Бог дивовижний а неймовірно ба вартісно і неповторно гуморить наше життя.

Про Івана Сухиню до мого фільольоґічного сорому нич не знав, хоча прочитав не одну книзь на тему декабристів а декабризму.

І тут Почайна дарує мені повість московита Анатолія Афанасьєва І ПОМ’ЯНИ МЕНЕ – про нього, про Івана Сухиню, видану уже при ранньому Ґорбачові у 1985 році.

Життя його – детектив. Характер – кремінь. Ідея усеслов’янської федерації заяскріла у діяльности дітища Гулака-Шевченка-Куліша-Костомарова, кі уписали українську націю у сю руйнівну для Московської орди ідею. Постання незалежної, сильної, вартісної України – потужний пам’ятник і йому теж – українцеві а страстотерпцю за ідею – Іванові Сухині.

Повість дуже а вельми талановита. Сама по собі – художній шедевр. Плюс потужний герой – неймовірне супліддя, що завше дає позитив а глибину.

Художнє мислення автора приносить естетичне задоволення: тут подячний читач віднайде і загальнолюдське («Люди не відають своєї долі – і се щастя», «Усяк розум до речі на своєму місці», «за гроші голови не купиш»), і витончену прозову пластику («Десь із-за рогу вивернувся солдат», «свій не свій, на дорозі не стій», «вовча ніч», «хвилини текли ватні, в’язкі», «над їх мирною зустріччю витав морок завтрашнього дня, у який оба не поспішали зазирати», «випростався нарешті за двері», «огневиця», «до щонайдальшого краю землі», «мрію поруйнували вимаганням подробиців», «у повітрі бродив сильний здоровий запах сосни») .

Головний герой: «незгодних варто узгодити», курить цигарку а не папіросу, «небагато знайдеться у сьому триклятому світі людей, же кі дихали свободою. А свобода дорого коштує», «у грудях Сухині серце грімко колотнулося у ребра», «неначеб з иншого життя пам’ятав», «на царську милість нам надіятися не з руки», «він був спустошений, як раптом вихлюпнутий горнець. У сьому блаженному спустошенні не було болю», «Сухиня копичив у собі зненависть, упивався зненавистю як вином», українство Сухині у сьому сонцепоклонному вислові своєї незнищимости: «І у Сибіру є сонце». Як тут не згадати народну пісню про Кармалюка: «За Сибіром сонце сходить, Хлопці, не зівайте…». «Я не зумію пояснити, мені бракує твоїх знань, але я так відчуваю», «у сьому немає нічого обрАжного. Кожен може учинити тільки те, же єму до снаги», «пригостив я його на бідність», «і така смерть не згірша за инші», Сухиня «далеко зазирнув, немов у майбутнє, де було темно а пахло кров’ю: «А чому я повинен не пропасти?—запитав тихо. – Чим я кращий за наших товаришів, же уже пропали? І ти чим кращий? Чому – їм одне, а нам – инше? Такий розподіл – не для мене»». «Яке дивне життя я прожив. Начебто не своє», «душа його осміхалася». Тюрмарний лікар – про Сухиню: «Се ж куди на одну душу стільки?»

Инші: друзі («якби Ґорбачевському запропонували на вибір десять нехай і одчайдушних, ворогів чи одного Сухиню, він без зволікань обрав би десятьох», Матвій Муравйов «кожду, щонайпростішу фразу вимовляв неначебто замусай, з відразою до її сенсу», Андрій Бистрицький: «я. можливо, учинив дурість, але підлости -- ніколи». Михайло Бєстужев: «залишатися на самоті з собою, зі своїма розмислами  а передчуттями, ще тяжче, аніж бути на людях», Сергій Муравйов-Апостол: «У бою не може бути двох командирів». Пйотр Андрєєв: « на землі усуціль каторга, і усі народи на каторзі ся уродили і на ній жиют», «ти мене слухай, я до тебе без користи». Ґоліков: «слова цідкував знехотя, неначеб напружувався і обтяжувався од необхідности слів», «думаю, любиш крівцю – свою полижи», «корінь їй у зуби». Сухині поряд з Ґоліковим «хочеться відступити убік а дати фрай. Було б у чім». Костя Птіцин, целовальник убачив у погляді Сухині таке: «а упогляді го чорні чорти скачуть» а про инших мовить: «на тінь ступити бояться». Поряд з Ґоліковим Птіцину «не до устиду стало». Пятін: «хрест на мені а совісти я не пропив»), а вороги (Сухиня – Ґєбєлю: «ви, пане підполковнику, навуходоносорів вербуйте серед своїх». Він же – про Ґєбєля: «Ґєбєль, я так розумію, не двоголовий». Ґєбєль «одразу зметикував, же безпечніше бути мертвим» . Христич: «не вільний у своїй вині», «що у вас сидить, що підтримує – віра чи безум?» Стручок: «хихітне, як у кишеню напрудить»).

Середина життя – кульмінація – герой перед вибором: перейти річку Прут чи повернути себе у тюрму народів? Терзання, же вартує подібних рубіконних епізодів ув історії Сократа а Христа. Можеш утекти, уникнути кари але сим перекреслиш усе, що думав а діяв дотепер. Тому – ні.

І Іван Сухиня вертає з-над річки Прут у тюрму народів – на вірну смерть.

Але він боресь. Допоки йому не лишають вибору – і він бере смерть зі своїх могутніх рук.

У повісті чоловіки багато цілуються. Тісна дружба Сергія Муравйова-Апостола а Михайла Бєстужева, самовідречення від жінок Павла Пестеля, братання Іпполита Муравйова і Анастасія Кузьміна – аж до переміни пістолетами: на життя і на смерть -- теж наводять на певні – райдужні -- роздуми.

Смачно виписано метання Олександера Мозалевського у Київі.

Чудовий шмат про героїчну смерть Іпполита Муравйова.    

Приявна чи уявна смерть Олександера пєрвоґо – батькоубивці, переможця Наполеона, любителя парадів а гомосексуала – стала чорним вододілом для усіх: для його братів і для декабристів. Усе пішло не так і усі були не готові. Один проґавлений заколотниками момент на Сенатській площі – і Ніколай пєрвий чудом переміг.  

Біда декабристів у тім, же вони не опиралися на народ і на позавійськовий соціум. Особливо не тямили української нації як рушійної сили будь-якої революції на українських теренах.

Біда Анатолія Афанасьєва, же він як московит, нич не тямить в Україні. Звідси лапотнікі, щі, «істинно рускій чілавєк» у Житомирі. Українці ходили у чоботях, їли борщ, а у Житомирі міг бути альбо українець, альбо жид, альбо поляк. Московити в Україні така ж рідкість, як лапотнікі а щі, хоч пінзеля полощі. Не тямить він і Молдови, бо у Кішінеу головний герой повісти радіє московській говірці. Де б вона там узялася, йолопе?

До чести Афанасьєва, він не пеанить декабризм, а і псячить го через репліки незгодних з сим декабризмом осіб. Чи не уперше отака неоднозначність ув оцінці декабризму у художньо-документальній прозі – і вона  варта поваги.

Що робити з Іваном Сухинею? Однозначно – повернути в український обіг.

А повістину Анатолія Афанасьєва варто перекласти українською. І видати.