* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОЗА МІХАЇЛА ПАРХОМОВА ЯК УКРАЇНСЬКИЙ НАБУТОК

08:03 20.10.2021

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОЗА МІХАЇЛА ПАРХОМОВА ЯК УКРАЇНСЬКИЙ НАБУТОК

 

 

На сего москворотого українського письмака мою увагу, як не дивно, звернув мій літературний антаґоніста Михайло Слабошпицький у своєму підтиранні дзеркала.

В акурат після того на Почайні за десятку (по п'ять гривнів за том) вихопив з книгарської сміттярні двотомник Міхаїла Пархомова (Київ, ДНІПРО, 1989). Єдиним україномовним словом на обидва томи є назва видавництва. Разом з тим по духу а по таланту Пархомов безпереч письмак український. Хоча сам він пижився бути московитом, та й передмова маститого лєнінґрадського пісатєля Даніїла Ґраніна мала посвідчити те саме. Уви і ах, як люблять мовити московити до місця а не до місця. З постанням незалежної України, особливо після московсько-української війни, яка перманентно триває на наших землях, виявилося, що московроті письмаки Московії не вельми і потрібні. Пархомов дак точно ні. І нам, українцям, він як би зачємь? Але я би не розкидався українськими талантами, навіть чужомовними. Усе ж можна якісно перекласти.

Що ж має такого у собі сей Міхаїл Пархомов, же його варто перекласти українською а запустити ув обіг.

1. Талант.

2. Стиль.

3. Правда.

4. Любов до України, зокрема до Півдня її  а серця її -- Київа.

Сього мало? Мені достатньо.

Тепер по суті прози.

ВУЛИЦЯ. Повість про вуркаґанів пореволюційного Київа. Побут, романтика, характери. Герой Пархомова живе у квартирі з тіткою, але переважно на вулиці. Він любить кіно, знає усіх топових на тоді акторів. Але доводиться переходити пацанські університети.

Бійки як горнило вироблення характеру а дотримання вуличного етикету: "Коли вона потрапляла до рота, я випльовував її, аби не захлинутися. Кров була гаряча а солена, солоніша за морську воду, у якій я колийся купався з Равілем". Равіль -- друг. Згадка про нього розраджує. З другом можна перестріти кривдників і помститися. "Від сієї думки кров у роті ставала майже солодкою".

Московитська революція нич не може учинити з трибом княжого Київа. "запах дьогтю, яким густо пропахло саме небо над майданом", "Надягнувши круглі ярмулки і змащені смальцем чорні штиблети старі жиди у довгополих лискучих лапсардаках прямували до Купецької синаґоґи". Але не тільки дьоготь, а й инші чинники: трунок "пейсахівка", булочка "жулик", безмен,  

Герой: комбриґ Бронєвой (чи не родич актора Лєоніда Бронєвого?).

Друзі: Равіль ("сумніви йому були невідомі: є "перо"-- треба "писати"", "загадковий азійський усміх пробіг по його вустах", "у його вузьких очах з'явився якийся ріжучий блиск", "у нього був хриплуватий, але теплий голос. Він співав тихо а скрадливо, начеб прокрадаючися тобі у душу"), Васька Чуб ("його доброта була солоною, густо проперченою. І дружба теж. Мало проминути чимало років, аби я утямив: справдешня доброта а справдешня дружба инакшими бути не сміють"), що рано гине, Вітінька (мажор), Фєдька ("йому було байдуже -- якому богу молитися чи якому дідькови служити")

Вуркаґанські андри: "Для нас міста були ситими, безпечними, щедрими, скупими, настороженими".

Герой уже про щось почанає леда-леда здогадуватися, як улаштований сей світ: "у тому світі, у якому ми тоді жили, кулак був найвагомішим арґументом. А мо і не тільки у тому світі? ", "у кімнаті безвстидно погасло світло"

Бандити у сій повісті жорстокі, але справедливі. Вони чудні, естети, не від світу сього, романтики. Такий Циґанок ("Я дивився на Циґанка знизу угору закоханими відданими очима і відчував, як мене розпирає гордість. Я був щасливий"), Льонька Принц ("темноволосий  красень з льодянистими блакитними очами", "шия у нього біла, дівоча")        

У стилі Пархомова добре помітна школа Ніколая Помяловського і Андрєя Платонова. Він певно а чітко намагається писати так, аби побут піднімався над сущим, переходив ув иншу площину -- площину небуденщини: "я ще не знав, що коханим не мстять, а прощають", "тільки потім починаєш розуміти, що люди ніколи не народжуються пізно і що кожному поколінню належить штурмувати свій Перекоп", "що може бути огиднішим за самоудоволене щастя?", "відчуття приємности від виконаного бажання", "радість життя народжувалася робітничими руками", "щастя -- то не цукерка, якою мо поділитися", "не можна поневажати людей і залишатись людиною", "ми ішли проз розжарений відчай серпня"

Буденщина разом з тим вельми відчутна, її можна виокремити з невеселого буття  і емоційно запам'ятати: "теплі жіночі жалощі", "волога духота роздягальні", "ліхтарі, же світили студеним льодянистим світлом", "випивши, вони смачно хрумкотіли соленими огірками", "тіні надійної, постійної утоми".

