* * *

Хитра срака пердить тихо, але смердить на все село

* * *

Ukraine is Putin’s Vietnam.

* * *

Шишимарін визнав вину і розкаявся, але сказав, що не мав наміру вбивати Шеліпова. Суд цьому не повірив і врахував як пом'якшувальну обставину лише його співпрацю зі слідством.

* * *

Солом'янський райсуд Києва визнав сержанта Вадима Шишимаріна винним у порушенні законів та звичаїв війни, поєднаних із умисним вбивством мирного мешканця Олександра Шеліпова. Суд засудив його до довічного ув'язнення.

* * *

Чоловіки, які пишуть навіщо в 21 столітті фемінізм, часто і є причиною для його існування.

* * *

Моє перше повідомлення шефу сьогодні було наступне: «Я прийшов дати пизди і випити кави. Каву я вже випив»

МУЗИЧНЕ СЕРЦЕ ВЕЛИКОГО УКРАЇНЦЯ

03:02 14.03.2022

МУЗИЧНЕ СЕРЦЕ ВЕЛИКОГО УКРАЇНЦЯ

 

 

Першу частину роману Евгена Товстухи МИКОЛА ЛИСЕНКО, що побачив світа  1960 року у видавництві МУЗИЧНА УКРАЇНА за редакцією Олекси Довгого, прочитав-єм а написав-єм про нього ще до війни, за життя автора. Ось сей текст:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=7910

 

Другу частину роману шукав-єм букіністами а по бібліотеках, ба навіть у автора – поза успіхом.

І ось уже по смерти автора але ще до гарячої фази восьмилітньої московсько-української війни мені поталанило, і де – ув Івано-Франківську, ув улюбленому БУКІНІСТІ знаного книгожера Евгена Барана – бінґо – роман Товстухи про Лисенка повністю: Київ, РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК, 1988. Рецензенти Станіслав Тельнюк а Тамара Булат, яку потім покійна нині директорка музею Лисенка у Київі Роксоляна Скорульська звинуватила у нечемному поводженні світлинами при виданні відповідного альбому. Редаґував Володимир Міщенко, поет, же вельми товаришив у свій час з Василем Стусом. У той достопам’ятний рік я служив у війську і того ся книзь не потрапила до моєї книгозбірні – багато тоді пропустив. Тим не менше, через якихось 32 літа надолужив.

Шкода, же друге видання ілюстрував не ґеніяльний а загадковий для мене В. Кузь. Та що уже…

Сей ваговитий а вагомий український роман  знаного цілителя-травозная про сегорічного українського ювілянта (навіть ВР про се заповіла у своїй датській постанові) розпочав читати ще до гарячої фази московсько-української війни, а завершив уже під час сего московитського безуму ненависти до української нації.

Мова як самостійна складова художнього мислення: «дитина лежить верчика», «синя вода», «докошує латку високої трави», «наслухаєтеся повні вуха», «купою носяться над сіном кусючі комарі», «а гилять за них таку ціну, що ні приступу», «захилиталися хисткі язички тонесеньких свічечок, ледве тримаючи полум’я», «мороз пересідається», «дощ періщив у заплакані вікна», «як вода у глибокій криниці», «тут недалеко зливаються Стрий а Опір», «усе їде як помазаний віз», «дорозі, що з обох боків пообростала лускою подорожника», «ніде курці і носом клюнути», «хористи розспівували свої голоси», «удихав пахощі квітів, що линули у відчинене вікно», «жандарм напився так, що хоч бери та викручуй, як мокру сорочку».

Звукопис: «човгаючи черевиками», «чемну мовчанку», «шумів у дрібнолисті дощ».

Кольоропис: «у пожеврілих перелісках», «постукуючи червоною ложкою по своїх співучих виробах», «а вода і небо -- сині». А се – у вустах Миколи Пимоненка – симфонія кольорів у їх першооснові – фарбах з природних чинників: «народ український дуже любить чисті а соковиті барви. З покоління у покоління передаються знання. Уміння а таємниці їх приготування. Скажімо, для фіолетового кольору беруться ягоди шовковиці, бузини альбо пелюстки весняної сон-трави. Для відтінків сієї ж барви використовують ще і материнку. Пелюстки соняшника, лушпиння цибулі, квітки дроку дають ріжні відтінки жовтої фарби. Для зеленого кольору варять листки кінського щавлю, а дял каштанового – зелену облонку волоських горіхів. Кора вільхи дає брунатну фарбу, кора дуба – чорну. А яскраво-червону готують з дрібних комашок, які живляться корінням суниць».

Рідко уживані слова а поняття стають набутком майбутнього: «нижник», «вертипоріг», «навзаводи», «під розгіллям», «не стало протовпу», «як увшнипляться», «живець», «лихомовець», «знайти перебрід».

Старожитній побут а побит стає набутком сучасного чительника, переважно відстороненого од українського орґанічного тривання у часі а просторі у серці своєї природи а у душі свого призначення: «дід подав їм на піч велику череп’яну миску риб’ячої юшки», «за козацьким звичаєм побратимів зустрічають піснею, а ворогів шаблею», «калина на уставках сорочки», «некликаному гостеві місце за дверима», «дражнили лабзою», «багат-вечір», «доки бабця спече книші, у дідика не стане душі», «на макову зернину», «кленовий статок домовини».

