене усвідомлене враження.

— Якщо говорити про живопис у Донецьку. Чи можна виділити окрему «донецьку» школу живопису?— Я не думаю, що зараз можна виділити окрему школу. Творчість художників Донецька різнопланова і неповторна, як і творчість багатьох інших художників, які живуть в Україні.

— Багато ваших робіт — у приватних колекціях, як в Україні, так і за кордоном. Чи не важко вам розставатися зі своїми картинами?— Інколи. Але це швидко минає, адже якщо чесно, отримуєш задоволення лише тоді, коли картину помічають, захоплюються нею, коли вона знаходить свого господаря. Тому радує, коли кожна картина запитана.

— А буває так, що вам не подобається картина?— Швидше, ні. Адже я пишу тільки в позитивному настрої, а значить хоч один мазок, але вдався.

— Чи може сучасний художник бути самодостатнім?— Звичайно. Все залежить від людини. Я думаю, будь-хто, хто без залишку віддається своїй професії, живе і дихає тим, чим він займається, врешті-решт, отримує свою винагороду.

— Чи є ще щось у мистецтві, що вам хотілося б освоїти?— Я постійно експериментую, шукаю нові прийоми в живописі. Постійно перебуваю у творчому пошуку. Тому думаю, що попереду у мене ще багато нових приємних відкриттів.

— Ви говорили, що любите подорожувати, втім, віддані Донецьку...— Раніше я в Донецьку бачила всі недоліки. А коли виїжджаєш за кордон, цього не помічаєш, дивишся якось з іншого боку, а вдома все сприймається близько. Зараз я намагаюсь і тут цього не помічати, але часом, коли їдеш у громадському транспорті, це зробити важко... Взагалі Донецьк — це моє місто, у якому я прокидаюсь, у якому я дихаю (яким би не було це повітря), тут встає моє сонце, сніг іде, дощ іде, чудові заходи сонця...