Гарне вивершення повісти: "Але инших доріг у нас не було".

Геппі-енд. Одні бандити гинуть, инші -- заблукані -- ідуть у цивільне чесне життя.

ГОЙДАЛКИ. З епіґрафом з Осіпа Мандельштама. Сміливо як на 1980 рік. Сюжет немудрий -- ветеран заводу приходить на завод посидіти у президії весільним ґенералом. Несподівано -- і для героя, і для читача -- перед усіма розгортається цікава ретроісторія.

Кожен розділ названо іменем героя.

СЕМЕН. "Місто гасило вогні. Його вулиці продувалися вітром з ріки". Семен -- робітник. Мав вітчима "червонодеревщика, гордого своїм непоквапним а красивим фахом". Але той "помер (од порожнечі життя)". А ще є Трофімов, з ким він готув працювати на одному верстаті. У його "солодка жона, і він немилосердно ревнував  її до людей, будинків а ополонників".

НІНА. Живе "у тісноті непостримного часу", але неприступна.

СЕМЕН. Хоча сей розділ мав би називатися Катька. Чудове вивершення психологічно сексоємким епізодом.

НІНА. "у неї хмільна кров". "тривога пішла із її серця, і у ньому знову з'явилося місце для неба, дерев, квітів а людей, котрих вона так довго не помічала геть зовсім". Семен "став красивим від щастя", після того, як вони обоє успішно вийшли зі звичайного непорозуміння.

СЕМЕН. "знов повернувся у будні". Єрохін його навертає до справжнього, хоча з заводу пішов.

У повісті чимало виробничого жарґону: "шабрили", "тавот". На його тлі особливо приємно виглядають побутово-харчові деталі: "моркв'яний чай", "жовте масло у капустяному листі", "смак маджарки", "спокійний хрускіт білого хліба".

МИ РОЗСТРІЛЯНІ У СОРОК ДРУГОМУ. Повістину присвячено пам'яти письмака Семена Ґудзенка.

Мова іде про концтабір у Київі під час другої  світової війни. "Так тихо, же чути, як мороз обкушує голі гілки дерев".

Чому у Київі "хлєбают щі" відомо одному автору повісти, який вельми прагне бути московитським письмаком. Але у Київі, де панують смачні гарячі ситні червоні борщі, се нездійснимо. Так само -- де він бачив у реалі "лапті" на українцях?

"се не страх а безсилля".

Перукар Сєнєчка Татарчук на прізвисько Перманент а його товаришочок Жора Мелешкін, юний Вася Дідич, Сіроштан, Льоня Балюк...

"Розмова про смерть завершується мрією про щастя. Ех, життя..."

"Вітер видув з нас залишки живого тепла".

Вивершення слабоньке.

НЕЛІТНА ПОГОДА. Якщо героями попередньої повісти були річковики-полонені, то герої сеї -- літуни другої світової. Головний герой -- Коровін -- чекає на виліт через лінію фронту. "Більше двох літ він жив війною, її відчаєм. Війна валувала по усій землі. І у серці його теж була війна". Якраз у частину замість загиблого волґаря Чебишева прибуває Лавринович -- "у нього не було ні заслуг, ні нагород, ні стягнень. Звичайний чолов'яга з нудною а куцою біографією. Бухгалтер". Він буде убитий першою чергою, що "підвела риску під його коротким життям, у якому було багато ласки і мало любови инших людей".

Знову щі, але "прісні". Тут хоча б не Київ, хоча теж важко віриться, аби воєнні кухарі щі варили.

"Життя було там, де володарював холод. А тут, у вогні, починалася смерть".

"Як же так? Невже щастя може бути ріжним" -- з ріжними жінками?

"У моторах було життя".

А у Коровіні уже ні.

Літак прилетів на летовище. Але він у тому літаку був уже мертвий.

ДОРОГА ДО САМОГО СЕБЕ. Епіґрафи з Міхаїла Луконіна а Боріса Пільняка. Дія відбуваєсь у Латвії. Курортний роман, же перевертає життя головного героя Чєрданцева, який здатен "відчути у собі шум сосон".

