* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВИЖИТИ СВОЄ альбо МІЛІМ ІЗКОР У КВІТАХ І СЛЬОЗАХ

05:56 14.11.2021

ВИЖИТИ СВОЄ альбо МІЛІМ ІЗКОР У КВІТАХ І СЛЬОЗАХ

 

 

 

Тихий Сергій, син Наума, тато Володимира. Тато письменник -- поет, прозаїк. Син -- журналіст. Сергій -- поет а журналіст.

Доля -- а радше Бог -- звели мене з Сергієм Тихим у 1993 році у щойнозапочаткованому інформаційному агентстві УНІАН. Сергій -- начальник, я початківець -- перша після закінчення Київського національного університету імени Тараса Шевченка офіційна робота не за фахом. Сергій багато мене навчив. Особливо показовим був діалог його з Іґорєм Кручіком з приводу критики на адресу Володимира Забаштанського. Тоді я з'ясував для себе одну просту істину: не переступай межу пристойности у стосунку до людей, обділених Богом світлом і сонцем.

Коли побачив інфу про вихід вінка оповідань про Київ а київців МАШИНА ЖИТТЯ, мусив ї вижебрати ув автора. До його чести, він мені ї невзабарі надіслав через Нову пошту. І хоча Олена Качуренко -- пам'ятна мені пані ще з УНІАН -- уже написала свій відгук на книжку а Віктор Шлінчак оперативно оприлюднив ї на своїй Ґлаукомі, усе ж беруся до відгуку свого уласного.

МІСЯЦЬ ШОВКОВИЦІ. Про мандри з псом у час дозрівання шовковиці та про працю ув інформаційному агентстві.

Самоіронія: "я теж молодий, порода -- київець".

Герой щасливий і на дачі, і у Київі, бо на дачі є шовковиці, а у Київі -- "як не викручуйся, що собі не придумовуй, що не вигадуй -- ти не уникнеш щастя у сьому місті".

Герой змінюєсь: "я виріс з сих переживань".

ОРИҐІНАЛ ВАСЯ.  Чудово а звукописно: "накипіло аж википіло".

Людина як офісний аксесуар: "тобою обладнаний сей офіс. Столами, стільцями, комп'ютерами, тобою. Тобою, Вася". Убивчо.

Глибокоіронічне слововивершення сеї історії: "Вася не дурак -- він ще просто дурень".

ПОВНОТА ЧАСУ. Се важливий твір у сучасній українській літературі. Він -- про психологічний а добровільний перехід українця від москворотости до україномовности. Дивовижної сили твір.

Одкровення до героя приходить у сні -- у спілкуванні з представником свого роду. Якась молода жінка мовила му: А ЧОГО СЕ ТИ НАШОЮ МОВОЮ НЕ ГОВОРИШ?

Що може спонукати до переходу, яка необхідність? "Ну, прочитав після Майданів -- першого а другого -- кількаро модних книжок українською. І відповісти українською може, як чемна людина, коли запитають. Але щоб говорити нею цілий час, поки не спиш? Олег ніколи і не думав, же таке можливо. Утім, як і усе його оточення. А з якого дива?"

Пошуки українських відповідників московитським словам -- се цікава для героя творча робота. Як виявилося, московитському  слову МНІТЄЛЬНИЙ є чудовний український відповідник -- ПОМИСЛИВИЙ. "Значить, є таке слово -- торжествує Олег. І далі думає про себе у третій особі: І чого ж він ніколи його не чув?"

Про природу мови мовиться пристрастно: "А що мова українська, для чого вона?" Автор дає читачеві збагнути просту істину про економічну необхідність мови: "Немає потреби -- немає і мови".

І тут -- раптом -- автор разом зі своїм героєм виходить на характеритстику українського характеру, якого так не тямлять вороги а окупанти усіх мастей: "Олег не лише помисливий, але й упертий ув усьому: сказав -- не відступить".

Розмова з мамою -- дивовжна психологія мовлення, її виклад.

Мова -- живий організм. "Пальчатка -- яке точне слово. Воно нещодавно з'явилося. Мова живе..."  

Попри мову є тут і вихід на загальнолюдське, вартісне, пожитечне: "повнота часу -- се коли усе сходиться там, де треба і коли пора". Паралелізм: розквітла суха мореля -- мова: "Те саме і з мовою буде українською, юначе. Настане повнота часу -- і вона розквітне для усіх. Тільки терпіння треба мати і труждатися, є таке слово", "труждаюся. Як підходяще сказано. Се мало хто і зрозуміти може, тільки ті, хто самі труждаються", "усі мови однакові. Просто треба знати, коли як і що говорити", "Ну от -- здав ініціятиву -- тримай удара у ніс".

