Споглядання полотен художника Валерія Франчука, що наповнені світлими, насиченими барвами, часто допомагає розгледіти ті самі кольори в оточуючому нас світі. Валерій Франчук пройшов досить довгу дорогу становлення: навчання у Миколи та Алли Мазурів у Хмельницькому в 1972— 1973 рр.; 1980—1986 рр. — Київський художній інститут (куди вдалося вступити лише з третьої спроби); участь у 105 виставках (групових, міжнародних); 130 виставок персональних. Нині він лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений художник України. За 28 років митець створив понад 3000 живописних робіт та понад 700 творів графіки, значна кількість з яких — в колекціях найкращих художніх музеїв України. Про всі труднощі митець розповідає неохоче, зосереджуючись на тому, що віра у краще допомогла йому подолати всі перепони. Всеперемагаюча потреба працювати, вперте вміння йти, випереджаючи час, робить твори цього художника-життєлюба такими винятковими. Та це життєлюбство на полотнах не легке, не розважальне, а глибоке, а часом навіть трагічне. Валерій Франчук працює з багатьма темами і обирає для цього різні жанри: цикл «Ода творцю світу» присвячений замилуванню красою живописної природи; «Тиша старого міста» — старому Києву; серія творів «Мир Вам!» творилася у релігійному ключі; близькі художнику й теми української історії (цикл, присвячений Голодомору, Чорнобилю, серія портретів видатних українців). А нещодавно Валерій Франчук закінчив роботу над ілюстраціями до книжки вибраних поезій П. Тичини «Послав я в небо свою молитву», що була видана до 120-річчя від дня народження поета.

— Зрозуміло, що талант художника не має національності, що геній не має кордонів. Та все ж... Чи мусить, на вашу думку, художник «втручатися» у процес націєтворення? Якою може бути роль художника у відбудові історичної пам’яті, подоланні постгеноцидності, поверненні суспільства до нормальної системи координат? Чи здатен взагалі художник впливати на такі глибинні та складні суспільні процеси?

— Це дуже важливе питання, і відповідь на нього залежить від людини. Якщо митцю болить історія рідної землі, тоді рано чи пізно він обов’язково звернеться до цієї теми. Дехто з митців називає себе космополітом, але, як правило, це чистої води лукавство. Адже кожна людина світу має теплі почуття до того клаптика землі, де для неї відкривається канал зв’язку з космосом, до тієї землі, де закопана пуповина його роду. Поняття космополітизму дуже часто використовують, щоб замаскувати яничарство. Багато ж у цьому питанні залежить і від того, чи захоче митець «взятися» за щось справді важливе. Адже багато кому вигідно, щоб українці не пам’ятали свого роду, свого коріння, яке живить їхню душу. Людина із приспаною чи мертвою душею — це біомаса, мутант.

Як і будь-якій спільноті, нації потрібна еліта, люди, що бачать вірний шлях розвитку свого роду. Україна має безліч таких людей, але на державному рівні їх «топлять» в Річці Забуття, а не закарбовують у Книзі Пам’яті. До речі, часто аполітична людина змінює світогляд, точку зору на історію та сучасність саме завдяки зустрічі з такими людьми чи їхніми творами.

Якщо згадати історію, навіть не таку давню, то під пильним оком КДБ були митці всіх рангів — поети, письменники, кінорежисери, художники... Органи добре вивчили вплив мистецтва на людей, бо ж недарма були Сандармох, ГУЛАГ, Соловки, а декого просто порозстрілювали — як кобзарів, наприклад, чи бойчукістів.

Якби я не вірив, що митець може впливати на суспільні процеси, то не створив би поліптих «Гетьманський шлях», де сподівався достукатися до свідомості та розуму наших керманичів, або цикл «Розгойдані дзвони пам’яті» та серію «Чорна-Биль», які звертаються до генетичної пам’яті та совісті очільників. Можливо, якусь струну вдасться зачепити... Я переконаний, що пам’ять нашого народу неможливо знищити жодними технологіями.

Оцінюючи нинішнє становище суспільно-політичного життя в країні, я не можу стояти осторонь, «дезертирувавши» у так звані інсталяції чи нефігуратив. Совість не дозволяє...

— Пане Валерію, як ви обираєте теми для сюжетів картин?

— Знаєте, вони самі обираються... Багато з того, що я малюю, я не бачив наяву, спрацьовує інтуїція, підсвідомість, що формуються в ідеї, образи, пейзажі. Це, до прикладу, стосується моєї першої картини «Чайка». Моя мама проводила мене до автобусної зупинки, накинувши на плечі хустину, помахом якої завжди ніби благословляла на добру дорогу й щасливе повернення додому. Одного разу у вранішньому напівмороці, здалеку мені здалося, що вона перетворюється на чайку. Саме так і з’явилася картина.

— У багатьох ваших роботах присутній образ церкви. Вони завжди різні, але водночас між ними чимало спільного...

— Образ один, але він набуває різного вигляду на полотнах. А образ цей часто сниться мені й досі. Дерев’яна церква в рідному селі Зелена на Хмельниччині, яку побудував мій прапрадід Стефан Кобилянський з односельцями. Проте у 1965 році «посли» радянської влади церкву розібрали. Вночі познімали хрести, зробили все похапцем та нишком. Це була трагедія для цілої округи. Приміром, на картині «Ти снишся мені» я зобразив саме цю забуту, стару, зруйновану церкву. Дорогий мені тут і незримий образ майстра-прадіда, що час від часу зринає в моїй пам’яті ніби освячуючи мене на подальшу роботу.

— «Розгойдані дзвони пам’яті» — цикл, присвячений жертвам Голодомору 1932 — 1933 років. Працювати над такими полотнами складно психологічно. Як довго тривала ця робота?

— Цикл складається зі 126 картин, і працював я над ними 17 років. Мама мені багато жахів розказувала, нашу родину та трагедія зачепила, як і мільйони інших українських сімей. Сили для роботи над циклом мені надавало усвідомлення того, що люди України й усієї Землі нарешті мають дізнатися про цю страшну правду, той пекельний злочин, який був вчинений проти українського народу, а оскільки усвідомити це важко, то й художньо говорити про це невимовно тяжко.

— Ваші картини часто розказують важкі історії. Дивно, але попри це, вони не створюють гнітючого враження...

— Я вірю в добру душу людини, вірю в Бога і, попри труднощі, намагаюся не втрачати цієї віри.

Софія КУЩ
ДЕНЬ