Життєрадісний сибіряк Криніцин -- ґенеральний конструктор, і вона -- теж сибірячка --  Іріна. Вона має дома старого академіка. Він має жінку, дитину. Проте  "Поцілунок, слово, погляд... Як се чимало". "У його житті мало було солодкого". "Те, же стояло поміж ними сі три дні упало ув одну коротку мить", "її слова звучали у ньому", "її вологе волосся пахло соснами а морем".

Пластика високохудожньої прози присутня -- Пархомов і тут не зраджує собі: "Піднявся у метушливу суєту тісних вуличок", "контролер квенькав металічним компостером у такт своїм металічним словам", "вимучена огромом нових уражень", "покірна черга", "знобким", "у лісі жахливо розбійно, тісно від дерев".

Унутрішній світ героя -- глибочина ("коли раптом відходить дихання, а очі починають дивитися неначеб усередину, намагаючися відшукати у самому тобі залишки того життя, же відходить", "відтепер кожда ніч страшитиме його своєю тишею, за якою мариться уже порожнеча", "як жити, не відчуваючи струму свіжоповітря, сего найлегуського поруху життєвини?"), що народжує цікаві а непроминкі істини -- "усе у сім світі народжуєсь не для щастя, а для того, аби померти", "сто грамів -- не горілка, сто карбованців -- не гроші, сто кільометрів -- не відстань", "щонайбільшим грішником був той, хто уперше замислився. Не варто мислити. Трава не мислить, хмари так само. Тому їх життя просте а природнє", "заспокоїтись на грубій думці, же усе приходить у свій час і  у свій      час відходить", "старі живуть не сьогоднішнім днем, а проминулим, своїм сумом", "якщо хочеш, аби тебе поважали -- поважай себе сам".

Цікавими у Пархомова є, так би мовити, психольоґічні образи:  "довір'я душі", "доросле страждання", "тиша самоти а самотність тиші", "убити радість", "пам'ять старіє".

А ось і портрет: "Злість зсунула го очиці, вони стали вузькими, колючими"

Пархомов не відмовляє собі у задоволенні познущатися з союзної московитської прози: "У СУДЬБУ Чєрданцев так і не спромігся зазирнути -- підкладав її під голову". Коромола.

"Сонце сідало у чорну хмару".

"Відчути як вірменське сонце іде по жилах" -- се про коньяк.

"Одна ніч. А хіба сього мало для людини? А очі мовили -- мало, мало".

А що робити з сім'єю, жоною, дитям? Важка дилема. "Він шукатиме причину сеї нелюбови не у собі самому, а у ній".

Герой згадує своє сирітське дитинство, у якому "підгодовувала його базарна перекупка, ка жила за стіною. То тицьне пиріжечок з капустою, то, розчулившись уласною добротою, насипе мисочку зупи. І кожен раз, коли заходила до його, чіпко зирить, що би ще поцупити". "Він так пірнув у себе, що не почув як померла музика".

"Природа продовжувала творитти запахи, синь, тепло, усе".

Поряд з курортним романом розвиваєсь паралельний сюжет -- честь загиблого батька. На банкеті ветеран другої світової мовить про тата погано. "Не могло бути правди у його словах. Не повинно було бути".

І він прагне дошукатися істини. І він ї знаходить. І вона геппі-ендна. Але пробачім автору сю його слабкість.

Єдина дивнота -- герой курить у кімнаті санаторію, де з ним ще хтось мусить жити а ночувати. Геть неправдоподібно.

Перебування у Херсоні за рахунок контори -- типове використання службового становища ув осособистих цілях, хіба ні? Людська натура невиправна.  

Цікаво, же кнайпи ув Угорщині називаються чардами -- звідси і чардаш як назва угорського танцю.

Мовити про Дніпро -- ріка у бетоні -- якойся не те.

 КОВТОК ПОВІТРЯ. У сій повісти Пархомов мовить про моряків, кидаючи виклик знаному московитському мариністу Віктору Конєцкому. І се йому непогано удається.

Герої:  підводники Льонька ("сідає так обережненько, неначеб стуло підпилене"), Макарич ("крокує так, гейби усе доукруж завше було його, а є, а буде його уласністю. Се місто належить йому. І море. І небо. Та що там небо -- життя"), його жінка Клавдія, Ґалін а його жінка Ларіса, Сєрьоґа ("удома він завше ходе ув одних трусах"), Любаша, старпом ("рухається не у такт музики, не під сю музику, а як начеб у ній самій")

Пристрасті а відчуття: "у домках леда чути поскрипує мебля", "удихаючи крепкий йодистий запах води, настояний на водорости -- чим вище сонце, тим різкіший сей запах", "Під водою починаєш цінувати звичайне денне світло, яке инші люди просто не помічають"

Сентенції а несподівані істини: "тільки дурні не шанують життя, своє а чуже. Дурні а негідники", "випити і под водов мона. Було би що", "Треба мати чимало мужности, щоби зізнатися у своїй боязливости", "чистенькі у лазницю не ходять", "любов -- се коли двоє".

