* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

НЕ РИДАЙ МЕНЕ МАТИ АЛЬБО МЕРТВЕ МИЛО МОСКОВІЇ

19:55 21.10.2021

НЕ РИДАЙ МЕНЕ МАТИ АЛЬБО МЕРТВЕ МИЛО МОСКОВІЇ

 

Слово Кожемякін після художеств ув українській владі адепта КҐБ а соратника ПРИНИЗИ з таким поіменуваннєм неоднозначне для українців. Тим більше неоднозначним є постать московитського письмака Максіма Ґорького. Відома легенда про те, же він уважав, же го роман МАТЬ  не варто перекладати на укрАінскоє нарєчіє. Відомо також, що коли адепт камітєта па лєнінскім прєміям Олесь Гончар дізнався, же Ґорькій брав участь у пропаґандистських акціях для Заходу щодо приховування голодомору -- ґеноциду українського народу, то попрохав Володимира П'янова, сусіда по дачі у Кончі-Озерній, забрати повне зібрання творів пролєтарського пісатєля до себе. Так і гниє той Ґорькій десь у гаражі Ірпеня, якщо не здали на макулатуру.

Тим не менше потрапив мені до рук роман Максіма Ґорького ЖИТТЯ МАТВІЯ КОЖЕМЯКІНА, писаного у 1910-1911 роках. Прочитав. Талановито.

Се сєрьмяжная правда про Московію, про побут її, про характери московитів. Нам вона вельми а вельми мусить бути цікавою а вартісною для нашого національного досвіду.

Українське підложжя дає про себе знати з другої сторінки роману: ікона НЕ РИДАЙ МЕНЕ, МАТИ: "обидві фігури розплилися і си манають на відбиток у текучій воді", "грав тріпака", дурбакуваті розмисли московита про нашу націю: "хохли -- вони зовуть дорогу -- шлях. Шляюцца люде...", "тирлина", "наскрізь душі", "Андрію Первозванному",  "у Ромнах стояли ми -- хохли там, поляки -- нич утямити не мож", "я її скрозь пройшов", "пимали", "безпереч"

Головний герой на схилі літ пише про а згадує пережите життя. Гірчить запізніле каяття у його розпочатку: "не раз, і не два відчував я, начеб якайся сила, м'яко а невідчутно, тручала мене на инший шлях, мені невідомий, але -- бачу -- набагато кращий за той, по якому дійшов-єм до смерти через лінь духовну свою а тілесну, тому, же усі так ідуть. Та не утямив-єм учасно научительних а любовних зусиль життя і супротивився їм, лінивий раб, коли ж ся благодатна сила усе таки непомітно заволоділа мною, рабом лінивим, -- було понадто пізно. Укушаючи, укусих мало меду і се -- аз помираю", "тьма тьмів людей на землі, а жив-єм серед них ніби і не було мене", "добре у церкві: много люду доокруж , а один ти у нім, над народом і тобою Бог -- і так само один", "і добре стояти у темнім закутику з сим почеканням у душі", "у сумнях".   

Цікавини передачі психологічних станів героїв: "відповів новим голосом", "звідусіль у маленьку самотню душу просочувалася нудьга, же убивала бажання", "вологу сліз від натхнення", "скорботну жалісливість", "його умістилище вражень було не бездонне і швидко переповнювалося", "виниваючи від тяженного подивунку", "встидно до сліз покаяння", "начеб боявся дізнатися щось безпотребне", "слова її падали холодними краплями дощу", "подавлений понурим устидом", "надриваєсь душа од незвички мислити", "повільно текли безкровні слова", "чужий сам собі", "заважала тиші душі", "мовить, мов землі наївся", "ходить похмуріший сажі а смолоти", "пів страху позникло", "серце його горіло сухо", "ти перст, діточий чоловічок".

