Монітор – горезвісне «вікно у світ» у сучасній версії. Художник крокує в ногу з часом і відслідковує певну послідовність зміни «зорових протезів», як говорив Поль Віріліо, базовий медіум, що відкриває доступ до видимого: ми сприймаємо світ сьогодні вже не через об’єктив фотокамери, не крізь телеекран, а через сяючий комп’ютерний монітор. Його фарби «обпалюють» сітківку і призводять до неврологічних розладів. Монітор істеризує наше сприйняття: провокує симптоматику, що стає реакцією мешканців мегаполісів на існування у стовідсотково штучному світі на 25 поверсі; «печію» та «передінфарктний стан» (назви робіт із цієї серії). Постійне існування на грані – ще мить і монітор згасне. Істерія нагнітається аж до кривавої пелени, що затьмарює очі, немов бар’єр, який перегороджує доступ до реальності. З цим уже не посперечаєшся: вихід до Реального закритий, нічого даремно стукати. Мистецтво перестало тішитися надією бути «дзеркалом» реальності – образ не має з нею ніякої відповідності. Жодної репрезентації: тільки наші віртуальні фантазії. Образ – це «цифрова подоба» - те, ще саме собі подібне, саме себе віддзеркалює. Те, що віддзеркалює біг по колу, замкненому, знову таки, стовідсотково штучною цінністю: жагою успіху – біг від переможця до лузера і навпаки… Ці подоби надто нав’язливі і, хочемо ми того чи ні, фіксуються в мозку двадцять п’ятим кадром – зустріч із ними стає фатальною. Сай вловив формулу сучасної образності, заснованої на рекламі, рекламі сучасного способу життя: сто відсотків позитиву, двісті відсотків атрактивності – тут все повинно бути ОК…

Еквівалентність образу самому собі, здавалось би, дає художникові певну ілюзію свободи. Насправді ж ніхто не є вільним від маніпуляцій «колективного розуму», що керує техногенною антиутопією, в якій ми, гвинтики соціального механізму, давно вже існуємо. Майбутнє настало, чого наразі ще не всі помітили. При всій принадній видовищності, панорами «цифрового раю» у Сая справляють похмуре враження – як нав’язливе нагадування про фундаментальну несвободу нашого існування. Ми – персонажі комп’ютерної гри, суїцидально налаштовані звірята, які крок за кроком рухаються до самовбивства (цьому суїцидальному інстинкту цивілізації був присвячений попередній проект «Леммінги»). Перспектива смерті людям-«леммінгам» необхідна для переконаності в тому, що вони все-таки ще живі, і тримають у рукаві останній козир вільної людини – свободу померти. Жити і бачити поза рамками контролю колективного зору, колективного розуму вже неможливо: ні кроку праворуч, ані кроку ліворуч. У цій критиці візуального зомбування, в цілому, і полягає основне послання творів Олексія Сая…

 Художник називає своє мистецтво «XL-артом»: при цьому зображення не просто імітують модульну стилістику таблиць і графіків. Вони й справді, замість «фотошопу» та решти податливих дизайнерських програм, зроблені в незграбному XL-і, де простору для маневрів небагато. Чаклуючи над вічками таблиць, Сай вважає, що це, швидше, плюс, аніж мінус. По-перше, XL найкращим чином передає дух офісного часу. По-друге, творчість у розумінні художника полягає в подоланні спротиву матеріалу, а тут спротиву більш, ніж достатньо. До того ж, фронтальні зображення в XL-і  набувають не лише переконливості та геральдичності. Вони необхідною мірою «кострубаті», оскільки в епоху симуляції всі явища і поняття не статичні, а природно перетікають у власну протилежність по траєкторії стрічки Мьобіуса. Краса переходить у потворність, атрактивність – в дискомфорт сприйняття, і так до безкінечності…

Вікторія Бурлака