Образи: "ґастрономівська стюардеса", "рихлими плечами", "життя заставлене сервантами а кріслами -- тісне життя", "підігріті тарелі", "пес-фільозоп", "кондукторші з дермантиновими сумошками переквапно догризають липке морозиво"

Блатний, морський а приморський жарґон: "жоржик -- піжони, же прикидаються морячками", "хлопче, вирінь го", "мили руки сулимою", "затирали каверни", "ремонт еллінґа", "випивати під посмішку", "ув Англії раніше існувала офіційна посада відкривача океанських пляшок"

Вічне: злісна антирадянщина: "хіба комунізм будують лиш у тайґє?", "Життя спроможне змінити людину. Але змінити життя? Се ще нікому не було до снаги", "важливо, чому служить твоя мужність, на що ти розтрачуєш свою силу".

Знову ж таки плідна школа  Ніколая Помяловского а Андрєя Платонова: "молоде відчуття пізнавання життя".

Гарний фінал повісти: Макарич мовить до Льоньки "кушай рібу", же співзвучний з давнім жидівським анекдотом, кий мені дотепно уповів мій товариш Максим Цівкалюк. Лежить старий жид на смертному ложі. Чує нюхом, же го жінка на кухни пражи свіжу рибу. Кличе до себюе унука а мовить му: "іди мов бабці свої, же я дуже хочу ріби. Пішов унук. Си вертає. Нє -- кае -- бабця кае, же ріба не для тебе, ріба  на празник після твого похорону".

Недоліки: 1.Чомусь автор нічтоже сумняшеся Херсон приписав Московії. З чого би то? 2. Замість поняття "паритет" уживає поняття "пріоритет". 3. Невірогідно, же "правопорушники" закурюють у міліцейському кабінеті.

РОЗМОВА. Чи не найсильніша річ у спадщині Міхаїла Пархомова.

Коханець юстиції, як би мовив Юрко Андрухович, мажор, сибарит, успішний архітект, знаний а визнаний, повертаєсь до рідного Київа. "і з отсієї синяви бризнуло золото Лаври". На хвилиночку -- совпіс, 1980 рік. Українцеви би уже давно горло перегризли а заборонили, а Пархомову мона.  

"потяг повільно вистигав".

Провідниця: "рот у неї був молодий, захланний, веселий".

"потяг повільно намагався са віддихати після маратонського бігу".

Але на двірці го нич ніхто не зустрів.

І у готелю облім облімович-- ніхто не забронював му номер.

Конь -- "щасливий а жалюгідний".

У ресторанчику при готелю Конь зустрічає колишнього однокурсника -- на його спозир неудаху -- і підсідає до його столика. "він подивився на мене прискіпливо, здираючи з мого лиця своїм гострим, бритвяним спозиром хвилясту бороду".

"для мистецтва у сьому світі не було місця".

Герой не пробачає своєму візаві  нереалізованість своїх юнацьких ілюзій: "він міг, розумієте, -- міг зробити те, на що я сам не був ні грама спроможен". Але візаві іде легким шляхом, продаючи дорогою своїх учителів а однодумців.

"се величезне щастя, же на усій плянеті немає двох однакових людий".

"утягували голови у пропітнілі плечі".

"удихав ситнИй запах спореної ножем (від черева свого) хлібини".

"форма народжується з необхідности"  -- се небуденне твердження, як підзаконний акт до основного закону мистецтва -- ЄДНІСТЬ ЗМІСТУ А ФОРМИ.

Після ресторації для Коня місць у готелю остаточно не було і герой повісти мусив забрати го до себе на ночівлю.

Раптом Пархомов удається до гіркої правди про московську окупацію у княжому Київі: "Що за біда, якщо для сього доведеться -- не стачало місця -- оруїнити усього-навсього Михайлівський золотоверхий монастир одинадцятого сторіччя. "Славою ся порахуєме". Та уся штука була у тому, же монастир поруїнили, але на го місци так нич і не побудували. Була манія ґрандійоза сотворити щонайбільший майдан у світі (якщо посеред неї тебе почнуть роздягати -- кричи не кричи, нич ніхто не почує) -- а вийшов повноцінний пшик -- ні ансамблю, ні площі". До чести київського міського голови (10 літ) Олександера Омельченка, за його правління Михайлівський золотоверхий постав ув усій своїй первозданній  красі. Опріч нього Омельченко відбудував Успенський собор у Лаврі, церкву Пирогощі на Подолі, шевченківську церкву на Поштовій та инші.