Деталі рослинства міської кватері: "вазони з колючим столітником, кращим засобом від застуди".

А тут -- музика міста, Київа на ім'я: "місто -- як людина, же йому теж важко ставати иншим, важко звучати инакше -- сим вулицям, будівлям, деревам. І лише коли заговорять українською вони, те саме буде і з людьми, які тут живуть. Господи, се ж коли ще?"

Герой дивується з глибокопання у мові -- а за ним -- услід -- і читач мислячий, людяний, люблячий: "Повітря -- вітер. Як же се природньо а точно українською".

Герой стає иншим, бо "Ще ніколи так не було, щоби якось не було", бо "розуміє людей, які не розуміють його".

А поки що "у Київі на українську оглядаються. Навіть той, хто сам мовить українською".

Перехід робиться повним а безповоротним, коли герой починає мислити українською -- розмислювати нею: "От є ж таке українське дієслово -- злютовуватися, тобто злитися, стати одним цілим. Лютень над Київом, лютень за вікном. Вечоріє...", "Середина лютого. А можна сказати -- середина лютня? Лютневий вітер, лютневе світло -- точно можна. Українцям сі дні напередодні тепла звучать лютнею".

ГАЛЯ А БОЖЕВІЛЬНИЙ. Оповідання неначеб про божевільного, але насправді -- воно про тонку межу між божевіллям а нормальністю а про те, же направду норми як такої поштИ не існує.

"Діма просто народився такий -- трохи випадає з формату. Але звідки він узявся, той формат?"

Автор мовить до "нормальних" київців, кі спроваджують час до часу Діму на Кирилівську 103 (при большевицькій окупації Фрунзе. І я колийся далекого 1986 року мав тарапати з тим. Пішов на ВХІВІЛЬ -- фестиваль поетів а музикантів. Там виступав гурт ФРУНЗЕ 103. Коли го оголосили, усі присутні зареготали, один я ні, бо тілько но приїхав до Київа учитися на першому курсі української філології КДУ імени Тараса Шевченка. Коли когось перепитав і мені хтось пояснив, то я зареготів, а усі не тямили, чого се я...): "Ви ж самі себе у собі ховаєте. І тому ви лише у лапках "нормальні", а він у лапках "божевільний", бо він щиро живе, а не удає з себе когось там".

Тут маєме пеан музиці -- від божевільного? від паранормального? Бозна: "А ви уявляєте собі, як композитор пише музику? Вона звучить усередині у нього, він наче увесь нею звучить, і нарешті -- не може її стримати. Ззовні теж може прийти якийся звук (...) Глухий Бетговен -- клясичний приклад. Він же узагалі не чув своєї музики, фізично не чув -- зате як він її відчував".

І тут з'являється Галя -- Дімина санітарка у божевільні: "по Андрівському узвозі гуляють обережно".

ІЗКОР. Герой -- Борис, київський гебрей, кий повертаєсь додому -- через повернення до себе на Землі обітованій -- разом з онукою, же служить ув Ізраїльській армії.

Йому за 70: "Перукар Сьома називає тепер його волосся "сіль з перцем", а раніше воно було  "перець з сіллю". Ну скоро сама "сіль" залишиться".

Онуці Наомі 23.

"рішон -- день перший", себто неділя.

"Тепер уже сам Київ вибиратиме, що у них з Борисом залишилося спільного".

13 літ -- вік барміцви, тобто гебрейської ініціації. Для хлопчиків -- обрізання, для дівчат не тямлю що.

Діточа образа за жидівство (одвічна дискусія про жид-гебрей у традиції Захід-Схід України, хоча ув англійській, польській та деяких инших мовах слово жид не має неґативної конотації) приводить героя до непрощення: "Борисові подумалося раптом, же він усе міг би пробачити, опріч тієї незаповненої анкети. Він не простив її собі, але і місту сьому теж".

Його серце не помсти жадає, а справедливости. А справедливість -- катеґорія, розпросторена у часі, і тому "стає инакше. Просто жити треба довго, аби дочекатися", "Живи довго -- і ти побачиш".

Шмат на цвинтарі -- правда про неправду цвинтарів.

