* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Збагнути світ через художню реконструкцію

14:05 03.08.2022

Збагнути світ через художню реконструкцію

 

Не скажу, що імя цього письмака не було невідомим для мене. Раніше вже читав його роман-дилогію  ,,Там, за Збручем…”   і відгукувався на цю публікацію в різних ЗМІ й можу стверджувати, що це твориво розкрило вміння літератора передати дихання часу через художню реконструкцію віддалених від нас у часовому вимірі подій. Особливого шарму додавала та обставина, що автор вдало використовував веселість у своїй словопрактиці, бо гумор та сарказм зацікавлювали.

І от маємо ,,Іржу на клинку”- своєрідне продовження такого способу вираження думки. Це з одного боку. А з другого? Інша часова вимірність. Якщо в дилогії  йшлося про початок Другої світової війни, то в даному випадкові в читальників  з’являється можливість  помандрувати уявою в 1914-й та пізніші часи. Адже головного героя твору зустрічаємо в червневі дні того  року, коли  мала початися Перша світова, і випускник Миколаївської академії Генерального штабу штабскапітан Сергій Олександрович  Янишевський починає службу у штабі Київського військового округу.

Якщо мати на увазі часовимірний принцип, то є підстави мовити, що письменник розповідає про минуле, бо це відповідає дійсності. Але спробую подивитися глибше. Вважаю, що роман-хроніка порушує деякі проблеми сьогочасся. (Згадаю хоча б про такий епізод. Полковник Генерального штабу Олександр Самойло, виступаючи перед офіцерами, говорив, що війни ХХ століття жорстокіші за попередні і навіть геній Шекспіра не міг цього передбачити. Мимоволі  провів аналогію з нинішніми воєнними реаліями, коли нападник став ще жорстокішим).

Зрештою, у книзі є й інші сув’язі з днем сьогоднішнім, через що не бачу необхідності розпросторювати цю думку. Тимпаче тоді, коли у читальницьку душу ще настійливіше стукає думка про непростість сприйняття тексту на історичну тему. ( Якась абракадабра, скажете? Бо в попередньому реченні не все є зрозумілим. Тому й деталізую цей нюансик). І почну з констатації такого факту. В студентські роки, котрі випали на 70-ті роки минулого століття, не надто полюбляв прозотексти  на історичну тематику, хоча намагався вглибитися зором  у твори, котрі були на слуху, аби не виглядати ,,білою вороною серед літературно стурбованих. ( Зрозуміло, що та нехіть мала різні причини. Та здебільшого відштовхувало те, що більшість опусів трактувала ті чи інші події згідно з ідеологічними вимогами того часу, котрі були далекими від дійсності).

Зрозуміло, що нині про таку писанину ніхто не згадує і вони назавше канули в прірву забуття. Й відрадно, звісно, що Олег Клименко пішов іншим шляхом. На авансцену нашого сприймання вийшла словесна реконструкція  подій віддаленої в часі минувшини. Себто йдеться про промовляння до читальників з поміччю документів.

Але цей вид антуражу не так зацікавлював би кожного з нас, якби не було використання наявних мовних засобів, серед яких, зосібна, помітне місце належить літературним тропам.

Почну зі згадки про порівняльність. До простих її взірців належить присутність сполучників типу ,,як”, ,,мов”, ,,ніби” , ,,наче” і т. п.  ,,Неначе декорація, на тлі якої мають відбуватися події”, ,,…перед ротмістром, ніби з піни морської”, ,,пряма й суха, мов язик пса.  Мирно з такою  простістю сусідує  відсутність сполучників.  ,,Зло ‑  найкращий двигун революції”, ,, Вони ( більшовики ‑ прим. І. Ф.) – могильники нашої вітчизни.” ,, Шепіт доброзичливців ‑ єдине джерело для з’ясування  правдивості цієї історії”. А як тут не згадати про взірці літературного тропу, котрі зв’язують в одне ціле присутність та відсутність  сполучників, які належать до складних порівнянь. ,,Хабар ‑ ніби потиск руки”,  ,,вислуховували різні нотації гетьмана, які були, наче хворий зуб ‑ спочатку болить, потім випадає,” ,,…стало добре наче тому стовпу ‑ яка свиня не йде, то почухається”. На основі цих та інших висловлювань можна балакати про ефект словосполук, бо вони сприяють точності передачі думки. Значною мірою тут допомагає і орієнтація літературотворця  на фразеологізми.

По-своєму зацікавлює і метафоричний ряд. ,,Зима нарешті стомилася сердитися”, ,, Час поповз убивчо”, ,,У вогні корчилися секретні документи”. І це не поодинокі словесні чарівності.  ,,…Прапори розвіювали сумніви”. ,,Рання весна розбудила фронт у Карпатах.” ,,Ніч ледь підвела свої чорні брови”.  Немає сенсу приховувати те, що окремі метафоричні висловлювання ,,зарядженіпоетичністю. Не думаю, що, наткнувшися на них, ,,запалюєш себе негативізмом сприйняття. Здається, навіть, що  ефект виходить зворотнім. Бо починаєш думати все більше, що подібні висловлювання  зробили б честь не  одному віршникові. ( Тут зауважу, що поетизми, котрі не перенасичують текст, було б несправедливо вважати зайвиною. Адже доцільніше було б мовити про творчий індивідуалізм, якому  намагається протиставити величезну дамбу літературна сірятина вітчизняного штибу.)

