* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ОЧІ ДО БОГА: КОСМОС ГРИГОРІЯ КВІТКИ

22:03 09.07.2020

ОЧІ ДО БОГА: КОСМОС ГРИГОРІЯ КВІТКИ

 

 

Григорій Квітка, як і багато хто з українських клясиків, досі належно не поцінований ані на всеукраїнському рівни, ані на рівни Слобожанщини, чи бодай би одного Харкова.

А дарма.

Гарна повістина Івана Ільєнка ГРИГОРІЙ КВІТКА З ОСНОВИ, писана доброю, живою, вишуканою українською мовою, мовить про Григорія Квітку як про видатного українського мислителя а творця українства.

У сій невеличкій розправі спробуєме розглянути дещицю із його невмирущої а високохудожньої та вельми гостроактуальної прозової спадщини.

МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ. Присвята – козаку Луганському – сиріч Володимиру Далю.

Головний герой Нечипір – «бо таке ж задьорне собі було». Жінці своїй Прісці «купує запаску, щоб справді ще не вмерла, тоді похорон такою сумою і не відбудеш» -- здоровий цинізм проштрикує рядки автора твору. По смерти батька-матері жінчиних «остався наш Ничипір сам собі господарем». Але ґосподарку одно занехаяв а инше попропивав, а третє – «що було опріч того, те від недогляду попропадало само». Як результат – «то вже й треба «прийдіте поклонімося»».  

«Сердешна Пріська» «сама піде альбо бакшу полоти, альбо коноплі брати» та й докоряє у вільний од роботи час Нечипору: «п’єш у свою голову, попропивав усю батьківщину, а через тебе і я свою материзну потратила».

Штивна мова твору приносить насолоду а спонукає до углиблення у мовні скарби: «та тусанами», «втомив мене нінащо», «такими товчениками тебе нагодую, що будеш мене довго тямити», «і сам себе не тямить, і де він, і що він є таке на світі», «та у макортеть», «просяться у двері», «паніоче-честніоче», «порозпитаюсь», «моркви не скромадить», «гробаки», «піднімаючись на хитрощі», «сором і у люди показатись», «мерщій перехопив Нечипір», «чіп відсіля», «у глечиках потоплені».

Помагає авторові і українська народна мудрість: «за битого двох небитих дають, та ще й не беруть», «а циганський піт так і проньма», «не до поросят, коли свиню смалять», «вже кат бери і шапку» «одної губи не питай», «часом з квасом, порою з водою», «а ти своє узяв та й прав», «ждеш з московський місяць», «рада б мама за пана, так пан не бере», «Цур дурня, та масла грудка».

Цікавими для сучасного почительного українця будуть і звичаї старожитні: «пообідавши, пішла до сусіди ськатись», «пополуднувавши», «промеж людей, так і соромиться, нехай же на самоті, так ну».

Химерна проза даєсь знати у сім творі: мертва дітвора -- «порощать: «Пусти, мамо, пусти, мамо, і мене на празник. Зачим мене породила, нехрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приньмаєш»». Химерія вибухає деталями: «були й такі, що не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні ухів, ні губів. Тільки самі ямки у голові», «так ми у таке врем’я справляємо великдень, як ви на тім світі лежите смертельно п’яні, що вас ніякими дзвонами до церков і не збудиш», «а як  -- дума собі – розсиплю якого мерця».

Химерним є і стріча Нечипором на мертвецький великдень свого померлого товариша Радька Похиленка, кий му усе й розтовкмачує, усю оту потойбічну химерію: «Тож і батько твій не нашого приходу, а жидівського, бо п’яний під тином дуба дав, так його з нашої ревізії сключили», «до церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко».

Подекуди маєме пародію на комунізм: «Нема нікого старшого, ми тут усі рівні: минулось панство – загули мерці.», «діли мерщій, а то ми тебе поділимо», «залискочемо у  смерть»

Як Микола Гоголь-Яновський «знайшов» у Григорія Квітки сюжет РЕВІЗОРА, так само найшов він у того ж Квітки і свій НІС (иншими словами – пензель, чоловічий причандал). Те, же у Квітки – пунктирик, натяк, художня деталя – «Зирнув на нього збоку… носа нема… тільки сама ямка» -- у Гоголя-Яновського виросло у цілу гісторію – повчальну, регітну а високохудожню.

Отже, простенький сюжет – пияк перепив та й наверзлося йому – живому – як він – живий – забрів у потойбіччя. Проте, якщо глянути глибше, то побачимо тут високу народну фільософію: обидва світи  -- ява і приява – існують паралельно, упритул, і кожен українець живе на порозі, на межі сих двох світів. Якщо продивитися річний хронопис  українських звичаїв, то навіч побачимо розписаність кожного Божого дня. Душі померлих присутні у щоденному житті кожного українця: їм годять, з ними мирно співіснують, від них очікують духовної запомоги. 

