* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

БЕРЕМ’Я ТАЛАНТУ альбо УКРАЇНСЬКЕ ПІДЛОЖЖЯ МОСКОВСЬКОЇ ОРДИ

06:11 08.01.2022

БЕРЕМ’Я ТАЛАНТУ альбо УКРАЇНСЬКЕ ПІДЛОЖЖЯ МОСКОВСЬКОЇ ОРДИ

 

 

Господь дав мені у руки три томи з шеститомника московитського письмака Дмітрія Балашова. Я чув щось про йОго краєм вуха, чув, же смерть отримав він од рук свого сина.

Але роман МОЛОДШИЙ СИН мене переорав як цілину своєю художньою правдою, силою а пеанами українству.

У передмові до видання один з найцікавіших московитських істориків, у чиїх жилах текла українська кров Анни Гіренко на псевдо Ахматова, Лєв Ґумільов слушно зауважив берем’я таланту.

Ідеться про становлення Московії – як сателіти а доньки Орди, з ярликами не тільки для князів але і для церкви.

Починається з Олександера Невського: «він улаштовував землю. Для себе. Для своїх дітей.», «Шаблями поганців здобував у рідного брата золотий стіл володимирський. Добув.»

Вічне – у звичному: «видко ріку, але не камінь, що повернув течію ручая». Понад звичне – неймовірно вартісне, не кожному порозуміле: «Тяжко важити на терезах долі свої невагоме». Вічне – во Христі: «Христос усякого майна одцурався, а ми – грішні. Йому на землі було як на небі».

Мудрота віків: «Мало радости да і честь не є добра», «кожен мислить себе безсмертним», «ми лиш приємлимо суще», «Народови пам’яти треба», «хліб з крови не родить густіше. І церкви не на крові, на праці созидаються. І на вірі», «та і роки твої поважні, про душу помислити пора», «Негідник завше у людях помиляєсь – по собі судить», «загальне вирішували соборно», «Не умре зерно – не проросте», «Усе, що у житті утішно, з життям і закінчуєсь», «благодать – се загальний шлях усього земного».

Розмислом про уладу Балашов вивищує своє твориво над подібним історичним чтивом – правдою а сміливістю погляду: «Усяка покара є насилля, і насиллям є усяка влада», «Каїн убив Авеля і заклав початок роду людському. Влада спороджена братовбивством. І Володимир Святий убив -- убив старшого брата Ярополка. І Чінґіз, же упокорив цілий світ, ще у дітоцві учинив братоубивство. До улади завше ідуть через переступ. У боротьбі пізнаються достойні улади», «Влада на правді стоїть. Князь завше перед землев ув одвіті», «влада без любови -- темна».

А Москва починаєсь із сього: «годувальчик від роду Данилко отримав уділ містечко Москву, буде чим си прогодувати у злиднях».

Біда з ордАми: «тих баскаків чадь», «достатньо уже русичів воїв пішло у мунґальські степи да і до Китаю. Пішло а не си вернуло навспак», «У них своя віра, же вимагає крови ворогів», «одна справа, як ми вирішимо, а инше -- як татари захочуть», «Вони, навіть і не бажаючи того, самі собою опустять країну до рівня степової Орди», «Нижній був востатним руським городом на шляху. Далі униз по Волзі розпочиналася Орда», «У нас же над усіма нами висить Орда». Поряд з тим і пеан орді: «Так, вони підкорили півсвіту. У мужности їм не відмовиш. Так, вони чесніші за инших, вони не зраджують своїх і не кидають у біді, не зраджують своїм ханам, не заздрять, не брешуть, не крадуть – там, у себе, ув Орді. У походах можуть добами не їсти і не спати, не висідаючи з сідел. Вони не тікають з бранного поля. Вони не убивають боягузливо послів і не прощають сего нікому иншому… »

Деталі художньої оповіді – зримі, випуклі, дивовижно сучасні і разом з тим напрочуд старожитні: «Кінь дрібно дрижав шкірою, тонко іржав, косячи кривавим оком», «суху затрав’янинену землю», «під’їхав до застояного селянина», «полумінь свічок метався від поєднаного у вітер людського диховіння», «Збирали уцілілих коней, уцілілих корів, уцілілих дітей».

Балашов любить парадокси: «Мертвий Алєксандер віз на Русь мир», «у нас тепер правди не є, ми – для себе самих», «життя простіше а трудніше», «воля може виявитися не тільки у праві на владу, але і у відреченні од неї», «усе було як належить, проте радости не було», «аби сподіяти велике, треба відмовитися від себе, од свого».