І знову мова про мову, про її старожитню силу а теперішню пожитечність -- але уже про мову іврит,  доля якої  співмірна з долею мови українців: на цілий світ лишився тільки один знавець сеї дивовижної мови, і з нього -- як з зерна -- вона відросла, відродилася, розпросторилася, одержавилася, стала живою. Борис читає могили як древні письмена, як живу воду свого народу на мертвому для инших цвинтарі: "ся вічна тиша сьогодні зазвучала", "розчинені у сьому повітрі гебрейські імена".

Ізкор -- молитва, ку читають, спогадуючи померлих. "--Сю молитву -- мовить він до Наомі -- не слухають ті, у кого живі тато і мама". --Я знаю -- Наомі відходить убік".

І вивершення сієї важливої історії ув усьому вінку оповідань про Київ а київців: "і уже не розбереш, де тут живі а де мертві. Залишається земля. Усе є ся земля". Як тут не згадати визначення Тарасом Шевченком нації, як злютованої єдности мертвих, живих а ненарожденних.

ПУП КИЇВА. Нарис про товариство русанівських яйцеголових, кі межи себе файно мовлять за чаркою "за жизню".

"Русанівки ніколи забагато не буває".

"синій жах".

Головне у житті яйцеголового -- діалог, розмова, бесіда: "Тобто з тої миті, коли тут уже було кому говорити а кому слухати".

Просторікування яйцеголових містить у собі цілі пласти контекстів а підтекстів: "національна гордість великорусанівців", "ще гірше ніж гаркавому сказати слово прокурор", "монарх -- се вибір Бога а не плебсу, і лише мистецтво здатне його осягнути", "ніщо не дає глибшого життєвого досвіду, ніж тюрма", "У людей самка належить усім, навіть тим, кому вона не належить".

Життя трива -- приносить смерть. Герой -- а за ним і читач -- отримує глибокий урок медитації: "удихає київський дощовий ранок. Що залишається від кохання, від життя, від щастя?"

Парадокс науковця: "Так і не захистився. А може саме так і захистився?"

ДЕНЬ КОЛИ НЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА. Се мова про застільні розмови, не завше коректні а виважені, та про несподівану любов, що звершується шлюбом а нащадком.

Ще один парадокс у книжці: "Стільки пити за здоров'я -- ніякого здоров'я не вистачить".

Психологічний стан героїні: "коли нічого не хочеться. Немає волі ні до чого".

Війна, що затягнулася, неоголошена, підступна, ґібридна -- щокожен день вижирає ресурси, суспільну енереґію, людей, майно, додає непевности ув образ українського майбутнього, і се переймає усіх, навіть тих, кого не переймає: "війна не закінчиться. Вона не може закінчитися, поки не вигорить у людях мов ліс", "--Війна скінчиться тому, що з'явиться щось важливіше за неї -- Віктор у тому уже не сумнівався. -- У нас одне, у них инше, тільки реально важливіше. -- Але дожити до того як?" -- остання репліка героїні як крик з посейбічного чи потойбічного глибинного глибокого нутра.

"У квітах і сльозах" -- чудовий образ, же уміщає у себе море усього. Як тут не згадати книжку оповідань чернівецького ідишистського письмака Йосипа Бурґа КВІТИ А СЛЬОЗИ.

ХЛОПЧИК-ДІВЧИНКА, АЛЬБО ДІАМАНТ З КОЛЕКЦІЇ ТЬОТІ НАДІ.

Героїня "натягає на голову голоблю навушників". Вона -- Надя -- колекціонує хлопців.

Цікаві визначення -- "чесний ґрафинчик", "у холодильнику зима".

Кошеня як несподівана розрада а психологічний порятунок: "Кошеня розкриває маленький рожевий ротик. Дуже хоче жити."

Вивершується оповідання монументально: "Час покаже, хто ти є". Се і про кота, і про героїню, і про її численних хлопців.

ЖОВТЕ А СИНЄ. Чудовий київський пейзаж: "дніпровська осінь, се коли вода уже пахне не рибною лускою, а чимось настояним на жовтні, і ти уперше з'ясовуєш для себе, же і запах може бути сумним, і кольори життя перед зимою згасають не одразу, але вони тьмяніють, а сяє лише жовте листя і синє небо", "у жовтневу простиглу дніпровську воду".

Про похорон на Байковому: "альбо високо просити, альбо чимало платити".

Стосунки діда і онуки: "Зробити так, жеби жінка заплакала легко. А ти піди заспокой її", "Се він не для тебе, а не ти не для нього".

Дід пропонує онучці прочитати роман ЖИТТЯ Ґі де Мопассана і по реакції сприймача на нього визначати міру го людяности: "А хто не заплаче, то ти з такими людьми не май нічого спільного".

