Цей маляр вразив мене з першого разу - і вже до останку мого життя. Його ретроспектива дворічної давності показала столиці великого майстра, монументальну фігуру українського нонконформізму, великого маляра Закарпатської України і не менш великого поета пластики, кольору, художнього почуття.

На жаль, Володимиру Микиті не таланить на адекватне відтворення його творів - чи не всі його альбоми хибують на неповне відтворення кольорів. А шкода - Микита вартий ліпшого.

Він пройшов тривалий, тернистий, плідний і самодостатній шлях у мистецтві. Особливо плідною є його праця у 60-70 роках. Підкреслена аскетичність, і разом з тим монументальність його творів вражає. Навіть коли автор пише звичайну колгоспну молочарню - бідони на кілках і люди коло них непричетні до реальності, вони інші, інакші. Вражає густа, аж терпка образність Микити того періоду - „До сонця" (1961) - жовток сонця і метелик; „Тиша" (1972) - старий сервант. Квіти задеревіли в тиші. Квіти вросли у меблю і перестали бути квітами - втратили себе. „Вербна неділя" (1972) - вербовий ліс на тлі постаті Христа. „Смуток" (1966) - гуцул, каміння в душі. Хата - каміння, гора з каменю. Нема рівноваги. Голова - обертом. Супердинаміка сталого, не поквапного, але вільного у своїй внутрішній силі. „На чужині" (1967) - гуцул у місті, у сажі - білий. Вселенська метафора чужини.

Є одна тема у Микити, дуже трепетна і глибинна - мама. Її портрети. Її спокій. Її руки. Вона стає часткою мистецтва і на полотнах Микити перестає бути тільки його мамою. „На ґанку" (1987) - мамин зелений храм. Будинок переростає в сад. „Завжди в турботах" (1985) - чиста хата. Мама надворі. „У чеканнях" (1977) - мама в храмі. Грудасте дерево.

Микита на своїй ретроспективі в останньому залі показав усі свої можливості - попрацював у модерних стилях, але це схоже на знущання з молодиків, які тішаться своєю начеб сміливістю і начеб новизною, а насправді відстали від Микити на ціле тисячоліття.

Його поетичний дар просто вражаючий - його картини багатопланові: три або чотири площини водночас, колір не душить пластику, а зображення звичайного, звичного непоквапно, тихо, але владно переростає у багатозначну метафору. Яскравим прикладом поетичного мислення маляра Володимира Микити є „Запізніла весна" - робота 1987 року. Весна в хаті (вербова гілка, що пустила зелене листя), сніг у вікні. Глибина образів, соковитість кольорів, глибинність бачення, багатоплановість і різношаровість горизонтів - і все це в одному творі.

Роботи Микити залишають яскраве враження надовго. Згодом зустрічаєшся з його картинами, як зі старими друзями, як з реальністю, яку вже знаєш, але яку приємно відкрити ще раз - вона така ж соковита, нова і неперебутня.

Торік Володимир Микита цілком справедливо став лавреатом премії імені Шевченка. Але це лавреатство не позбавляє нас проблеми - відсутності альбому Майстра з адекватним відтворенням його багатої творчості. І це мусимо зробити. І бажано при житті автора.