"Природність -- се і є краса ."

У РОЗМОВІ Пархомов нещадно громить тупість совдепу і ось у який спосіб: "Я знав одного фізика, якого якось підвіз на своїм самоході Нільс Бор. Дак той візьми да й бевкни: "Ми би вам дали водія". Уявляєш? У відповідь Бор делікатно запитався: "А що би він робив, коли я працюю?"

"неуже я продовжую існувати у їх житті окремо від самого себе?"

"І образа була така само -- чорна а густа як нафта".

Поема розлуки з княжим Київом: "по весняному деренчали трамвайлики -- не для мене. Цвіли каштани -- не для мене.  На Трухановім острові смолили човни -- не для мене. (...)три роки мого життя пішли у чорні піски (...) найдухм'яніші чарджуйські дині ґулябі(...)такир (...) під доспілими зорями (...) з тропічною малярією у крові, яка миттєво зникла, як тільки я ступив на рідну землю".

Правда нацистського полону у Київі: "Під вечір приходили сердобільні жінчини, приносили картоплю, викуповували чоловіків, що упали їм ув око, розплачуючися з охоронцями яйцями, салом а самогоном. І мене одна така викупила. Ольгою звалася, солдатков була. Щоночі дихала спазмом, жагуче".

"поквапно-захланно жилося -- перед смертю не надихаїшся".

Образ пінзеля, образ чоловічої нестримної сили: "уночі прагнеш струм свій, нестрим свій заховати ув жіночий м'якуш".

Гарне, містке а глибоко глибинне українське   слово ЗАДНІПРОВ'Я.

"твоє особисте жалюгідно куце місце у часоплині".

Кінь колись був "по чортячому талановитим навіть у мислях своїх" і за се му хотілося перебачити "усі огрІхи неправедного життя".

Конь намагався здобути. Його візаві -- навпаки -- не утратити: себе, своє, віру, талант, радість і щастя.

Кожда людина у свому житті полишається перед вибором межи сими двома стараннями: набути альбо утратити. Аби набути, треба утратити. І щаслив є той, хто,  набуваючи, не утрачає.

НАБУТИ НЕ УТРАТИТИ -- ось сіль успішного щасливого а радісного життя.

Кождий полишився при своєму. Герой з ненабутком але без утрат. А Конь: "У його очі увійшли нові будинки, молоді дерева, похмурий двірник з віником-драпаком а порожнє таксі коло хідника. Тоді він уладно а звично підкинув руку догори".

Геніяльна річ.

Дякую сему письмакові за неї.

БУДЕНЬ. Повість про Нєкіпєлова, же "своїма тихими очима, повними мокрої вини перед людьми а життям."

"радість удачі" чи "радість надії"?

І тут, за Нодаром Думбадзе, закон вічности: "Усе залежало, мабуть,  від сонця, оскільки усе життя на землі од него".

"У альпініста існує інстинкт довіри".

Валентина: "бачив, як на її лицю геть повільно вИздихала доброта, як воно стало геть чисто чужим".

Пархомов напрочуд кінематоґрафічний: "Нєкіпєлов непоспішно спустився з чола усесвіту до покою Валентини, а уже з неї повернувся до інститутського буфету, у якому сидів, поглинаючи калорії".

"злиденна радість", "прозелень води", "непрошена радість".

Дивно виглядає -- а дико -- фраза про застарілого Рабле. Хіба він мо застаріти?

Красносєльський а Ларіса "жили, намагаючися перекричати одне одного".

"Він пішов зі зламаним усміхом".

Пархомов сміливо називає ІНТЕРВЕНЦІЮ Славіна, хоча і п'єса, і фільм при московитах були заборонені.

"У ту ніч Нєкіпєлов спізнав жах а солодію  самоти уповні".

"Щасливі нещасливці" -- иншими словами -- успішні невдахи.

"У сих слів був солодкуватий присмак, їх праглося пооооодооооовше потримати у роті".

"І тут він знову упав у тишу сього повечір'я".

"Коли обірветься останній дощ, уже инші люде побачать нове небо і чисту землю, з якої швидка вода змиє сміття минулого".

СЛАБКА ОЖЕЛЕДА. Повістина, у котрій головними героями виступають актори театру.

Юрій Маношин з провінції прибуває до столиці.

На двірці: "хтось від'їжджав у відчай, хтось поспішав у радість", "люди (...) ув очікуванні поїздів, непоквапно курили а бесідували, відчуваючи час як вічність, же складається зі хвилин а годин, які нічим не відріжняються одна від одної ".