Орда і церква – церква орди – бо бралося ув орді ярлик на церкву – і у Сараї – столиці Орди – церкву збудовано: «Від Менґу-Тимура, хана ординського, він сам отримав ярлик, же охороняв церкву від пограбувань, насилля а ординської данини», «Митрополичі палати(…) виглядали ґрунтовнішими за княжі». Митрополит – величина не світська а духовна: «спокійним спозиром митрополита, кий  якби дивився у віки і мовив од майбутніх, схованих завісою часів», «Якщо ми, духовна влада, будеме карати, то хто буде милувати?».

Художність і у повторах, же творять звукописи: «нове горе, горіле за попереднє», «гнів на коня», «пригощали ратників, пригощалися самі», «аби кипіла торгівля», «продає украдом», «сріберне дзеркало»,  «у весь окоєм вода», «жалимий», «низив голову» а у сталих образах: «образливі сльози», «вуличне сонце», «порожні коні», «хитрі кути», «звершений дім», «обережні вози», «спасенний сніг», «приголомшена тиша».

Художність у пейзажах а портретах: « Зі спекотних лугів і квітучих гречаних полів пахнуло медом», «уже виколосилися трави», «підсніжна вода», «твердовіє земля у поранок», «вітри завівають сріберні смерчугани», «сонце дробилося на хвилі а сліпило очі»

Художність і у використанні діточих замріянь, примріянь, уражень як універсального механізму творива життя: «цікаво було, жеби коник-стрибунець був і цілий, і свій», «відчуваючи водночас і устид, і полегшіння», «вимитий а вибатькуваний матір’ю», «матерІ і за чужу морквину ладні були щокожен раз вуха обірвать».

Художність у плястиці щільної, вартісної прози: «свічка, же коливалася від хлопчикових подихів, тихо опливала», «відмічені жовтим текли дороги», «вівці начеб сіра вуша повзуть берегом», «місто відходить у захід сонця», «сутемрява пахла морем», «сіра мґа виїдала зірки», «сей пронизаний сонцем отрок».

Смерть і віра – неймовірна глибінь художнього осягнення світла а світу: «життя завершилося, і йому полишилося лиш достойно лягти у підложжя свого храму і поєднатися з Господом».

Українська мова тяжіє над автором. І що для нього минуле а старожитне, для нас – українців – живе і реальне. А мова кА: запашна, радісна, праукраїнська: «гомін гомонівся» , «опріч», «розхмилився», «не журись», «оксамит», «мамка», «не пораз», «раменний ліс», «поставець», «посторонь», «дак», «неслух», «за кичиґою», «Олена», «кінь Сірко», «у торбу», «зажинати», «красний кут», «ближники», «обминали», «полон»,   «рушники», «піч: хоч троїма мийся», «убрус», «уперейми», «послух», «наказав», «альбо», «опашень», «супротивник», «гребуєш», «гляди кречетом», «долонню», «слухать», «пересміх», «поза містом», «охолонь», «хрупали зерном», «отинені», «глядінь», «вершники», «з соромом», «сіверко», «може», «батько мій», «молодеча», «таріль», «домовина», «по справі», «не пораз», «житній», «поранений», «мамо», «узвіз», «побит», «нічо», «покої», «на полиці», «народився», «рядном», «клевець», «дожити до новини», «молодші», «ся», «мито», «морок», «сторожу», «може», «останні», «ловитви», «євшан», «коромола», «спокою», «доля», «инші», «навперейми», «у сугін», «не відаю», «збирають толоку», «Сашко», «загинув», «Мотря», «пополох», «по гідному», «марить», «не можно», «погляд», «поклацав», «чарки», «покористуються», «вози», «хто», «тини», «дурні», «птаха», «смолені човни», «поснідаєш», «ворогів», «гаралуг», «не гребуй», «вимчати», «морок», «порубаний», «скриня».

Українська основа не тільки і не стільки у мові, а у першости Київа а Чернігова, а відтак Галича як їхнього спадкоємця: «у старого вітця заговорила древня гордість – їхня, чернігівська – гордість Ольґовичів», «він був другом а правою рукою найблагороднішого із князів, що будь-коли жили на землі – Данила Романовича ». Київська велич тяжіє над московитами віки: «Мовиш, же київські князі великі були. А пощо? Созидали – землю розбудували, храми, городИ, книги»,«про древніх київських князів, про Володимира Мономаха, котрий громив половців, ходив на Царгород, будував міста а собори», «древні київські князі були великі, вони держали усю землю, ходили на Візантію, били печенігів а половців. Чому тепер не вистарчає сил – він не тямить сам». Сука, кров не та і не та нація – тому і місія инша.

Кєжко московитам без українських близнят – несуть у поле лусту хліба а кринку молока.

Є трошки шмокопоборення у романі: «А татари ваші жидам та бусурманам на одкуп пооддавали городИ руські».

Сила княжої крови незаперечна у ті часи, про кі мова: «правами сими найзлиденніший із князів був сильнішим за найбагатшого болярина».