САЛДАЦЬКИЙ ПАТРЕТ. У зв’язку з обранням на посаду президента в Україні серіяльного персонажа як не згадати се пророче а самознущальне оповідання великого майстра а психольога Григорія Квітки, писане ним аж – мовити страшно – далекого 1833 року.

У підназві автор указує «латинська побрехенька, по нашому розказана», проте сюжет настільки щільно вписується ув українську ментальність, що годі того латинства і домакітрити.

Був собі маляр –«і що то був за скусний», «а в нас у селі зеленив нову дзвіницю».

Багата Квітчина мова: «тривайте лишень», «на превелику силу з місця звела і увела в хату», «горілки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кумпанії так не проливав», «ось подозвольте лишень», «підтюпцем поспішали», «нічого не жалує і ні об чім не жалкує», «щоб стару, сліпу, сапату», «безпрося узяв», «та й побігли за ним у догоню», «вона не знала як під кого підвернутись? Вона не вміла, як кому пришви пришити?», «Йо! – гукнули дівчата», «наньмити», «йо не йо», «та таки і усе не так», «та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав», «а Терешко зостався мов облизаний».

Багаті старожитні деталі одягу, їжі а побуту: «каламайковим поясом пузо підперезане», «восьмуху горілки», «з печеним мнясом, з вареними хляками, горохв’яниками », «кожух білих смушків під тяжиною і бабаком обложений», «спідниця каламайкова», «пекла і бублики, і сластьони», «ярманок», «Чи груш? Так і на возах груші, і в мішках груші, і купами груші», «сівці», «тютюн у папушах», «підіски, ухналі», «дьоготь і в шерітвасах, і в мазницях», «а тут з Водолаги горшки, кахлі, миски, покришки, глечики, кухлики», «у тяжинових штанях».

Народна мудрість: «кабака гарна, терла жінка Ганна. Стара мати вчила її мняти. Дочки розтирали, у ріжки насипали»

Гумор а самокпини: «а ти первого торгу не кидайся», «та й уривай додому, та й розщитуй собі, щоб і сюди, і туди стало. А як удоволив усіх, от тоді вже справний козак. Лежи собі на печі, у просі, поки до нової нужди, тоді ж будемо думати, де що узяти», «а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався». 

Їдка сатира на московитів (запевне так само як РЕВІЗОР а НІС спозичена Миколою Гоголем-Яновським у багатого на художні радощі а невичерпного істинними українськими скарбами Григорія Квітки): «знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад: і вже у них не шинок, а кабак, і там вже уся московська натура, і там усе москаль наголо, як у Туреччині турки, та усе народ проворний», «і сорочка на ньому – не як у людей, замість білої, як закон повеліва, вона в нього або червона, або синя, та без коміра, а з гапликом, та на плечі і защібне, так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й є», «так де, так реп’яхом і узявсь і каже: «Минє чужово не нада, не хачу ваших ґруш, а подай майо»».

Маємо тут, як і у Степана Руданського ув одній зі співомовок («Прокинувся, протер очі, зо два рази позіхнув, зо два рази босі ноги з подивлінням повернув»), неймовірну плястику художньої мови – «понюхав кабаки, прочхавсь, протер очі полою, бо вже тут пак ніколи було по воду йти, щоб вмитись, підперезавсь знову». А як скусно він передає продавщизняну базарну  дріботу: «і ті, що кухликами пшоно, а ложками олію продають»

І знову спозичене Гоголем-Яновським у Григорія Квітки – «Шпонь відвіча грошима» -- звідси ШПОНЬКА І ЙОГО ТІТОНЬКА.

Отже, намальований образ – як живий – викликав довіру а поклоніння простих людей, яким годі відріжнити живе від намальованого.

МАРУСЯ. Сю повістину автор присвятив своїй дружині Ганні. Та й не диво – се високохудожня психольоґічно вартісна література, яка виводить українську прозу у космос уселюдського пізнання світу.