Війна: "дружити з польовими мишами, же шурхотять у перепрілій соломі".

Вагон потяга у дорозі: сусід ("одпочивали тільки руки чоловічка"). За вікном: "Поля а ріки були схвильовані низьким вітром". Знов у вагоні: ("зайшли двоє залізничників з похмурими нічними лицями").

Столиця: "кривоколінний перевулочок", "ріка давала лікоть", "на пагорбах пінилася весняна зеленина".

Художній керівник театру а режисер -- з дворян чи мо удає такого -- Іґорь Смірнов-Сібірскій ("Зірки му не потрібні, він шукає однодумців", його режисерське кредо: "Те, же колися було реальністю, великий Чехов переплавив ув мистецтво. Нам же вартує досягнути того, аби мистецтво знову стало життям"). Його заступник Ковтун.

"Вартувало му оживитися ув надії".

Актор Шпараґа -- "людина настрою, люфтменш, як мовлять німаки", "добрий ранок у нас розпочинаєсь тільки об одинадцятій годині".

Маношин у театральній столиці: "відчував себе (...) прибульцем з иншого світу, же спустився на денну землю з легенди нічного неба"

Варвара Істоміна -- дружина худкера: "йому на мить видалося, же у сутемрі її очей живе страждання", "вона позавше грає -- і на сцені, і у житті", мовить словами героїні Антона Чехова: "коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя", "і ваш талант погубить вас".

Тим часом до столиці прийшла осінь: "у порожньому небі свобідно гуляв брудний заводський дим. Вода у великій ріці стала геть непоквапною а тяжкою".

Ляпи: айне прем'єр, як мовлять хранцузи. Айне хранцузи точно не мовлять. "снігурі сиділи на телеґрафних слупах". Горлиця а ластівка можуть се собі дозволити. Снігурі, як і синиці а горобці -- непосидющі. і дуже люблять кущі.

Сентенції з театрального а життєвого досвіду: "тільки дурні приймають шум за сучасність", "у кождого великого письмака є своя релігія", "брехнею ще мона послугувати релігії, але Богови брехнею не послужиш", "думку зіграти неможливо", "птахи на одміну од людей завше знають свій шлях", "характер -- се не маска а лице людини", "і минуле треба грати з думками про майбуття", "печаль, яку ми намагаємося розділити порівну, аби не захлинутися нею", "ніколи нічого не мо утримати", "жінок ніколи не мона порівнювать".

Гомосексуальність Левка Дебелого на повну силу мовлено у таких го словах: "Чехов нагадує му жінку. І знаєте чому? У його чоловічому характері була якайся особлива делікатність. Антон Павлович був скромний, діткливо самотний".

Роман головного героя з Істоміною неминучий: "Невже буває любов, яка настоялася на нудьзі і на відчаї?", "ловлячи губами солену вологу її очей", "вона хоче, аби він відвоював для неї її молодість", "хитрив він не тільки очами, але і голосом", "вона уже давно об'їлася любвою". І ось фінал роману -- самі на її дачі: "у сУгорбну тишу проселля", "тУга землі а неба", "верховий вітер". "тяжкий семисвічник" на столі свідчить про національну приналежність Істоміної.  "коли люблять -- ні про що инше не думають".

У "гнилій темноті" дама веде самохід і потрапляє ув ДТП зі смертю мотоцикліста. Сум'яття, романтика, вир ріжнозначних почуттів: "Не він управляв своїма словами, а вони несли його. І волочило Маношина по каменю. Але болю він не відчував", "стискав її у своїх холодних обіймах а цілював пустими губами". Герой бере вину на себе і йде під арешт.

Життя під час судової тяганини він "жив без смаку до життя". Коли зачитали вирок: "не почував навіть відчаю. Усе у нему закаменіло. І був сей камінь бляклим, сірим, студеним".

""підкидень" -- куций потяг місцевого сполучення".

"тут у часу не було крил".

"до чого же вигадливі люде, коли лають одне одного".

"ліс був темний, у йому трудно світало". Як тут не згадати глибоке Шевченкове: "серце моє трудне".

СУТІНКИ. Старий Полуектов, колишній володар, керівник, доживає віку на дачі з дочкою -- старою панною а навчителькою. Має двох синів -- маляра Єґора ("у підпитку Єґор звичайно брехав так натхненно, що навіть не мучився совістю", "Такі зазвичай нічого не досягають у житті.  Инша справа -- по смерти") а профспілкара Володимира.

