«Світовид» — це той, хто об’єднує, а тому репрезентує все довкілля, інакше кажучи — Всесвіт, таке визначення дає Василь Скуратівський. А ще — це мистецький гурт, який 2010 року відсвяткував своє 20-річчя. Погодьтеся, чималий вік... Упродовж цих років склад гурту зазнавав змін: хтось виходив із об’єднання, долучалися нові учасники. Зокрема, серед новачків, які нещодавно приєдналися до «Світовиду», — Олесь Соловей, Віктор Коновал, Петро Зикунов.

Натомість ядро гурту залишається незмінним: лауреати Національної премії України ім. Тараса Шевченка Марія Приймаченко — хоч вона пішла з життя, проте твори художниці світовидівці продовжують експонувати на виставках, як і скульптуру, на жаль, уже також покійного Віталія Шишова; Микола Стороженко, Олександр Івахненко, знані митці Володимир Гарбуз, Василь Корчинський, Василь Копайгоренко, Іван Пилипенко, Олена Баликова, Віталій Мовчан, Іван Бринюк, Микола Кочубей. Так само сталі й тематичні вподобання митців гурту.

Один із перших дослідників доробку світовидівців В. Підгора так писав про це мистецтво: «Це яскраве явище кінця ХХ століття. Складність і багатовимірність світу, його тривоги й пошуки, позначені напругою, динамізмом та експресивністю, метафізика почувань, поєднання раціонального та ірраціонального — неоднозначно прочитуються в цьому виразному живому мистецтві». Звернення до прадавнини невипадкове також — художники прагнуть дістатися могутніх витоків, праджерел, чистоти і прозорості національного єства, найщиріших його виявів, коли людина і природа були одним цілим...

Заслужений художник України Анатолій Марчук, який з 1998 року належить до гурту «Світовид», вважає, що однією з найважливіших умов вступу до цього мистецького осередку є творення мистецтва, що несе в собі український світ. Звісно, це мистецтво має зачіпати за живе. А що це означає? Художник відповідає так: «Ви приходите на виставку як пасивний спостерігач, пасивно йдете повз картини і дивитесь... І раптом ви захоплюєтесь, хвилюєтесь, вражаєтесь, виникає мить прозріння... Так само ви вперше берете в руки книжку поета, читаєте спочатку один вірш, потім другий. І тут... Глядач виступає як співавтор у цьому процесі».

Картини Анатолія МАРЧУКА — яскраві й соковиті, насичені світлом, серед інших їх вирізняють нестандартні сюжети попри те, що герої — знайомі всім.

— Пане Анатолію, кожна свідома людина шукає своє місце в житті й у творчості. Які акценти в цих пошуках для вас найважливіші?

— На моє переконання, кожна людина повинна бути в ладу зі своєю совістю і мати лад у своєму помешканні. А цей лад треба наполегливо будувати. Тоді в нашій країні буде добробут. Отже, починати треба з малого; якщо кожна людина облаштує свою садибу як слід, то таким чином ми піднімемо країну. А влада повинна не заважати. На жаль, у нас не створено умов для розбудови ні садиби, ні країни — на заваді законодавчий хаос і задушливі податки. Можливо, саме тому моє життя розділилося на творчість і громадську діяльність. З одного боку, я столичний художник, а з іншого — сільський просвітник, який перетворив батькову хату в селі Козичанка Київської області на культурно-мистецький осередок. Упродовж п’ятнадцяти років я проводжу в козичанській садибі пленери для живописців та симпозіуми для скульпторів, влаштовую літературні свята. В райцентрі Макарів створено районну галерею, що складається саме з картин художників, яких я приймав. Щоразу художники дарували одну зі своїх картин, і, таким чином, утворилася гарна колекція, в якій нині налічується вісімдесят творів шістдесяти знаних українських художників, серед яких — заслужені й народні, професори та академіки. До речі, на всій великій Київщині є лише три картинні галереї. У моїх планах — переконати владу, щоб Макарівська картинна галерея стала музеєм образотворчого мистецтва, котрий набув би статусу державного. Щодо постійної експозиції скульптур, то для цього необхідні додаткові приміщення. А тому сад із двадцяти п’яти скульптур розташований у моїй садибі просто неба. Навіть у Києві немає такого, в парках стоять лише поодинокі скульптури.

— Мабуть, ви інколи відчуваєте себе героєм прислів’я «Один у полі не воїн...»

— Відчуваю, але не можу дивитися на безлад байдуже. Я люблю жити красиво і змістовно, щоб навколо мене були творчі симпатичні люди. Тому і проводжую симпозіуми скульптури і пленери живопису за свій кошт, такі заходи мене надихають, я не можу постійно сидіти в майстерні. Нещодавно за свої гроші видав книжку «Історія Козичанки», зробив подарунок людям.

— Нині українські художники переймаються непомірним підвищенням орендної плати за майстерні. Чим вона загрожує художнику?

— Це загрожує не художнику, а нації. Немає майстерні — немає творчості, шедеврів. Держава нині не стоїть на захисті культури та мистецтва.

— У «Світовиді» ви з 1998 року, скажіть, чи складно було вступити до цього гурту, адже це досить камерна структура?

— Ні, не складно. Знаєте, мені уявляється, що у «Світовиді» всі дуже різні, проте водночас об’єднані спільною метою.

Один із засновників, теоретик «Світовиду» — Володимир Гарбуз, так розповідає про призначення мистця у світі: «Я вірю в світло серед хаосу, у вічний рух і космічну енергію творчості — рух думки, інтуїцію, скарби підсвідомості...» У творах представників «Світовиду» — Всесвіт, відтворений українцями. А створений він Богом. Багатий, мальовничий, відвертий, захоплюючий... Це вічна і невичерпна тема для творчості.

Софія КУЩ

ДЕНЬ