У прямій мові героїв -- чи діалог, чи роздум -- маєме жорстку а подекуди і жорстоку, але достатньо праґматичну логіку, а й просто добре мовлене слово: "--Няньку, у собаки є душа? --Ну навіщо їй -- мовив тато", "чим павучком у кутичку чипіти", "вони усіх трав силу знають", "Волґа (...) глибока, світла, тече ... начеб у груди тобі тече, альбо з грудей твоїх си лиє", "Шпаки а горобці у Бога не віря, тому їм уласної пісні Бог не дав. Так само і люди: хто у Бога не вірить  -- нічого не може сказати", "нестерпимо вона ся дивила", "не усім по монастирях жити, а то і монахи з голоду помруть", "я не засуджую а оповідаю", "от я тутейший, слобідський чоловік і можу тобі з десяток дідів-прадідів назвати, і хто вони були, і чим їх били, а ти -- хто?", "полишилася, як вівця у лісі", " --Яка свиня. --Хто? -- запитав Яків, мликаючи тупими очицями. -- Ти", "А повіщо -- справа не наша. Дано нам що дано да й -- гайно. А повіщо -- помреш -- ознаєш" , "-- П'яничив він (...)--Не од радости то".

Лексика роману досить багата: "разимчиво", "кочедижник", "плакун-трава", "ось яка розимчива ріка", "ледве перемогаючись", "тиха розумниця", "напослідях", "такі-розтакі люде -- до лиха уредні", "ґордійон а буєслов", "мізьґірйо", "удругорядь", "халда", "з червоним, у малєжах, лицьом", "оцілує". І несподіваних образів подостатньо: "брудні сльози", "мертве мило", "зі злима губами", "най іде у велике місто, там життя розумніше", "полороті мідні труби", "дерев'яна душа", "сліпим покроком", "з'їло йому серце", "зриваючи руки зі столу".

Дає Ґорькій народні приказки а прислів'я ув усенній їх повноті -- з двома рівнозначними але протилежного значення частинами: "нема худа без добра, і добро без худа -- чудо", "я-ста да ми-ста, два-ста да три-ста", "пішов Максим, і наплечник з ним", "природа і цареви воєвода", "язик -- верстой, слова -- пустой", "ні в чох, ні в сон, ні у пташий грай", "коли народець свариться, воєвода барахлиться", "не сунь бороду поблизу міста-городу", "побої мучать а не учать", "пробовтався тут як сміттина у просі", "погані люде без потреби, хороші -- без грошеби". Поряд з практикою -- теорія: "Прислів'я -- велика річ, у ній народне мислення як масло збите"

Пластика художнього мислення творить неймовірні пейзажі а перепади настроїв природи а людини, же орґанічні одна ув одній: "Жадібно пили світло сонця дерева, осипані жовтуватими зірочками юного листя, тихо щопкаючи, тріскали бруньки, гуділи бджоли, цілий сад курився соковитими запахами -- розквітало молоде життя", "тонке сухе пруття стриміло із зеленини начеб осивіле волосся", "дахами обережно ходять голодні кішки, полюючи за тяжкою нерозумною птицею", "у задушливому повітрі різко виділявся конопляний запах", "човни снують як ластівки", "з ріки долітав пом'якшений а переплутаний далиною крик бахурів", "весняні пісні птиць у полоні заглушав пересмішний висвист шпаків", "звідусюдь піднімається каламутна душнина -- немов знову осінь воскресла", "ревниві зяблики а насмішкуваті шпаки", "здавалося, же сонце розтануло у небі і усе небо стало як одне блакитне сонце", "коли птаха летіла над балтою, то си роздвоювала", "калюжі стали синіми".

Не без пластики автор характеризує кождого героя -- миттєвого чи й тривалодіючого: двірник ("рябе нудьгаве лице застигло, дихав він повільно а глибоко, начеб вино пив", "зробивши потягусики, він довго а прискіпливо дивився на свої ноги, начеб не тямлячи, нащо вони йому, а потім з його рота знову повзли одно за иншим тяжкі сирі слова", "його змнячені словеса будили у діточій душі відлюдкувате почуття"), батько ("мовив так, начебто завинив перед цілим світом"), Фока ("піднявши ліхтар до лиця, начеб показуючи себе землі"), Рєвякін ("ловив мух, обривав їм крила і ганяв по тарелі, аби муха томнячила правильне коло ")

