* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ПОЕТИЧНІ БЛИСКАВИЦІ З ПРАЩІ ЧАСУ

15:42 04.08.2022

ПОЕТИЧНІ БЛИСКАВИЦІ З ПРАЩІ ЧАСУ

 

 

Вони, віршовані рядки, і справді здаються своєрідними блискавицями з глибини душі, віртуозно поєднуючи у собі чоловічу суворість зворохобленого часу і зачаєну жіночу ніжність. Вчитайтеся! “Мамина молитва перепинить кулю, що назвалася сліпа”, “Де куля серце перестріла, стоїть заплакана свіча”, “Стоять слова непорушні - проводжають “двохсотих”, “Перемиті слова сльозами - болю, розпачу, лютої мсти!”

Актуально? Не заперечуватиму цього. Передбачаю, що дехто навіть почне балакати про версифікаторську прозірливість, посилаючись на те, що поетичні одкровення з'явилися у книгах ще до початку широкомасштабної агресії рашистської шовіністичної орди. Давайте не будемо криводушними. Віршарі, душі яких пронизувало україння ,ще з 2014-го почали говорити, що російська федерація, зріднившись з імперським оскалом, почала війну з незалежною Україною, яка відстоює загальнолюдські демократичні цінності.

Це - політичний бік непростого читання. Та існує ще й момент справжності віршослова, нехтування яким спроможне погубити будь-яку хорошість у висвітленні найактуальнішої теми. І слава Богу, що маємо видання, котрі однозначно підтверджують віру поціновувачів красного письменства в неподоланності художності жорстокими вітросвистами двадцять першого віку.

Про це мислиться, коли дивлюся на ошатний томик “Тінь Прокруста” Любові Проць, який недавно з'явився на моєму робочому столі.

Безумовним вважаю те, що цитати з початку цих нотаток по-своєму так багато говорять про поетичну данину громадянськості, філософічності, пейзажності. Та водномить не маю наміру деталізувати ці види лірики у поезії Любові Проць, яка народилася і живе у селищі Дубляни Самбірського району на Львівщині. Та не бачу необхідності ступати на цей шлях, хоча таке крокування з літературознавчого боку й було б, можливо, виправданим. Все пояснюється тим, що теми химерно переплітаються і годі тут щось вдіяти наперекір. І це - не голослівне твердження. Скажімо, твори з циклу “Вірші з Майдану” мають у собі потужний заряд громадянськості. Потоки філософічності накочуються на нас з текстів “Крайня хата”, “На волі, а немов за гратами”, “Мить розпачу”... Пейзажність неповторно флюїдить у “Грудневий ескіз”, “Ріка осіння”... Згадаю також “Вносить ранок…” чи “У небі серця - таємничий спалах…”. Ці твори - відрухи щемливих любовності та інтимності. Вони, як на мене, неповторно говорять про їхню приналежність до певного виду лірики. Але, напевно, нереальністю було б ствердження того, що окремі рядки з того чи іншого твору своєю настроєвістю або образністю не промовляють про тематичність.

Тому й вважаю доцільнішим наголос на виражальності, оповідь про яку хочу почати з побіжних згадок про різні аспекти вживання літературних тропів, до яких належать порівняння, епітети і метафори. Тим паче, що у “Тінь Прокруста” прикладів вистачає.

Перший з цих мовних засобів варто, либонь, поділити на кілька частин. Зосібна, помітне місце займають словосполуки зі сполучниками чи без них. Назву хоча б кілька буквотворів з першого підвиду простих порівнянь: “Світанок в очі вдарив, наче спалах”, “Твій піт, як мед, вилизують городи”, “Розбіглись по сільських обійстях всі спориші, мов бурсаки”, “І росте углиб, немов гора”.

Неординарності уздріваємо й тоді, коли сполучники щезають з поезомовлення: “На вилицях блідих старого тину зими рум’янці  - юні снігурі”, “Думки про тебе - течія Гольфстрім”, “Його величність - мій город”, “Лиш синичка - тепла грудка масла на обрусі білому зими”... Хочемо того чи ні, але й такий підвид простих порівнянь є промовистим у вираженні думки, так само як  епітети, котрі побутують у лексиці авторки. Правда, вони позначені неодновимірністю. Адже тропи можна поділити на звичні та незвичні , незважаючи на суб,єктивність такої оцінки. До перших, наприклад, віднесемо такі словосполуки, як “весняна трава”, “світ суєти”, “біла оселя”, “далекі краї”. І своєрідною противагою таким звичностям стали буквотвори, позначені індивідуальністю світосприймання авторки: “престол весни”, “пальці пахучих димів”, “постать сивого дощу”, “року старого трухлявий пеньок”...

Зверну увагу на два моменти. По-перше, кожен епітет виявляється зрозумілішим, коли балакати про нього не тоді, коли він є вирваним з контексту. Бо в обох випадках на авансцену нашого сприймання виходить контекстовість. По-друге, нерідко звучать голоси, що у незвичності порівнянь є і вплив метафоричності. Згоден, що це інколи виглядає саме так, але це зовсім не применшує ролі такої тропності, оскільки висловлювання все-таки залишаються епітетами.

Літературотропний ряд продовжити можуть, неповторно завершивши цей лексичний засіб, метафори. З-поміж них кидаються у вічі такі словосполучення, як: “Ранок пташку вихлюпнув зі сну і втішає сонця короваєм”, “Провальсує полум'я руде”, “Свої затуплені кинджали вжене у плоть печаль стара”, “В ремонтах з головою білий світ: поетами шпаклює всі щілини”...

