* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

НАЦІОНАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА У ЛИСТУВАННІ ЧИКАЛЕНКА А НІКОВСЬКОГО

11:17 18.11.2021

НАЦІОНАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА У ЛИСТУВАННІ  ЧИКАЛЕНКА А НІКОВСЬКОГО

 

 

Ярослав Орос у своїй антиукраїнській ЧАРІ щось там машталяпає про ролю мецената Евгена Чикаленка у долі українського письмака Володимира Винниченка. Се дивно було читати, бо видавництво ТЕМПОРА здійснило видання потужного корпусу Чикаленкових писань: Спомини, Щоденники, листування. Є чим диспонувати.

Нині розглянемо листування Евгена Чикаленка з відомим літературознавцем, редактором РАДИ, громадським а політичним діячем Андрієм Ніковським.

Ніковський: «звичайне почуття уласної гідности не дозволить мені зайняти щодо РАДИ становища непрошеного, але терпимого до деякого часу гостя зі своїм співробітництвом», «коли почали виходити українські часописі, то мене і не існувало,  і не було як українця. Я – опеньок, же виріс після дощу українського слова з 1906 року», «працюю тепер як поперчений», «страшенна шкода, що так мало у нас ориґінальности», «се зо мною перший рік, що не я допомагаю – а мені. Я з 15 літ і до одруження усе у сім’ю віддавав», «важко на світі жити: філологом нудно бути, а «енциклопедистом» зле», «сього року скінчу університет – хай він сказиться», «погана річ досвід – не дозволяє радіти досхочу», «ні твердою удачею, ні сильною волею я не можу похвалитися», «нема гіршого дня, як неділя: не знаєш, що з собою робити, а належиться нічого не робити», «я ж не шепелявий, як ваші київські учителі деклямації», «Учора так висотався, що ледве приліз», «порожньо у редакції і тихо, тільки у мене у голові  шумить», «Сем’я моя мені життя не псує. Псуватиме – кину і не оглянусь. А от та сем’я ув Одесі – то примара минулого. Там усе по старому: підвал, вітчим і двійко братів горілкою живуть і на світі держаться. Середній брат, Панько – людина з ознаками благородства, і коли я сими днями одержав звістку, що у нього нарив у горлі, то почув, як мені у голові закрутилося», «се їло мої нерви», «а воно само виходить так, же «заробіткови» оддаєш і душу».

Чикаленко: «почитаємо-побачимо», «їдеш на день – бери харчі на тиждень», «покинути РАДИ  я не можу, я можу її тільки передати комусь, коли ж другого такого дурня не знайду», «за малими дітьми голова болить, а за великими -- серце», «Київ тим гарний, же краще Одеси», «я повний Перешорами», «Якайся ниточка у мені обірвалася і ніщо мене тепер не захоплює, не цікавить. А дратує, нервує -- усе»

Листування дає нам історичні деталі епохи початку двадцятого сторіччя: «у нас ув Одесі українська мова, а особливо правопис – у занепаді», «те усе буде задешевше для буржуазії і надто заможне для міщанства», «цікавий переклад Сергієм Павленком промови Рузвельта тим, же там є одне улучне місце: коли кандидат запевняє вас, що він буде обороняти ваші інтереси, зневажаючи інтересами инших, вірте, же він легко може вас продати для иншої партії», «по замаху на Столипіна у Київі тепер тільки і життя, же одні шукають, а другі потерпають (…) тепер Київ треба минати», «Струве не солідаризується з ними, не кличе поліції, але кличе громадянство(…)коли ми не будем мати сили, цензу, то вони застосують усе можливе, аби нас задушити», «доручив полякові вести хроніку з українського життя», «Київ дійсний центр українського життя», «А надто редакція РАДИ – вона пересіває щодня через себе українське життя». Іронія від Господа: Столипін видав циркуляр для губернаторів: у ньому українці у Московії було визнано інородцями з позбавленням адміністративних прав. Тобто окупант визнає чужинцями українців у себе удома. Не диво, же Столипіна закатрупив у Київі – серці України а українців – жид.  «У РОБІТНИЧУ ҐАЗЕТУ,  як мене не було зманювали наших. Подумайте: Винниченко позичив у мене з ґазети РАДА 1000 карбованців, досі не оддав, випускає ґазету. Я уже йому револьвером погрожував і справді ношу з собою: як застану ес-дека коло нашої друкарні – уб’ю. Нехай не зманюють», «Московія: Мілюков, Керенський, Кокошкін, Шинґарьов і т. ин. А у нас: Грушевський, Грушевський, Грушевський – і учений, і політик, і видавець, і у дуду грець».