У видавничій супліці мовлено, же містечко у романі Ґорького вигадане ним, проте спомини а риси реальних містечок мусили слугувати автору за першоматеріял, з якого він будує свою художню реальність: "у густій зелені старих лип топляться блакитнаві бані двох маленьких монастирських церков -- зимової а літньої", "обрубок беревна", "пісні гудуть неначеб величезні бджолища летять невидимо", "пісня си розгорала", "у сіру окурівську супісь", "усе повітря на ринку просякнуте сухою злістю", "розлетілися по гніздах птахи зі дзвіниць", "усе, що чули вони, ніби ковзануло пріч від міста у мовчання білих полів", "двір, накритий сірим небом", "ож кождорічно місто горить", "у панах наших московської крови не більше семи крапель лишилося", "місто здавалося величезним чоловічищем: упійманий а зв'язаний, напівживий, напівмертвий, лежить він дужо притиснутим до землі, тісно зсунувши ноги, розкинувши довгі руки, замість голови у нього  -- монастир, а тонка висока дзвінитя Миколи -- начеб обламок списа у його груденині", "у вулиці, скрип'ячи, утворялися ворота, бахкали хвіртками, гриміли болти віконниць, непоквапно, виходили люди -- начеб місто, прокинувшися, ліниво  кашляло а відгаркувало темні шматки мокроти", "Що таке Московія і чому у ній так тяжко жити людям, чому усі такі нещасливі а судеряжні альбо нещасливі а неповорухкі ніби закаменілі?", "занили шкла вікон", "від чого у нас добрі люди недобре жиють?", "бо укопані ми історією проміж двох доріг, укопіні по груди", "люблять у нас людину ховати", "за півгори над світлою річкою Окшею", "цілий будинок був наповнений шепотами".

Цікавим є побут харчування а ріжні потрави:окрошку з м'яса, яєць, огірків і цибулі з квасом, забілену сметаною", "сиченими киселями", "окрошку із сушеного судака а сазана", "їли з одної дерев'яної чаші, широкої а уємистої". А ось московитське лікування: "поклали йому на серце теплого гною, потім поклали у кріп"

Подекуди автор виходить на рівень уселенського мислення, що вартує духовної радости а дивовижжя рідкісних одкровень: "звик не думати про Бога, як не думав улітку про тепло, а узимку про сніг а холод", "усі напрягаються, аби чужими гріхами свої перед Богом а виправдати", "слово є тілом розуму людського", "людське завше цікаве а пожитечне і мусить бути спрямоване у потомні часи", "добрі боги створені напровесні", "Господи, пощо терпиш нас?", "оскрізь люде на кшталт черв'яків на кладовищі: є свіженький покійничок -- займуться, зжеруть. Нема --  переміж себе са увивают, "Слова -- незвичні та й пропали без хісна", "обезкриливши людину", "життя -- по суті своїй -- діяння", "молодість не гріх і не глупота", "хтось швирґається людьми, як п'яний жебрак золотом, що раптом дане му яко милостиня. Швирґається -- не тямить цінности дару, до того не баченого ним", "доброго шкода за те, же погано йому. Поганого за те, же поганий", "візьми Бога як розум світу, що не знаходить поки що повного утілення у недосконалій людині, тоді усе буде і величніше, і простіше", "рятуючи людину треба іти до кінця і не шкодуючи себе", "кашу сю розсьорбати може тільки час", "усе необхідне вигідне", "книги для того, аби часу не помічати", "усі жебраками по земли, усі".

Сюжет життя звичний: мама померла. Тато оженився удруге і по весіллю "начаб у маслі викупався -- став м'яким, гладкий: розпливато осміхаючися у бороду, муркочучи, мов ситий кіт, а на людей дивився, начеб пригадуючи -- хто се?"  . Навчання у дячка. Перша жінка в юначих непевно несмілих обіймах. Потім -- перелюбство з мачухою: "пружно здоймилися вгору маленькі рожеві пипті -- бачити їх було стидко, але не хотілося одривати очей од них, і вони викликали у губах невільну, шкіботливу дріж". Побиття Савки. Убивство мачухи ревнивим татом. Спадковий бізнес. Татарин-розпорядник. Одвідини монастиря. Кидання у книгочитання.  Смерть.

Образ мертвого мила (згадаймо у Фьодора Достоєвского НОТАТКИ ІЗ МЕРТВОГО ДОМУ) -- основний у сьому романі. Так московити називають мило, ким миють покійника. Але сей побутовий атрибут смерти під майстерним пером талановитого московитського письмака переростає у метафору, же характеризує Московію загалом.

Як мовить Максім Горькій про природу призначення художнього пізнання через слово: "якщо спізнати людей у тому, про що вони не мовлять" і сим виправдовує писання книжок.

Я би переклав сей роман українською -- досвід про ворога нам не завадить, а ув ориґіналі ніхто з притомних українців у недалекому майбутньому Ґорького читати не озметься.

 

Роман Кухарук