Опус на дві частини з епіграфом.

Епіграф:

Чотири скрипки. Лезбіяна

Волога музика тече.

Роман Кухарук. „Висохла волога.”

Вадим Карпенко. Київ 2005 р. Накл. 500 пр.

1.

Чотири курви. Лезбіянок

Нема. Ще ми і Кухарук.

Пакунки, слоїк, ліс, поранок.

Кіт рижий цупить хавку з рук.

Роман голягу шпурит з мєшти,

Здоймає краком чірвака.

Йой, розкажу усе до решти,

Моя вповіданка така:

На боковині Буковини

Вродився бахур десь між фір

І щойно вип’явся з ряднини,

Допався шкрєбати папір.

Довкола ліс шумів очами,

Чийсь ніс кудись чимчикував,

Рябіли морви по мочарах,

А хлопак, знай собі, кував

Своє майбуття. Борзо, прудко.

Над Прутом шняпали зірки

І хліба з цукром теплу грудку

Кудись тручали павуки.

Було, не звабити й водою

Малого, не штрикав нігде;

Ото нап’ється сиродою

І знову чаполоч пряде

Чорнилом чорним. Згодом виріс.

Такий удався файний — О!

Небавом (саме цвів свирбивус)

Між матіол устрівся з О.

Вона в чобаці го чекала.

Про те пошемрали, про се,

Оса під обцасом конала…

Покмітив хлоп: гаплик, усе!

Привів Ромео О. до мами,

А та, бігме — проста душа!

Мей борзо наварила зами

І мамалиги. Матуша

Доп’яла десь караф рекіу,

А дідо (теж старий прийшов)

Вино за пазухов, мов Кіо,

Злапав і стало харрашшо!

Але кінця добігло свєто,

Вже рош-де-масе лиш на дні.

Ади затісно молодєтам

У тій своїй Буковині.

Горєчий став і гонористий

Роман, що єму Чернівці!

Ачей і Прут удвох із Ністром,

Ачей і Новоселиці!

На голові чупер, що грива.

Нанашко плаче, та — пусте!

Шукати Щека і Горива

Гайнув Роман крізь степ, бай степ…

2.

Одвічний сніг мовчит із лісу.

Неподалік мовчит ріка.

Тримає берег нас край мису —

Всі слухаєм Кухарука.

А він стоїть, неначе палец.

Оден на березі — дарма!

Сливові м’язи, сам як ланец

І курвости в нему нема!

Не віддамо його кацапам,

Кацапам Ромці не видать!

Нехай короста їх зацапа,

Нехай черву, скаати, їдять!

Дніпра платина простяглася.

Роман стоїть і нам рече.

Стоїть, як х… тихіше — Ляся!

Прийшла тихенько звідкіляся

І торса тата за плече…

Вже суки наші крилоплечі

Сидять як миш, задубли вдим:

Мов натяк губи, плачут плечі,

В очах зелений коркодим.

Дві курви тягнут-си до миски —

Кого колише сповідь ця.

То ми їх балтою по писку —

В самих задрочені серця!

3.

А-я-я, — Роман триває далі, —

Заки не здохли солов’ї

Пригоди вдалі і невдалі

Вповідам прудче вам свої:

Дістався я тогді столиці

І ну орати переліг,

А там вар’яти, писки, лиця…

І сніг, і цукор… цукор… сніг…

Там на базарах повно бери,

На берах дзумкає оса,

Усі квітки там чорнопері,

Всі мамалижні небеса.

Ади доцегнув я до спілки,

Таж виджу: хісна там не фист.

Хіба що сірпнути горілки —

У них на тоте файний хист.

В тій скішні рикав-си доволі,

Драпав писак, мов голяги.

Коби не вимокли пістолі,

Усіх пострілив би д-ноги!

Та й полишив тоту ґирлигу.

Бухло розлили — шкода, ет!

Пішов на власну мамалигу

І нині, видите — поет!

Тепер контетний ось і щісний.

Легоче серце — борзо в тан!

Таже, братове, мус вповісти:

Й зо мнов буває трамонтан.

Тримайте-с, хлоп’я, коб не впасти,

Такого вчора натвори-м:

Качєта босі вигнав пасти,

А ті — у небо і — на Рим!

Коби ж то хто поставив сильце,

Та не злапати вже, гай-гай!

Уляся, бідна, любит крильце —

Хоч сам на шпаргат си влягай!

Таже сьогодні маєм свєто —

Карпенко мливо ми змолов.

Йой потіпахи, Томо, Свєто!

Де ви є, трясці, за горов?!

В Романка нині вийшла книга —

Супліддя слова і душі.

Застудла, виджу, мамалига.

Нічо — аби пекли вірші!

Ади є кіперь, барабулі,

Морелі, бринза і пляцки,

Фриптурь, байдеги і фасулі,

Плешинть, колач і галушки.

Вина Молдови маєм, тирби,

Сметани, риби і пташєт.

Слюны вже лезо лиже губи.

Гуляймо браття, се — фуршєт!

Ще ми нову сподобим еру,

Ще слава ляжет з висоти

На нас, мов паприка на дзеру.

Коб лиш не спиндили коти…

Пишіт, шматуйте в клоч папери,

Несіт себе Кухаруку!..

Пора відлить, пішли на берег —

Автограф лишим на піску…

2005 р.

© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.