 Цікаві ідеї а речі ідеологічного штибу: «ніхто не думає перетягати у 20 вік ідеї Мазепи, бо мазепинство є своєрідне психологічне з’явище, зміст якого тільки у тому і виявляється, що українці поважають у ньому людину видатних здібностей і на його «зраду» дивляться як на акт оборони давніх прав України, що популярність Мазепи є протест проти крайніх заходів московитського уряду анатемствування. (…) зрештою ми і не богданівці по суті, і усе се справа тих чи инших слів», «у редакції не повинно бути монополії ні на які теми, а конкуренція корисна і для авторів, і особливо для редакції», «тільки би  хитрі українці не хитрували так багато, а ішли простіше і пряміше», «наші ідеї мало що утратили. Може, вони ще і виграють», «назрівають події.  І тільки коли ми підемо широкими шляхами, коли будемо тим же темпом наближатися до реалізації автономії, як прийшли до популярности її ідеї – усе буде гаразд».

 Характеристики українських  діячів: «А Гнат Хоткевич? Я його не знаю, але ж повинен він бути зараз дуже цікавим а веселим? Поет-декадент, рецензент, бандурист, популяризатор, веселий критик – досвід а практика, вогонь і мідні труби. Усі стилі, усі форми літературні йому знайомі, усе він випробував», «може б ви написали рецензію на ПО СТЕПАХ ТА ХУТОРАХ Дмитра Марковича, бо у нас досі не було і соромно, що проминули такого талановитого автора», «Грінченко помер неоплаканий (…) умерти і не видавити  у близьких ні одного власного слова – погано умерти, мало зробити (…) не його вина, що про нього говорить така сила бездарних людей бездарні слова(…) у промові Любови Яновської ще мало звертань до холодного непотрібного нам трупа (…) він достойний не таких затертих слів», «Кость Литвиненко був членом Одеської ПРОСВІТИ. По удачі – справжній крамар, а ув українстві – активна, ідейна людина. Українство для нього  -- душевний відпочинок від ковбасної справи», «Грицько Саливон ув Одесі (…) з нього буде акуратний дописувач», «Іван Бондаренко найбільше любив сімейний затишок і ніколи його не мав. Ненавидів приодеського степу і там похований.  Не любив Шульгу за колючість – і той го ховав», «про Івана Липу. Він таки не тільки обмежена людина, справжній міщанин духа, а й упертий і мстивий чоловічок», «Чупринка поки що щодня фельєтони приносить, але довелося 1 забракувати, бо нецензурний, а другий – пародія на нашу платформу», «Учора був у Костя Михальчука. Він мене приголомшує бездною своєї лінґвістичної премудрости. От учений, який би міг бути окрасою усякого народу. І так і пропав у «пиві» та бухгалтерії того пива», «Учора у редакції була Олена Пчілка. Ледве ходить», «Мефодій Іванович (…) глянеш на нього, і шкода його, такого славного, до глибини душі спокійного, що він самотний і мало ким оцінений», «А Христюка шкода. Ходить зелений, кислоокий, млявий. Чортова баба – ще секретаря збавить», «Грицько Чупринка одружився з кацапкою-удовою 36 років, котора має четверо дітей (…) коли згадати Чупринчину уроду хворої мавпи», «приїхав Леонід Жебуньов, незадоволений…», «Позавчора скінчив свою роботу у редакції Микола Вороний. Його присутність і ставлення до мене – угодливе, солодко-ласкаве а облесливе – було для мене справжньою мукою. Справді – якийся провінціял, що учора вискочив із безвісти – редактор, начальство, а він, возлюбленник муз а заслужений поет, гнеться перед ним, мнеться, запобігає», «робить справді гарне ураження  Вячеслав Липинський: европеєць, багато знає а добре думає над українською справою», «Черкасенко уже мене обминає, здається. Уже я його боюсь», «Олесь мене шукає, але я що йому можу помогти? Я утомився», «Надія Кибальчич отруїлася з четвертої спроби у Трипіллі», «сиджу над словником Якова Головацького. Він далеко багатший Грінченкового: був час у чоловіка, було досить тупости, щоби не кидатися за громадськими справами та було у чому глушити спогади про світлі часи РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ», «У Чернігові музей Тарновського та Ілля Шраґ з сем’єю найбільше цікаві особливости сього поганенького міста», «Радію на Тичину без краю», «А Володимир Науменко людина хвора і не має змоги щось робити».