Такі  ж думки зявляються у моїй голові і тоді, коли у прозотекстах краянина надибую епітети. І знову у даному випадкові переслідує поетичність. Адже у багатьох випадках бачимо висловлювання, які позначені такою барвою: ,, зморшкуваті бурульки”, ,,засніжені ноги”, ,,маленький струмочок віри.” Часто-густо зір натикається на жорсткіші висловлювання: ,,приціл байдужих гвинтівок”, ,,наїжачена вороненими штиками маса”,  ,,нервові судоми армії”. Протиставлення неправильним ходам мислення варто охрестити такий вияв ,,думкування”. Бо ж насправді  можемо стверджувати про взаємодоповнення, котре є такою важливою  складовою літературності.

В попередніх абзацах вже йшлося  про важливість присутності порівнянь, метафор та епітетів у виражальництві. Та не впевнений, що ним слід обмежитися. Бо потрібно ( так мені здається) також говорити про слововживання. Перш за все, це, очевидно, стосується слівят, на яких  є помітними кольори неологічності та рідковживаності. Тут, зокрема, згадаю про такі літеросплетення, як ,,гудронування”, ,,променад”, ,,макадамове.”

Нерідко автор вдається до використання галицизмів: ,,штурпак”, ,,трусь”, ,,шпирліх.” Закономірністю на цьому тлі виглядає використання буквосполук із інших мов: гренічері ( так румуни йменували прикордонників), шайсен (лайка у німців), довудство ( так польською звучить командування чи керівництво). Іноді так трапляється, що прискіпливий читальник уздріває  жаргонізми: ,, сестрит”, ,,штафірка”, ,,гафи”. Ці  літеросплетення, безперечно, мають свою специфіку. Вже не дивуєшся, що час від часу з волі автора маємо слів’ята, котрі характеризують слововживання певного кола людей:  стендер ( колонка гідранта), ічиги (різновид легкого взуття, що має форму чобіт), анабазис (військовий похід у будь-яку країну). Кидається у вічі те, що літерат вдало використовує синонімічні ряди одних значень слів: обличчя, лице, писок.

Непоодинокими є також випадки іронічно-саркастичного озорування на реальності того часу: ,, з кочергою, неначе богиня помсти”, ,,зніми, контра, з плечей золоті цяцьки,” ,, його викликали для ,,вранішньої молитви”  у генерала Духоніна”.  Ці та інші подібні цитування почасти можуть вказувати на недоречність таких словосполук у канві оповіді. Але… Чи не доцільніше говорити про неординарність письма творця писемного тексту?

Та й чи варто зупинятися лише на цих мовленнєвих моментах, якщо поза увагою залишилися пейзажність та діалогічність? Щодо описів, то серед них є чимало цікавинок. ,,Скло у скрижанілих вікнах обледенілих установ сльозилися, мов запухлі від голоду очі”. ,,Світанок повільно- повільно виливається на стежку.” ,,Тут, на горі, злий вітер, усіляко вдосконалюючись, змінював  свої напрямки чи не щохвилини й батожив то у спину, то в обличчя, то праворуч”. Помітно, що у багатьох випадках авторові допомагає спостережливість, без котрої неможливо уявити письмака. Він, безсумнівно, усвідомлює, що не всім подобається неординарність деталізації в пейзажності, та чи ватро всерйоз сприймати такі ,,глибокомудрі нарікання”, якщо це є однією з ознак творчого індивідуалізму?

До речі, ота особливість літературної собості  належить до очевидних й тоді, коли  з мореокеання літер тексту виринає проблема діалогічності. Відрадно, що автор підтверджує це своїм твором. Можна, безумовно, говорити, що впевнено крокує протореним  шляхом, вдаючись до врахування рівня освіченості дійових осіб та їхнього місцеперебування у зовнішній подібності діалогів. Та гадкую, що це ‑ хибне уявлення про неординарну прозу. Аналіз фраз підказує, що письменник лише поглиблює свій метод.

Ще один аспетик. З різних джерел знаємо про царських генералів Денікіна, Брусилова, Духоніна, письменника Гашека. В даному випадкові ( на мою думку, звісно)  особливе значення має та обставина, що нерідко автор доповнює знаність маловідомими фактами. Саме таке приходить на гадку, коли читаю опис сценки розправи п’яної більшовицької зграї над генералом Духоніним. Вряди-годи зявлялися також відомості про жандармського полковника Зубатова, російського воєначальника Скобелєва, німецького державного, політичного і військового діяча Ейхгорна. Та цього не скажеш про жандармського підполковника Олександра Брадіса, військовика Володимира Драгомирова, генерала Миколи Іванова…

А завершу ці нотатки наголосом на ще одному моменті. Ми можемо дуже довго ламати критичні шпаги навколо публіцистичності у художньому творі, бо неоднозначною бачиться ця проблема. І все, мабуть, маємо через те, що штучно ставимо знак рівняння між публіцистичністю та недолугою  газетярщиною. А публіцистичні рядки високого звучання спроможні по-справжньому прикрасити будь-яку прозу. Інша справа полягає в тому, що такі фрази не повинні знижувати читацьке сприйняття художності. Відчувається, що Олег Клименко вловив цю необхідність. Бо надміру публіцистичності в ,,Іржі на клинку стало менше, ніж у дилогії ,,Там, за Збручем… Можливо, у наступних книгах цей нюансик заграє ще несподіванішою  барвою?  Разом із аспектами, про котрі мовилося раніше.

Клименко О. Іржа на клинку:  роман - хроніка.‑ Тернопіль: навчальна книга Богдан, 2022.‑ 600 с.

 

 

 

Ігор Фарина