Княжим є не тільки походження а й мислення: «татар не тра кликати. Вони усе забути не годні київські часи, а пора – пора забути», «Торгувати треба. Дати людим дихати».

Усвідомлення княжого а болярського призначень – се голос вічности: «Минуле повертається у потомках і владно уміщуєсь у життя», «Бояри – се була земля», «Кров, дідами пролита, не пади на голови правнуків наших», «та й те важливо – як вирішить земля»

Плястика прози передбачає і плястику психольоґічну: «не зважився, не міг на таке си зважити», «торкав її уночі, закривши очі», «упертість: задумавши, не відступив, допоки не вивершив», «зіслизаючи на неоснову», «і у духновитій сутемрі постелі крепко притис щасливу долонь до щоки да так і заснув своїм першим недіточим сном», «з промельком осміху», «ми немов притомилися жити, розлюбили самих себе», «притихнувши серцем», «збагнувши незапитане», «за простоту, якої у Федорі не було ніколи», «радість переповнює го, він цілий зараз із одної радости, з одного зворушення».

Є деяка поневага у романі до місцевого люду: «Мордва да мєря – гіршіша звєря», «Не ся ж Москва вошива».

Пеан старожитній  Україні: «Право се утверждалося древніми київськими князями, котрі мало пили вина а сиділи по теремах, частіше катулялися у сідлах, у бронях, наскрізь пропахлі кінським потом, і їли конину, леда обсмажену над вогнем полум’я, альбо просто сиру, розм’якшену під сідлом на конячій спині. Мотиляли, рубалися, будували городИ, упокоряли землі а мови , розбили газарів, замогли печенігів, справилися з варягами, і сотворили се право, право княже  -- судити а володіти. І стали великими, святими, древньокиївськими. Звідси і волость – влада, земля а право ув одному слові. І імено було княже улюблене Володимер – той, же володіє світом, тобто народом а землею», «Рятувати давньокиївську славу, поки вона не витахла на вітрах», «Тепер йому до болю хотілося ще раз побачити блакит небесів а срібні розсипи снігів далекої Волинської материзни, м’які сугорби Карпат, павунки а шалічки тамтейших жіночок. Він велів відвезти тіло своє до Київа а поховати там ».

Пеан Київу: «Семен Томильєвич належав до роду старожитніх володимирських боляр, вихідців із Київа», «добираються до Київа», «повернувшися із Київа», «а не старовинному нині зело змалілому Київі», «--Із Київа він приведений. –А ти у Київі бувала? –Там не так», «на Либеді». Тут Київ постає як мрія про минуле – сила і слава. Київ моногокнижний а любомудрий. ««мечем а мудрістю» -- як писали великі київські князі».

Пеан Галицько-Волинському князівству – у роздумах князя Івана.

Пеан свободі: «Він любив Новґород  ревнивою а злою любов’ю», «не міг забути сеї спокійної осанки вятших, сих упевнених річей а очей твердих, сього багатства не напоказ, сієї гідности у кожному міщукові, позустрічному тобі на тесовому новґородському хіднику, діловитої грамотности посадських людей, строгої краси іконного письма, гордої свободи міщанок».

Пеан Сходу: «Схід – то безмір. Він безкінечний як пісок», «каравани прямують инакшішим шляхом», «неупинні як сам часоплин».

Пеан українським мислителям: « Мислю, однак, жеби дожив такий проповідник, як Іляріон чи Кирило Туровський , до наших днів , його слово про біди України-Руси прозвучали би повнозвучніше».

Спокійне ставлення до гомосексуалізму одного з героїв: «Злі язики мовили  про його пристрасть до хлопчиків», «бабчої прислуги при собі Семен не любив а не тримав. Навіть і любов він творив без них. Любов воїна до воїна, коли чоловіче дихання коло полум’я, і степ, і пахучий євшан. У любові теж відчувати силу, силу хлопчика, силу мужа, кус плоти, і безмежний нестрим коней у польоті, і тамучий горловий наспів».

Упевнений прогон на реалії большевицько-московської орди : «Можна одібрати усе і тільки видавати за тяжку  роботу убогий хліб», «Без любови, без ради а порозуміння нема життя. Без неї влада мертва, і мертвим робить усе, до чого доторкнеться» і пророцтво неминучого падіння такої системи: «Усе одно упаде. Навіть якщо не буде спротиву. Тому, же коли зникає бажання жити, стане усе одно – жити чи померти. І не для окремої людини – так то будь-хто намагатиметься пристосуватися, уціліти. Але народ загине. Кожен стане тільки за себе. А се значить, же і діти стануть непотрібні». Зауважу, се писано а видрукувано 1977 року.

Роман Дмітрія Балашова МОЛОДШИЙ СИН – потужне романне полотно у розмислі, у поезії, у простоті а складности буття. Тому його варто перекласти українською.

Ге ж.

 

Роман КУХАРУК