Не думаю також, що літературотропності немає й у згадках про “населення” книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. Але (на мою думку, звісно) акцент доконче потрібний, бо підкреслює важливість цього виражального засобу. “В обіймах тісних посплітались люпин, материнка, чебрець”, “Перепустка в зиму - останній листок, що дрібно тремтить на кленку молодому”, “В нору забився лис один”, “Автограф свіжий - гусакова лапа”, “ Сплітає вечір з тіней сіті при світлі пізньої зорі”, “Хлібина в неба на лопаті”...

Не можна скидати з рахунку і ту обставину, що читацький зір іноді віднаходить в одному реченні чи строфі поєднання почувань різних “мешканців”: “сонях сонця вже не здожене”, “Вовчиця жалі виливає сові”, “...Аж прийдуть барвінки голубі, сонце-плуг рвоне земля стосила”, “Вас на перші запрошую вишні, мої любі братове шпаки”...

Та й екстраполяції причаровують до поезомови Любові Проць: “ Крапельки Ісусової крові - снігурі на білім полотні”, “На чорнім загривку ріллі перший - приречений - сніг”, “Листопаду сяйво золоте”, “На іще зелений ситець лугу”, “Око марить цяточкою синього у житі”, “Гасить осінь жовті ліхтарі”, “Сивий спогаде, ти - диверсант”, “Шлях під копитцями срібно іскриться”. Іноді маємо справу з поєднанням кольорів: “Білі лебідки і гусоньки сірі небо розхлюпують”, “Чорний смуток лапками теребить смужку світла, витнуту з вікна”, “Ябка черлені, сріблясті котить сад почорнілий до ніг…

Зрозуміло, що літературні тропи, згадки про “населення”, кольорові екстраполяції є вагомим аргументом у виражальництві. Але не менш важливими є тут і слововияви. Тут, між іншим, не може панувати одновимірність. Скажімо, існують слів’ята з неологічною барвою: “квітопелюстки”, “сонцеблиски”, “волоокі”, “свіжінь”. (Тут зробимо лишень одну заувагу. В окремих випадках з'являються суто авторські літеросплетення, а іноді маємо новотвірний колір на слові, хоч не завше вона є первинною, але ще залишається неологізмом.) Треба тут, мабуть, згадати і про рідковживаності типу: “земігрований”, “засвіт”, “торжище”, “пастушата”. Є підстави згадувати і про діалектизми: “вінець” (завершення роботи), “хутко” (швидко), “шпацер” (піша прогулянка), “бузьок” (лелека)...

Ще один аспект. Поки що йшлося тільки про тематичність і виражальність у їхніх класичних вимірах. А є ще ж фрази, котрі бродять помежів’ям. І в першу чергу це стосується присутності у віршах богошукальницьких мотивів: “Та в час найлютіших завій за руку вів промисел Божий”, “Розпука голими руками носить уламки мук на мури кам'яні. З них буде Храм. І віра стане дахом”, “Молитов на сльозах буде вулик, увімкне Господь сонечко аж”, “Та не дасть пропасти добрий Бог”...

Отже, маємо подвійність у сприймальницькому спектрі. Але вона стосується не тільки богошукальництва, бо така ж роль відведена культурологічним наголосам: “Соняхом зійшов Кичинський Толя - з Базилевсом орють степ удвох”, “Горить зоря Івана Гнатюка”, “І на тої макітерки дно м’яко падає звук павутинки”, “Так, “життя - це сон” - сказав дон Педро” (в останньому випадку йдеться про Кальдерона). А ще ж маємо згадки про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Богдана-Ігоря Антонича, Юрія Коваля, Романа Кудлика, Данила Кононенка, Раїсу Харитонову…

Та, очевидно, питання культурологічних наголосів не мало б такої помітності, якби віршарка у своїй творчій практиці “не купала” слово у фольклорному джерелі. Як тут не повести мову про вдалість використання стійких словосполук: “А нині ніхто не боронить стріляти очима по них”, “Ніч тримає зорі в чорнім тілі”, “Нині ж ноги завдають на плечі”, “Шепче серце:  - Зупинися, мить”. А як тут не згадати знамениту фразу: “Нас визволили, і нема на то ради”, яку вкладають в уста відомого композитора Станіслава Людкевича. Саме ці слова авторка цікаво обігрує у вірші “Ложку повну…”.

Подумалося: а може, оця увага до лексичних скарбів рідного народу і стала одним із чинників появи неповторного крилатослів’я віршарки: “Лиш не ставмо мрії в узголів'я вилиту із розпачу свічу”, “Там добру не скоро бути, де не знає гріх покути”, “Виводить віра на надійну твердь!”, “Бо життя - дитяча скоромовка, вкладена дорослому в уста”...

Не сумніваюся, що ці слова народив біль душі. Він, до речі, присутній в інших рядках поетки: “А я боюсь просвітлених думок в епоху цю, яка не знає світла”, “Де на ослінчику край хати сидить зсутулена сльоза”, “Лукавство вжалило у серце - плачем заходиться душа”, “Твій розпач - чорний, неозорий”... Подібні цитування можна множити, читаючи книгу. Але зупиню біготню зору і стверджу, що саме оте почуття болю спонукає до світлості думання: “Ранок обціловує мене, світ цей учить називати раєм”, “Дурненьке серце - херувим весняний - летить все вище, мов колись Ікар”, “В душі розквітне китиця білих утіх”, “Радість опритомніє у жилах - і тоді розвидниться й тобі”...

Все це, безумовно, вказує, що версифікаторка тяжіє до традиційності. але чистою представницею цієї течії не зважився б її назвати. Бо образність, якою вона послуговується, вказує на модерновість віянь. Поетка з помежів’я, яка спроможна причарувати сприймання ще цікавішими книгами.

 

Проць Л. Тінь Прокруста: поезії.- Дрогобич: Коло, 2022. - 320 с.

ІГОР ФАРИНА