Українська народна примівка завше у Товстухи яскрить гумором, мудрістю а неоднозначною глибиною і разом з тим однозначним моральним каменем наріжним, на якому українці будуть щастя свого буття: «Про вовка помовка а вовк тобі гульк», «молоде вино перешумує», «і з вареного яйця курча вилуплять », «виходить, хто на хвості, хто на голові а хто на колесі», «шануй гори а містки, то будуть цілі кістки», «не збрехав ні на макову зернину», «наука у ліс не веде але з лісу виводить», «обертається, як рак біігає», «їм за вола, а роблю за комара», «доки щастя плужить, доти приятель служить», «де нема співця – послухають і горобця», «ні вогню, ні полум’я – тільки дим», «нужда мовчати не уміє», «хто плавав морем. Тому калюжа не страшна», «з кождої хати по нитці – сирота у свитці», «проти вітру піском не посиплеш», «не той молодець, що за водою пливе, а той – що проти води», «убогий чоловік на лихо не жаднИй», «біда за біду чіпляється а без дощу росте», «горе горюй а руками воюй», «шия з намистом, а голова зі свистом», «глибше орати – більше хліба мати, а тому горе, хто мілко оре», «вовк носить, понесуть і вовка», «і на жалку кропиву мороз буває», «при добрій годині усі куми а побратими, а при лихій годині нема і родини».

Там де мова, там і психологія українців: «боязкі на міських вулицях селяяни», «очі ховали оскаженілий вогонь», «хвильно забилося серце», «і тиша. Тривала тиша, од якої зупиняється серце», «усього зазнаєш, спробуєш ріжних борщів», «не сумної удачі», «часу у мене як у бідного грошей», «кожна позичка очі їсть», «попався біді у зуби», «і від сих думок болить йому серце», «мене не люблять, усі, хто брехнею живе на світі», «покажіть їм, бузувірам, що і ми люде», «захмарювати душу», «не потурай журбі, брате: вона тебе ножем під серце, а ти їй під ніс перцю», «сонце – як тяжко без нього жити», «не стільки уваги, як зневаги», «самого наче хто на копил натягнув», «чорнява а суха як терлиця», «дуже добрий хлопець, вельми свідомий українець і як слід йому бути – дуже бідний», «довго мовчав. Мовчав, а думки не приносили заспокоєння», «окрилився духом».

Любить Товстуха і парадокси: «квіти у грудні», «замріяна тиша», «веремійний ювілей»,  «польова тиша», ба навіть підводить під сю любов теоретичну базу – «народ думає а творить за законами контрастів, дотримуючися принципів протиставлення». Микола Біляшівський  

Мова політична, же переходить у політичну сміливість а переконаність автора (як і колийся героя роману) в українській незалежности: «Офіцер Цихонський пробелькотав: «Краще уже, панове, випиймо на хвалу майбутньої Української республіки»», «цариця Катерина украла нашу волю, закатувала нас, зробила кріпаками. Хто ж ми?».

Там де українське – там і уселюдське а понадчасовЕ: «у вас є найголовніше – молодість, а отже і майбутнє», «щастя хутко полишає людину, а надія -- ніколи», «одна година уранці варта двох увечері».

Цікава інфа про маляра Івана Айвазовського, кий два роки поспіль жив у Харкові, де Микола Лисенко розпочинав свою немузичну освітню одісею.

Про Анатоля Вахнянина: «він мав музичне серце».

Приємно бачити у позитиві у романі Богдана Желехівського а Пантелеймона Куліша, а також образи альбо бодай імена Олександера Русова, Станіслава Ґабеля, Федора Стравинського, Осипа Бодянського, Левка Жемчужникова, Ореста Міллера, Івана Крамського, Вільяма Беренштама, Володимира Антоновича, Порфира Демуцького, Тадея Рильського, Бориса Познанського, Петра Чайковського, Опанаса Сластьона, Остапа Вересая, Івана Труша, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Лесі Українки, Порфира Мартиновича, Михайла Старицького, Миколи Біляшівського, Кирила Стеценка, Миколи Мурашка, Миколи Пимоненка, Михайла Микиші, Прохора Коваленка.

Про природу творчости у романі мовиться так: «іскра Божа – се тільки один відсоток таланту. Справжній талант виростає разом з працею, наполегливою, щоденною, тяжкою працею».

Гірка іронія: «будь-який дрібний поміщик, аби підтримувати свою дворянську гідність, утримував коней, псів а музикантів».

Про війну вустами героя Евген Товстуха мовить так: «що може бути страшнішим а мерзеннішим, ніж війна?» Ґоґоцький, захищаючи Ґеґеля, мовить: «війна необхідна там, де забувають про Бога». Не зважаючи на жорсткий ба навіть жорстокий цинізм сих слів, зерно правди у них присутнє.

Позичаю собі до колекції яскраві автоглухОти («на вибоїстому шляХУ І ВТОМЛЕНИХ КОНЕЙ», «на шляХУ Йому став щільний гурт ґімназистів», «народного дуХУ І»), але при перевиданні се непорозуміння варто усунути.  

Так само при перевиданні варто виправити духовну неправду – «чекаючи мертвого поета» -- на духовну правду – «чекаючи останки Тараса». Поети не умирають, а живуть у своєму слові – а Шевченко і поготів.

Сподіваюся, після війни оновлена свіжа свята Україна перевидасть сей чудовий роман незабутнього Евгена Товстухи про незабутнього ювілянта – Миколу Лисенка.

 

 

Роман Кухарук