Виставка творів відомого живописця Степана Химочки (Москва, РФ), яка проводиться в Південній Пальмірі й організована Одеським художнім музеєм, стала вже третьою за останні два роки.

Щедрість у живописі, щедрість і відкритість у взаєминах з людьми — свідчення душевного багатства, вияв шляхетної натури, надмірності почуттів художника. У день відкриття виставки в музеї було велелюдно. Перед присутніми стояв схвильований, скромний художник (учень Миколи Павлюка, Тетяни Яблонської, Діни Фруміної) Степан Химочка. Він — художник у «третьому коліні», онук миргородського іконописця і син іконописця-просвітянина з бессарабського села Старокозачого.

Твори Химочки випромінюють одухотворене світло: за пейзажем певного локального місця відчувається невимірний простір. Зримий земний світ — це лише облюбована людиною оболонка, яка відділяє нас від бентежного в своїй безкінечності, але означеного присутністю Творця космосу. На цьому, зокрема, під час відкриття акцентував увагу відомий мистецтвознавець і педагог Іван Козирод, до речі, як і Химочка, великий шанувальник призабутого визначного колориста-«передвижника» Євгена Столиці.

Степан Химочка ірраціональний, він вірить у надчуттєвий досвід. Формулюючи власне credo, митець зазначає, «що можна просто декоративно передавати побачене, а можна прагнути до світла. Коли подібні удачі трапляються, то я називаю їх прозрінням... Переконаний, коли щось писати, то лише проникливо, так, щоб це зачіпало за живе».

— Для мене найважливіше — духовне проникнення в природу і злиття з нею, — каже митець. — Виступаю проти «Ego», еклектичного, дріб’язкового по суті. Не потрібно розумового втручання людини в Єство. Не потрібно порушувати Природу, її цикли... Хоч іншим мій ідеалізм чужий, але хотів би, щоб світ ішов цим шляхом, до чого докладаю свої помисли, творчість, відкриваючи таємниці безкінечної розмаїтості світла... Аби знайти мотив, мені не потрібно далеко йти. Ось тут, візьміть вірно ці три співвідношення кольорів, і у вас готова картина!

Його педагог по Одеському художньому училищу Діна Фруміна у своїх спогадах відзначала, що Химочка був задумливий, поглинутий у власні міркування. У Києві Степан Химочка навчався в майстерні Тетяни Яблонської, яка високо цінувала обдарування Химочки, відвідувала його виставки. Ці дві видатні жінки, учениці Федора Кричевського (обидві художниці по-різному ставилися до нього внаслідок своїх особистих і національно-ментальних особливостей), були для Химочки своєрідним еталоном у мистецтві. Вони дали йому шанс увійти в контекст культури. Живописець і монументаліст, Степан Химочка увібрав кращі традиції українського та російського реалістичного живопису і, як більшість талановитих шістдесятників, особливо в монументальних творах, синтезував їх у напрямку помірного авангарду.

Шістдесяті роки — це період інтенсивної роботи на пленері, це сотні етюдів переважно сільських краєвидів. Ця працездатність розвинулася у Степана ще в період навчання в «Греківці». «Якщо Химочка буде носити до мене етюди мішками — я вижену його з училища! — погрожував директор Соколов. В етюдах мистець прагнув осягнути простір і світло. У Химочки-живописця ці універсальні якості набувають поняття естетичної категорії й мають вирішальне образне значення, що не раз відзначали мистецтвознавці.

У пейзажі майстер уміє лаконічно і разом із тим багатозначно висловитися. У середовищі московських авангардистів, серед яких з другої половини 1980-х постійно перебуває Химочка, його твори інколи презирливо визначають «сентиментальщиною», але це не бентежить майстра, тим більше, що в Росії є чимало його щирих прихильників.

Степан Іванович залюблений у класику й надалі знаходить глибочінь в оптимістичних пейзажах С. Жуковського, модерній графіці В. Кричевського, меланхолійно-настроєвих творах Бялиницького-Бирулі, колористично витончених творах земляка Є. Столиці й радить постійно вивчати їхній творчий спадок. Це слова автора монументально-декоративних розписів у Тольятті, Смоленську й Чорнобилі, київському метро (станція «Мінська»), кафе «Русь» на Хрещатику, — той, що «перехворів» Ван-Гогом, проникав у таємниці творчості Реріха чи Пікассо. Останній з названих творів, на жаль, знищено новопосталими нуворишами, фактично на очах у самого автора. Потрібно сказати, що душевна травма, заподіяна художнику новітніми вандалами, ще й дотепер дається взнаки, і про це він не може не розповідати без хвилювання. Як людина чутлива і вразлива, С. Химочка прагнув середовища, в якому його розуміли б — Одеса, Київ, Москва...

Нині художник мешкає в пригороді Москви, дивовижно співзвучному його прізвищу — Химки. Задуми найбільш українських по духу монументальних творів Химочки виникли після Чорнобиля, а написав він їх у Підмосков’ї в другій половині 1980-х. Серед них програмні речі — «Літо», «Далі», «Сон», «Роздум» та «Післямова» . Це була кульмінація його творчості, далі будуть ще вдалі повтори й варіанти, але масштабність мислення живописця-монументаліста поступилася камерності пейзажиста. Будуть ще винятки, як, наприклад, «Благовіст», але це вже, скоріше, переспів на випробувану тематику.

Володимир КУДЛАЧ

ДЕНЬ