Його почуття співмірні з природою, котра довкола живе своїм осібним, нещадним до людини а її почуттів життям: "помало, пустошачи поля а гаї, сади і городи, ступала довжелезна осінь. Вітер перемовлявся з телеґрафними слупами понурим голосом. Небо постійно сурмилось", "залепече, радіючи сонцю, молода вода", "першим, ще мокрим зазимком", "утиснули хати у землю і небо над ними так само осіло", "ішов з неясним шумом низький вітер". "осіння трава постуденіла ув очікуванні роси", "з вітру падали на ґудрон поодинокі дощові краплі а жовте листя", "швидке темне небо набігало на місто. Воно си квапило видоїти на него усю свою вологу", "геть юного а легкого снігу". Але тут присутнє не тільки споглядання сущого, а й ледь помітна але переконлива авторська іронія: "Мабуть, дерева, кущі а ріка у своїх низьких берегах розмислювали про життя".

Перебираючи пацьорки минулого, стариганчик доходить до сяких-таких гістин, же покликані пояснити альбо виправдати го попереднє життя: "Що може бути світлішим надії? Що може бути міцнішим за віру?". Про жону свою покійну Ірину: "вона помабуть прожила би ще літ із двадцятеро, якби мала мету". Про істиннний триб життя: "до сорока літ люде зазвичай уже звершують те, для чого народилися", "дні його були прості", "хвилювався любов'ю", "за наївність доводиться розплачуватися".

Пеан творчості а нерозумінню сього звичайним технарем: "Його дивувала у сині здатність олюднювати усе, що їх оточувало -- дерева, стільці, книги. Він не тямив, же се здатність дітей а малярів і сердився, коли Єґор обходився з речами так, гейби  вони чули го а го розуміли", "світ мо змінити тільки працею". До речи, під кінець повістоплину сам герой починає олюднювати річ: "навіс уже которий рік захищав людей від дощу, снігу а сонця".

Гірке а непоквапне роздумування про природу людини: "люди, яким не таланить у житті (вони завжди упевнені, же достойні більшого), напускають на себе дурнуватість. Хто надимаєсь, а хто корчить із себе простакуватого тюхтія".     

"він був понадто старий для веселощів а музики", бо "тільки проживши довге життя перестаєш восхвалятися своїма успіхами".

"він намагався затаїти свої почування, аби вони знову не привели го у трепет а авідпустили душу на покаяння".

Опріч старого Полуектова у повісті є Максименко -- тип загрібача жару чужими руками ("жив тільки своїма бажаннями, своїма пристрастями. Чужі почуття він відмовлявся розуміти. До них він ставився пребайдуже, оскільки вони не спричиняли му болю. І усе таки він був переконаний, же триб го життя справедливий") а одвічний го опонент Нікітін, про якого "він міг думати зі спокійною зненавистю" і про якого уже по го смерти мовить у собі самому: "такі люде звичайно не довго живуть на землі. Але земля, заудячуючи їм, жиє вічно". Але останній учасно помирає і конфлікт гет зникає з повісти.

Полуектов мислить себе відсторонено від себе самого: "Життя його витерло, як старий мідяк", проте він ще здатен сотворити собі у себе мікроклімат зі "звичним запахом, своїм запахом, у якому приємно було жити а працювати".

Полуектов ніколи не рахувався з живими людьми: "і уже байдуже дивився він у чужі очі: "Виконуйте"" і з чужими живими справами: "Він був певен, же одночасно на сій земли простують два життя. Ув одному велися порожні розмови (Володимир), малювалися безпотрібні картинки (Єґор), переживали через якихось шибайголів а паливод, же не утрапили до школи (Єлизавета), а ув иншій, у якій донедавна жив він сам, робили справжню справу: будували доми, прокладали дороги, загати". Не рахувався він і з жоною: "поиноді вона просила го у теміні ночі: "Не мовчи". Коли він мовчав, їй здавалося, начеб він думає про иншу. Тяжко видушував з себе зо кілка слів. І знову затихав, ніби уже покинув її назавше (...) се тому, же носив у собі камінну утому", бо "своєю справою він ділитися ані з ким не бажав".

Цитата з Фьодора Достоєвского: "аби учиняти розумно одного розуму замало".

"Печаллю не можна поділитися як радістю, вона приналежить тобі одному. І самотність теж неподільна".

"псині спомини" у реального пса, же товаришить старому при його старечому доживанні.

Як свіжий вітер нестриму -- онучка Варя, у кої своє йому невідоме інтенсивне а по свому траґічне життя. Діалог з нею про гроші а забуття молодости вельми продуктивний а вартісний для подячного почительника.

Се викликає зі скрині пам'яти дивовижний встид: "він пережив таке почуття ніяковости, яке звідав тільки один раз. Тоді він заявився з пляшкою вина у дім, у якому лежав мрець. З пляшкою до мерця".

