Поліна Райко не мала художньої освіти, за спиною в неї були хіба що уроки малювання в школі. В її оселі не було навіть телевізора, що, можливо, й зберегло дивовижну щирість і чистоту образів в її творчості, джерелами якої служив не екран телевізора, а навколишній світ та власні спогади. «Усе одно ж потрібно було підмазувати й підфарбовувати стіни, — згадувала Поліна Андріївна, — ось і думаю: дай-но спробую що-небудь намалювати, щоб розрадити себе».

Поліна Райко сама охоче проводила екскурсії по будинку, які зазвичай починалися з двору. Полюбляла розповідати про пару білих птахів на воротах, у яких чорний ворон вкрав пташенят. Цей сюжет повторюється і в будинку, і в літній кухні. Мистецтвознавці вважають, що ці образи є несвідомими алегоріями, і за їхньою допомогою художниця переносила на стіни власні життєві страждання: втрату двох дітей і чоловіка. Тому мистецтво Поліни Райко — це мистецтво втечі від жахіть повсякденного життя, «переселення» в кращий світ.

Не обминула увагою Поліна Андріївна й інших близьких їй людей. На стінах і стелях будинку родичі мисткині часто зображені поруч із янголами, павичі занурені у воду, а риби витають серед хмар у небі. У вітальні будинку — одна з найбільших композицій, де намальовано чотирьох жінок, саму художницю і трьох її сестер. Усі вони гойдаються на півмісяцях, і в кожної за спиною — білосніжні крила янголів.

Дивовижним чином образна система «розписок» художниці поєднує християнську, язичницьку та... радянську символіку. Наприклад, на автопортреті Поліна Райко зображає себе з янгольськими крилами, а біля неї — двоє білих лелек. Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) — це символ богині Зорі; символ поваги до батьків; сімейного благополуччя, щастя; Батьківщини. Лелека в українців — майже святий птах, який, за повір’ям, має риси та звички, властиві людям. У народних повір’ях він є також символом дітей, сімейного щастя, відданості й вірності в коханні. Ймовірно, якісь із цих повір’їв були відомі Поліні Райко, адже поруч зі своїм образом вона малює також двох своїх малих дітей. А над головою мисткині — червона п’ятикутна зірка. Цей символ, крім безумовно давнього походження, викликає стійку асоціацію із СРСР.

Характер такої «міксації» цілком інтуїтивний. Художниця ніколи не замислювалася над поєднуваністю символів: своє покликання до творчості вона називала Божим даром за всі її страждання і нелегке життя.

У будинку Поліни Райко розмальована не одна стіна чи кімната. Її картини по всьому дому. Особливо вражають стелі. Як літній жінці вдалося все це намалювати? Її саму дивувало те, що навіть після цілої ночі, проведеної з пензлем у руках, їй зовсім нічого не боліло.

А ось традиція малювати ПФ-емаллю, якою зазвичай фарбують підлоги, вікна і двері, склалася абсолютно випадково. Спочатку Поліна Андріївна використовувала залишки, які порошилися в банках після фарбування підлоги чи огорожі. І лише згодом почала спеціально добирати кольори. За чотири роки в будинку й подвір’ї не залишилося місця, не вкритого малюнками. Коли в січні 2004 року херсонські художники привезли Поліні Андріївні пензлі та полотна, щоб вона могла вийти за межі стін і стель будинку, сусіди сказали, що 15 січня Поліна Андріївна померла...

На одній зі стін хати Поліна Андріївна зобразила Дорогу до Раю. Імовірно, художниця змалювала її з якоїсь пасхальної листівки, проте достеменно про це невідомо. Уже по смерті художниці на воротах гаражу знайшли напис: «Як знайти дорогу до Раю». Поліна Райко не намагалася малювати за композиційними правилами. Ніколи не прагнула продати свої роботи. Вона малювала, бо не могла не малювати.

Софія КУЩ

ДЕНЬ