У дитинстві він "опускав горілий сірник у струмок талої води".

І урешті -- чудово висловлена -- формульно і разом з тим художньо вартісно бо мовно неправильно -- житейська істина: "Ви маєте вижити своє. Кожен має вижити своє".

Онучка "здуває цілунок з долоні".

ГОРІЛА ШИНА ПА-ЛА-ЛА. Постмайданний синдром, пошуки відповідей на гіркі запитання.

"Чотири "не" -- не знали, не прораховували, не могли не прийти".

"і ув якої на обличчі тільки очі живуть".

Герой мовить про пост-майданний післясмак: "відчуваю якуйся спокійну остаточність".

Мова про відсутність Переяславськоугодного  тому у Грушевського спростував Павло Загребельний у своєму інтерв'ю Любі Голоті. Мова іде про 2 частину 9 тому ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ.

"Поховали старезного діда" -- пряма цитата з відомого вірша Василя Симоненка "От і все. Поховали старезного діда" -- і тут вартувало би якось про се пригадати чи мовити.

Вигорання після вікопомних подій, повних завищених очікувань а невиправданих ілюзій: "Я ще здатен за щось переживати, але співпереживати -- уже ні".

Істина, спожита героєм а читачем несамохіть: "нічого вічного опріч самої вічности нема".

Суть вибореного кров'ю досвіду: "Ув українців і України немає ані найменшого шансу вижити, якщо ми будемо покладати свої надії на сей арсенал усього старого -- прийомів, практики, авторитетів, понять, затертих від ужитку цитат. Ми самим своїм існуванням задаємо світови новий сенс, і він називається ВІДКРИТІСТЬ. У тому, же ми говоримо, не треба шукати другого дна і прихованого сенсу -- нам справді треба те, же нам треба, ми поперджаємо, же ми направду вельми наївні люди, мовимо, що думаємо. Инакше нас просто не почують. І нас багато, і се ми -- сіль нації, і тому ви не зможете нас іґнорувати".

ПРИВИД ҐАЗЕТИ. Близька авторові тема, же розкриває перед читачем кухню ґазетного паперового виробництва.

 Мудрість виваженого київця: "Коли люди обирають місце, де будувати, вони одночасно обирають долю -- міста і свою. Для Київа місце обрано ідеально. І тому Київ ростиме на ньому, наче сам собою, а люди лише помагатимуть", "а як не схоче Київ -- то й не буде тут нічого".

ПЛАСТИКОВІ ФАНАТИЧКИ. У книжці багато інтернету а фейсбуку. Там люди живуть більше як у реальности. На жаль. А там є усе -- і "помийні сайти" теж.

МАШИНА ЖИТТЯ. Подружні тарапати а розмисли уголос: "А що, ти  можеш мене не любити, а я не маю права любити того, хто любить мене? ", "зрозуміло мало але зрозуміти дуже  хочеться".

Недоречности та авторські глухоти, кі можна виправити у другому виданні книжки: "я виходжу з поїзда на станції ХРЕЩАТИК" -- виходять як правило з вагона метра. Поїзди -- потяги: то для Укрзалізниці. Гумовий коврик -- ґумовий килимок. Сурова -- сувора. ТА ТИсячу. Прийняв рішення -- ухвалив, бо прийняти мо сто грамів на ґрудь. Створ підворіття -- тут: рамка. Палки -- патики, цурпалки. По стронах -- наусебіч. Відношення -- стосунок. Об'ява -- оголошення. Довгого зберігання -- тривалого. Спіднизу -- зісподу. Він з гидуванням -- з огидою. погодити інтерв'ю з Х. Я. Зробиш -- удієш. їЇ БАЧИТЬ. Хотілося -- кортіло. Залюбленими дітьми -- занадто любленими альбо випещеними. Крюк -- гак. Стержень -- стрижень. се Я БУду.

Вивершується книжка МАДРИҐАЛОМ, де автор щиро мовить про причину свого відходу од віршування: "не склалося: абияк не хотілося, а як хотілося -- не виходило", а мовить також про риду своїх прозових писань: "починати можна з будь-якої правди, навіть. якщо се вигадка."

Отже, підсумовую: книга цікава, самобутня, ориґінальна як за формою так і за змістом, з чим і вітаю автора Сергія Тихого.

При виданні бажано усунути мовні та автоглухотські недоліки -- і буде нам усім щастя.

 

 

Роман Кухарук.