Психологія старости непоквапна а несуєтна: "довго а відрадно дихав дощовою свіжістю", "прожитий день перегадувався без радости", "життєвий досвід -- се ще не мудрість", "як признатися у власній розгублености перед простими питаннями?", "і він міг добрехатися до правди", "у правди гіркий присмак".

Вершинним у доробку Пархомова є діалог героя з удовою свого одвічного опонента Нікітіна. Супер: жорстко, чітко, з пристрастю. Неймовірно.

По смерти Нікітіна герой відчуває "не усвідомлення, а відчуття порожнечі усього, же відбуваєсь, усіх слів а учинків".

"розчинитися у теміні часу", "у такому віці не розстаються зі старими речами" -- триб старечости триває ось у ткий спосіб, бо він "укутався у мовчання, відчуваючи тільки уласне життя". Але розмисли торують шлях до глибоко-глибинної медитації -- "слабка течія ріки", "життя -- се голоси, фарби а звуки Природи", "Природу перемагають, підкоряючися їй", "земляни почали утрачати Землю".

Вивершуються СУТІНКИ смертю героя: "Він намагався розібратися, хто з них ще жививй, а хто давно вимер, і знову думав, же нема грани поміж життям а смертю. Тепер він збагнув се. І перестав дихати".

Чудово.

Вивершує двотомник Міхаїла Пархомова 1989 року низка оповідань.

СУСІДИ. "я був молодий а не тямив, що колись сій макулатурі ціни не складеш".

"Мої матроси відкись приволочили матраси".

Тарапати бухгалтера а його співробітниці. Чоловічок відсидів а повернувся. "з тих пір ми не жеби дружиме, але так і не можеме одне без одного"

"Дружина мовчить. Але краще, би вона щось мовила".

Маріте: "Очами я не плакатиму".

ЛЮБАША. Епіґраф з Маріни Цвєтаєвой.

Удовичка. Має доньку.  Сивоболобов: "Дивлячися на сього самоудоволеного красунчика, мона було подумати, же у нашому світі  усе уже улаштовано щонайкраще", він "поводив себе так, наче світ створений для нього одного. Живи а насолоджуйся". Потім його брат Іван заступив на вахту коло Любаші.

Автор у сім оповіданні відверто мовить: "мені чомусь активно не до шмиги плечисті красунчики, наглі а самоупевнені, же нагадують мені солістів балету", "його брови, як я помітив, були підібриті".

СЄРЬОЖА, СЕРЖ, СЕРГІЙ МАКАРИЧ. Сага про вічного перукаря. До війни, під час війни а після неї він перукарив. Потім помер і його поховали. Від гробарів "пахло часником а чірваками"..

Щодо пшонки -- як мовить автор гарячий кукурудзяний початок -- проте  не має рації. Пшонка синонім слова кукурудза, аби уникати важкої для жидів літери р.   У сьому правда і не варто вигадувати.

"де ж дізнаватися новини як не у перукарни?"

АТЕЛЬЄ ДРУГОГО РОЗРЯДУ. На сей раз про кравців.

"поважне а загальноприйняте не завше буває найзручнішим".

Двадцятидвохрічний кравець "у тісних сірих брючках" виявився спритним а мудрим майстером.

"талант -- не цигарки. Талантом поділитися неможливо". Се точно.

ДРУГ ДИТИНСТВА. Чудова психольоґічно вивірена новеля. І нещадна до її героїв. Инколи не варто зустрічитися з людьми із минулого.

ПУШКА СОЛИ.

ГОСТІ. Знову щі -- хоч йух полощі. Недорешні вони в Україні. Від слова зовсім. Гарний тост про дерево на трунви, якому рости ще тисячу літ.

ПО ШЕСТИ. "Се справа соціолоґів а Достоєвского".

ЗАВМАҐ. Про талант обходження з покупцем. Сємьон Борісович -- еталон.

ПОРИВ.

ШУҐА. "Горе минає як минає шуґа".

ТАНЯ МАЛЕНЬКА. "Чаюють чаєм, же пахне сіном". Про щастя для себе і щастя для инших.

ЧОРНИЙ ХЛІБ. Маляр Калуґін а халтура. Майстер халтури Ґаєвскій.

Фнал майже футбольний: "Треба було розпочинати життя спочатку. Але він не тямив, чи вистарчить йому на се життєвих сил".

ЗАЛІЗНИЧНИЙ КВИТОК.

Підсумовуючи: ув особі прозаїка Міхаїла Пархомова маєме талановитого, чесного, правдивого а високохудожнього письмака. Він не потрібен Московії -- він потрібен Україні. Перекласти, усунути дрібні недоречности а запускати в обіг.

 

 

Роман Кухарук.