* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ДУБОВИК НЕНАЦІОНАЛІСТ

15:01 01.04.2011

ДУБОВИК НЕНАЦІОНАЛІСТ

— Олександре, сьогодні ви визнаний, модний, востребуваний художник, а колись були теж дуже яскравим, досить відомим, але у вузьких кругах, представником андеѓраунду.— Знаменитий у вузьких кругах — фраза з того часу.

 

— Чи могли ви тоді уявити, що буде якось інакше?— Я не міг передбачати перебудову, всі ці зміни. Якщо б не сталося цього, не було б про що говорити, я просто загинув би, мене затоптали б — і все. Головне — Україна стала незалежною. Адже Москва тоді — центр, мегаполіс — це була стіна. Всі інші міста, республіки, навіть Київ, столиця, вся Росія, навіть Пітер, вони не могли пробити цю стіну, вийти в світ. Усе осідало там, у Москві, там усе вирішувалося, до мікрона. Отож пробити цей бар’єр було неможливо. І коли Україна стала вільною більш-менш, ми виїхали в світ. І не лише я, багато художників. Два слова про минуле. Я закінчив школу, художній інститут, академію. Це перший був набір, всесоюзний ще тоді, академії в Києві. Мій диплом був — Юліус Фучик, я був дуже реалістичний. І в сенсі кар’єри все було прекрасно. Диплом був представлений на фестивалі молоді, відзначений, друкували його в журналі «Радянський Союз», тоді це було щось «вище за дах». Така «світла дорога». Я був у правліннях, одразу, це був рекорд — через рік уже був членом Союзу художників. Та десь у середині 60-х я вже був переповнений інформацією. Не смійтеся, багато читав. У нас є Бібліотека іноземної літератури, саме там отримав величезний інформаційний пласт. Було б бажання, повністю доступна інформація, яку зараз багато хто не отримує. Про Японію, Швейцарію, Англію — з усіх країн, абсолютно прекрасні журнали. Отже, був уже обізнаний і став робити спроби поліпшити соцреалізм. У мене було тоді ще мислення радянське. Усе закінчилося крахом. Мене перестали приймати і сприймати, з правління пішов сам, поступово зі всіх цих рад, звідусіль, загалом, зник. Оскільки не потрібний народові, вирішив, що народ мені теж не потрібний, і сам собі сказав, що вільний робити, що хочу. Треба було якось жити, зайнявся монументалкой. Разом з Ірою, моєю дружиною, робили мозаїки. Це смішно, не міг показати на виставці роботи, а на величезних стінах робив майже те ж, що на полотнах у майстерні. Це допомогло не зламатися. Не треба було пристосовуватися, робити всі ці замовлення з Леніними. Професійно для мене елементарно зробити картину — хоч сотню фігур, намалювати, написати, підготовлений-то був добре. Та сам факт для мене був неприйнятний. Замовлення закінчилися. А монументальні роботи робив і в Росії, і в Києві цілий ряд, навіть за кордоном — розписав Шапель у Франції, біля Ніцци. Шапель — чиста традиція Провансу, вони маленькі, мініатюрні. Там є такі — Пікассо, Кокто, у Матісса велика, Тобі й Шагала. Така ось компанія. І моя там є.

 

— Хороша компанія. Можна як завгодно «обзивати» метод — соцреалізм, кубізм, конструктивізм, іще якось. Я вважаю, жоден великий художник у жоден з «ізмів» не може вписатися. Себе до кого зачисляєте?— Річ у тому, що всі розділення на всілякі «ізми» — умовні. Це суто мистецтвознавчий маневр. Так як філософія — індивідуальне бачення світу, і не існує системи універсальної. Ортега цікаво сказав колись, що зі всіх можливих філософій Кант вибрав критицизм, тому що він відповідав йому самому. Мене, скажімо, до постмодерну «прикріплюють». Це не постмодерн, тому що мене, навпаки, цікавить повернення до системи. Барт повністю заперечував систему, він боявся власної системи, називав цю систему, навіть власну, тоталітарною, тому що вона — завжди нав’язування. Це класичний постмодерний хід. А я хочу все-таки думати, що ідеї можуть існувати лише в якомусь контексті суспільства, європейського, скажімо. Ось ми абсолютно не розуміємо і ніколи не зрозуміємо всі інші культури, як би не намагалися. Тобто прагнути до того, аби створити щось універсальне, ні до чого. А якщо зосередитися саме на європейській культурі, то систему створити можна. Що це за система? Естетична, і етична, і філософська. Ці доданки можуть сприяти об’єднанню, повернутися до витоків усе одно треба, тому що надто багато зруйновано.

 

— Наскільки наше українське, національне може вписатися в європейську культуру, і чи збереже при цьому воно самобутність — або розчиниться в ній?— Вважаю, що повністю належимо європейській гілці, тому що є інші полюси. Є іслам, буддизм, дзен-буддизм, є Японія, в якої абсолютно інше ставлення до світу, там інші відносини в суспільстві, все інше. Стосовно них усе європейське, хоч там які відмінності були, вони незначні, ми християни — це головний елемент, який усе об’єднує. Не важливо, католик, протестант чи православний. Погляд на світ — християнський. Я не віруючий, скажімо, але поколіннями вся культура побудована на християнстві, як не крути. Цей великий блок європейський — дуже широкий, і Україна туди цілком вписується.