Мовлено і не про українців: «гебрей з Одеси: вірить ув гебрайську державу у Палестині. Хто він у ній буде?»

Пожитечні і посьогодні певні терміни а Образи: національна дисципліна, високоморальні свині, орґія таланту, ходжу од Понтія до Пилата, мозолі самолюбства, педагогічна охота.

Цікаві а вельми коштовні  мовні розсипи: «не обшахраїти», «ваш серцем», «аж он як добре», «лежав гряд», «охоче», «скраклі», «начальство в’їдається», «міркуйте а крутіть головою», «чи ви чули про таке чудо?», «знерідка», «підготований», «безконечно ніяково», «учинили випередки», «треба та й ще треба», «мокрий хліб», «збештав себе», «гукнув у минуле», «велика рада – рідкий борщ», «обаполи безнадійно звисають», «пишеш якимись макогониками», «як з сучого хвоста батіг», «що бабі, те й громаді», «на життя настачить», «нема упину удовиному сину», «живий живе гадає».

Зневіра поймає Ніковського: «лихо з такою ґазетою, як і з народом нашим»

Чикаленко у хвилі зневіри проявляє дурну а неподячну неповагу до нації, не тямлячи ріжниці між нацією а суспільністю,  а се не одне і те ж. От він мовить: «я давно(між своїми) кажу, що я не вірю у будучність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною землею а кліматом, без натуральних кордонів, мусить загинути од натиску сусідів». Не віриш і дієш? Пощо? Нація рабів? Та невже? Шевченко раб? Гоголь-Яновський? Сковорода? Леся Українка? Володимир Винниченко? Петро Стебницький? Брати Шемети? Ілля Шраґ? Хто? Дак ото ж. «горе з такою нацією – усі анархісти-індивідуалісти». Сим і вижили, йолопе.

Але він поет, дарма, що землевласник: «коли се уночі такий дощ пішов, же треба з тиждень погоди, аби висохло, бо земля уже насичена водою», «у початку літа, коли Дніпро повноводий».

Поет і Ніковський, його співрозмовця: «Прощаюся з морем. Скільки літ жив біля нього, а тепер тільки бачу, яку я красу покидаю для тої вузенької смужки води, що зветься Дніпром і яка усе таки славна і добра у нашій історії, ніж Чорне море», «А у Київі такі розкішні, поетичні ночі», «Надвечір бог Ярило царює над берегами Дніпра, відгомони гульбищ поганських йти до другої, просто дивитися в очі та говорити, що думає  ».

Цікаве підложжя української справи: «ув Одесі українські справи можна робити, а можна не робити, а у Київі самі справи примушують працювати і зрікатися не випадає, альбо відмовлятися браком часу».

Добра цитата з Миколи Садовського: «Лиди умирають – ідеї вічні» -- і викорбувано її на камені на могилі Івана Карпенка-Карого.

Час розводить співрозмовців: Ніковський стає міністром закордонних справ ув українському уряді, Чикаленко офірує до уряду свого сина. Але роздрай у поглядах на світ стає чорним вододілом меж ними.

Чикаленко: «Я пророкував Петлюрі у Варшаві, же нова Виговщина скінчиться так само, як і у 17 віці, бо є третій контраґент – Москва, який не потерпить, аби Україна була під опекою Польщі».

ЛИСТУВАННЯ двох видатних діячів української справи цікаве, пожитечне а сповнене живої мислі.

Читаймо а любімо своє.

 

 

Василь Велимчий.