З`ява у Києві малярської виставки французького експресіоніста Івана Кавуна – визначна подія.

У русолюбній пресі деякі автори і автореси дозволили собі позубоскалити, мовляв – ото українець, що вродився у потязі між Україною і Францією. Переглянувши виставку Кавунову, мушу щиро тюкнути на таких авторів і авторесок: цить капосні зінські щенята, бо сей француз українськіший за багатьох українських маляродряпів.

Вражає потужна енергетика маляра, в якій пульсує колосальна напруга української крові: це нутро, це не можна вигадати чи запозичити.

„Венеціянська химера” (1993) – коло, експресія кольорів. Енергетика настрою. Добре мати перед собою аби вбирати у себе вічно.

„Українська казка та легенда” (1993) – обтята ялина, схожа на ліванський кедр, дерво-берег- копитами, блакитне, помаранч, композиція з тіл і персиків.

„Композиція” (1963) – зміщення площин. Фігура на краю безвісті. Крига, рух. Дахи – двори – згори. Ти стоїш – робота рухома.

„Руйнація” (диптих, 1963) – дрова-човни-труни впереміш з вапном.

„Композиція” (1963) – випуклість мазків: вугля, дрова, каміння, стеля, підлога – все можливе в одному.

„Оверн” (1962) – бруд, щойнопомащена стіна, зелене, рожеве.

„Композиція” (1962-63) – біле, сливове, яблучне.

Є кілька картин здалеку, які саме і здалеку треба дивитися.

Іван Кавун – це врівноважений хаос, осмислена неосмисленість, яка дає шалений поштовх до співтворення. Його опановуєш довго, тривало, глибинно.

Це експресії, почуття, його роботи змушують думати.

Якась тіточка після Піросмані гучно прорекла: „А ето что?” – і це пролунало, як найвища Кавунові похвала, бо направду то є ніщо, в якому є все.

Можна тільки подякувати щедрим французам, які зробили нам такий добрий подарунок. Відкрити для себе маляра, в якому струмує потужна українська кров – багато важить і не менше того коштує.