Офорт — досить кропіткий вид образотворчого мистецтва, він вимагає точних знань, посидючості й витримки. Можливо, тому серед виставок сучасних художників не зустрічаєш гравюрних робіт. Здається, що це мистецтво — привілей «старої школи». Один із її представників — Лев Сінькевич, архітектор і художник. У Софії Київській, а точніше у галереї «Хлібня», якраз триває (до 22 серпня) виставка його офортів, присвячена 100–річчю від дня народження майстра.

Учень Григорія Турчака і Василя Кричевського

Софія — місце особливе в біографії батька: адже працював він у Академії архітектури, що знаходилася у Митрополичому домі, жив поруч і подарував Софії багато своїх робіт. На виставці представлені 34 авторські офорти та ліногравюри. На них зображені Софія Київська, Печерська лавра, Видубичі, Кирилівська та Андріївська церкви, Золоті ворота, пам’ятки архітектури Подолу та Печерська. До деяких тем батько звертався неодноразово, крім офортів і ліногравюр, використовував акварелі, фломастер, олівець, сангіна. Сьогодні його гравюри зберігаються в багатьох музеях та приватних колекціях світу (він закарбовував оригінальну архітектуру країн Європи та Азії). Як казав батько: «Те, що віддав, — це твоє, те, що зберіг — втрачене».

Батько малював усе життя. Слід зауважити, що він особливо цінував гравюру, і зокрема офорт. Але робота над ними вимагала неабияких навичок. Вибрати натуру, намалювати, прискіпливо перевірити, перенести малюнок на лист цинку, вирізати голкою, кілька разів протравити кислотою, щоб підкреслити глибини кольору, зробити відтиск. Важко повірити, що при вступі в художній інститут, витримавши всі іспити на «відмінно», він «перечепився» через хімію, тому став студентом архітектурного факультету КІБІ.

Першим учителем батька був художник Григорій Турчак, з яким він ходив на етюди в Софіївку на околиці Умані. Згодом його багато чого навчили Василь Кричевський, Олександр Власов, Євген Катонін та багато інших.

Визнання Франкфуртського книжкового ярмарку

Щоб читач зрозумів, яким був характер батька, опишу два цікаві епізоди із його життя. З початком війни він, залишивши вдома дружину з трирічним сином Юлієм, відразу пішов на фронт, вступивши в Окремий Західний саперний батальйон. Він пройшов усю війну і, крім отриманих нагород — Ордена Червоної зірки, ордена Вітчизняної війни та медалей, — найбільше пишався тим, що за всю війну його рота не втратила жодного бійця, жодного не було поранено. Під час війни батько не залишав художньої практики: малював портрети бійців, які ті посилали додому, й написав книжечку для малого сина — «Як ведмедик воював, а зайчик допомагав» (кілька років тому вона стала лауреатом кількох міжнародних конкурсів і викликала фурор на Франкфуртському книжковому ярмарку).

По війнi довелося не тільки відбудовувати, а й боронити Київ від свавілля «архітектурних хижаків». Лев Сінькевич як постійний член правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури до останнього дня був активним захисником архітектурної спадщини. Хоч репресії 1937 року не оминули родину, батько лишився відвертою людиною і на зборах не боявся казати правду.

Ще один яскравий спогад про нього. Якось у 1950–х нас із батьком заарештували — сталося це під час замальовок однієї з дач Абхазії. Обшукали та протримали кілька годин у міліцейському відділенні. Виявилося, що та дача належала Берії. А затримали нас через «підозріло іноземний» вигляд: одягнені ми були у шорти та майки, батько був обвішаний фото– та кінокамерами, блондин із шотландською борідкою, курив люльку. Для нього така «інакшість» була звичною: у багатьох закордонних поїздках він добре псував нерви керівникам груп, адже, поки всі спали, він із сонцем «виходив у Європу» — малював з натури. Тому з поїздок та турпоходів батько завжди привозив по 50, а то й більше малюнків.

Сьогодні після того, як ми відкрили виставку офортів Лева Сінькевича, залишається питання щодо видання альбому його гравюр. Упевнена, що безцінні батькові гравюри завжди матимуть великий інтерес у шанувальників мистецтва та архітектурної старовини.

Ольга СІНЬКЕВИЧ
заслужений тренер України