 

— Змінюються часи, звичаї, система відносин в суспільстві. Як зберегти себе і як захистити свою творчість від цього впливу, тому що це не завжди позитивне, м’яко кажучи?— Блок говорив: «Чим гірше життя, тим краща творчість». Ось так і є, власне. Мають бути якісь захисні бар’єри у художника, потрібно іронічно до самого собі ставитися. Не вважаю, що істину якусь несу, послання, що інших варіантів не може бути, просто думаю про інші речі. Так от, якщо немає захисних бар’єрів, тебе зімнуть і затопчуть. Ці бар’єри не залежать від того, яка держава, хто там править, хто що розповідає, хто кричить на мітингах, — є внутрішній світ, який потрібно захищати. Я цим займаюся.

 

— Наскільки нинішня публіка, в нашій країні, готова матеріально споживати витвори мистецтва, готова їх сприймати і оцінювати на такому ж рівні?— Люди змінюються. І навіть ті, хто невідомо яким чином придбали свої капітали, все одно, хоч із різною швидкістю, міняються. Люди стають благовиднішими, зовні хоч би, як вони виглядають, як поводяться, в яких умовах живуть, існують. Я скажу досить сумну думку, вважаю, Україна зараз — ідеальне місце для мистецтва. Ідеальне! По-перше, немає ринку. Є фетиш, усі говорять — сучасне мистецтво, а ринку немає. Це ж прекрасно, тому що ринок спотворює художника, він повинен працювати в певному напрямі. Маса виставок, сотні робіт, по яких бачу, — художник їх писав із відразою. Через те, що — гроші. Мене запитують, скільки творів роблю на місяць. Відповідаю — не знаю, можу жодної не написати, тому що я художник, у мене психологія інша. Річ у тому, що мистецтво не потрібне в світі ніде, воно потрібне одному відсотку населення, але цей один відсоток вирішує все. Економіка, політика і так далі. Що цікаво, навіть не ті, хто на самій верхівці — «другий ешелон», — культурні люди. Як правило, цей другий ешелон скрізь у світі дуже підкований. Це ті, хто бере в оперу абонементи на цілий рік, ними заповнені всі філармонії, концертні зали. Я був у Чикаго, скажімо, коли виконували квартети Брамса — це ж на любителя, потрібно бути підготовленим до Брамса. А вони їдуть, їдуть за 200 миль на концерт, я був уражений.

 

— А що заважає нам — зникла інтелігенція, якій це потрібно генетично?— А у нас, на жаль, усе знищується, це український менталітет, чи що?! Ця дика заздрість, яка змітає все. Скільки ж потрібно було знищити, аби залишився один Шевченко. Коли я бачу людей, які ридають сльозами з кулак величиною і при цьому говорять: «Я його не люблю, я його знищу». Ось така річ. Такого ж ніде немає, ніде. Люди, які не мають державного мислення і не розуміють, що зберігати потрібно все. Подобається тобі, не подобається людина, потрібно все скрупульозно збирати. Тому знаю: те, що я роблю, буде знищене.

 

— Та невже.— Я так думаю, коли дивлюся назад. Що, було замало хороших художників десь 20— 30 років тому? Маса, не зовсім же були такі бездарні соцреалісти, і так далі. Куди вони поділися? Нічого немає. Абсолютна порожнеча. Це — вражаюче. Але, з іншого боку, я це знаю, і я вільний.

 

— А як ви вважаєте, все, що відбувається сьогодні в мистецтві, в своїй тенденції має підвищення планки, чи — навпаки?— Вважаю, в Україні вже є цілий ряд прекрасних, хорошого рівня художників. Та річ у тому, що на ногах у художника висить держава, яку ніхто не поважає. Нас сприймають у світі, як щось другорядне — це вже не просто мінус. Державу не турбують питання культури. Дивиться, що роблять китайці: всі консерваторії світу, всі кращі університети заповнені китайцями, вони кидають колосальні гроші на це. Не на нафту, не на метал. І це не приватні гроші — державні. Вони думають, що буде через 40—50 років із молоді. У нас ні грантів, ніякого спілкування, журналів неможливо купити. Лише у інтернеті можна подивитися інформацію. Ну, скажімо, мені це не потрібно, я це бачу. А як іншим?.. Щодо сучасного мистецтва актуального, я розумію, що там грає, звідки все це йде, з якої філософії, знаю його і люблю. Та стало надокучати — соцреалізм якийсь усесвітній, мене вже нудить, тому що усюди те ж саме. Ентропія якась. Нових ідей немає, це все перетворюється на якийсь комерційний компот. А в сенсі художньому, принципово для мене важливому — в цьому інтелектуальному мистецтві немає другого плану, зони сутінків, як я це називаю. Немає вертикалі. Зона сутінків — це зона неясності, де, власне, формується інтерес художника, інтерес до мистецтва, він створює відчуття дотику до таємниці. На жаль, відбувається виверження потоку негативу.

 

— Зараз багато хто сумує за часами, коли було «не можна», вважаючи, що це було стимулом для розвитку мистецтва...— Мистецтво ж не розвивалося. Тому і виник андеграунд. Було ж небезпечно цим займатися. Це ж не розвиток. Це аномальна річ. До мене приходив тип (я його знав, мені сказали ім’я, звання, він лякав Іру, не мене), малював тюремні грати, говорив, що на мене чекає. Іра, звичайно, тряслася. То хіба це нормально? То хіба це розвиток? У Москві це не було страшно, а тут це було жахливо.

 

— Що таке, з точки зору художника, патріотизм?— Зичу добра своїй країні. І коли говорять «націоналізм», не розумію, — це абсурд. Як це в незалежній державі можуть бути націоналісти?! Є патріоти, які бажають добра своїй країні, і вони прямо говорять, що інтереси власної країни понад усе, — це нормально. Усе інше — відрижка Радянського Союзу, погляд імперії на нас. У нас немає націоналістів і не повинно бути в принципі. Є патріоти. Я в цьому сенсі теж патріот — хочу, аби Україна процвітала.
Розмовляла Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА

ДЕНЬ