Соковита, повнокровна, штивна Квітчина мова: «послухною», «шалісливі», «неначе жарнівки», «бач яка вона одягна», «у долошки плесне», «потурай», «кулаччям у спину», «так вже на силу та на превелику силу», «потурай тільки їм», «а ніхто уже виспівувать як соловейко», «більш сього не вміємо що і сказать», «тихою ступою», «перебила йому», «вийшли з улиці на степок», «чи я ж один», «як угілля на вогні», «прочУю», «що ви за люди й відкіля, і за чим вас Бог приніс?», «узявши хліб, поцілував, і положивши на стіл край свого хліба», «шквирю», «чи віддаєте, чи нехай підросте?», «та так жалібно, що старости обидва повставали і знай полами сльози утирають», «цятався горішками», «Об вечері ніхто й не думав: нікому було поратись і ніхто не хотів нічого їсти», «і варивши обід, і подававши на стіл», «а инші свинячою стежкою, попід плотами мовчки собі ідуть і під плечем, замість хліба святого, несуть гарбуз. Еге, ніґде дітись: як заробили, так і відвічать», «молився, а не ловив вітрів», «захилившись за матір», «насторошила», «як зрадощіли», «парубоцтво гопака гарцює», «багательний», «та узяв склянку з чимтось», «зараз шатнувсь», «як обвидніло трохи надворі», «кланявся вам ваш Василь»

Старожитні деталі: «там справляють старцям обід», «личман», «плахта на ній картацька, черчата», «запаска шовкова, морева, каламайковий пояс», «свитник», «Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться», «гарячим збитнем напова», «далі скрипник закінчав і пити скрипочкою попросив», «та ще удруге стане ляси підпускати», «пов’яжу на голову червону скиндячку», «вареники з сім’яною макухою», «у нас іде по-Божому та по старосвітськи, він мені закон, а не я йому», «от вам ваш і хліб святий», «ні для якого однорала», «подали юшку з хляками», «а там кутю у миски накладають та ситою розводять», «усе пообшивані заснівками», «нав’язали ласкавців», «позолоченої шумихою калини», «далі криша з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчики, і в них хусточки», «тут увесь народ, кожний хоч по жменьці, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однім царстві», «справляли і третини, і дев’ятини, і полусорочини, і сорочини».

Народне мислення: «Він зна, для чого що робиться. Достанеться наше добреє доброму, він за нас і на часточку подасть», «не журися об худобі: вона наша, а не ми її», «так-то велике горе і біда як постигне, то вже менше і забудеш, і не поважаєш його», «як порох ув оці, так ти мені зостався», «наш вік -- день».

Маруся – юна, шпарка, вертлива, а разом з тим і ґаздовита, що нетямиться у любовному полум’ї: «заміню твою старість», «вона тут побула, чи не побула, мерщій додому», «щоб не замовчала Олена про нього розказувати», «вона аж поки ввійшла у другу вулицю, то аж тричі оглядалась», «узяла кошик, щоб то ув огороді зілля нарвати, та замість огорода пішла до криниці по воду, неначе з відрами, іде і байдуже, та вже як прийшла до криниці і як стали над нею там люди сміятись, так вона тоді схаменулась і мерщій додому. Що ж? І додому вернувшись не лучча була. Затопила у печі і приставля горшки порожні. Замість пшона, щоб замняти борщ, вона сіль тре у макотерті та підлива борщу», «у животі похолонуло і дух зайнявсь», «сердиться на усіх і за все, а сама не знає, на кого і за що», «а Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де?», «нічого не тямлю, не знаю сама себе», «ке сюди камінець», «і жде його, і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїться, щоб не прийшов», «тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні: (…) утінко моя, перепілочко, голубочко», «Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка у лад не дається, та нічого було робити: силою не озьмеш», «виціловала його…що то? І в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию… далі, неначе хто її направив, разом покинула його», «та не до вінця з ним, а у яму від нього іти».

Василь – їй до пари: «він таки хватив у жменю горіхів та до Марусі: «Чи чіт, чи лишка?», «і не стямивсь овсі», «адже і хусточка у нього, що з кишені виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дівоча», «носить Марусин кошик та склада, що Олена купує», «та й піду світ за очима», «спасибі вам і дуже спасибі за все, за все, за все», «не будеш ти їй таким мужем і хазяїном як хочеш, бо се не від тебе», «не потурай, Василю, поможуть та не тобі», «як у воду впав», «не розпитавши Василя, що він і що з ним, та й покликав його до себе», «прийшов я до залізняка», «і те таки правду сказать, що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремество, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші», «підняв очі до Бога», «насилу відволодали його», «як я йшов і куди йшов через цілісінький день і ніч і вп’ять день – я нічого не тямлю».

Два світи, два космоси зливаються ув одно у своєму любовному полум’ї, і сховати сю пожежу важко та й чи можливо?: «як же почули Олену, так зараз і розрізнилися, неначе і не вони», «цілує один одного», «і то ж бо правда, що коли будеш укупці з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка», «нехай ні один злий чоловік не поворушить твоїх кісточок ні руками, ні язиком».

Є у Квітки показ старожитнього звичаю, своєрідної сексуальної гри між парубком а дівчиною, і таким невинним зовні проте глибинно сексуальним у своїй суті образом – бо нагадують чоловічий природний радіатор -- є звичайні волоські горіхи: «та ті горішки, що узяла у Василя, усе у жмені перемина та назирцем за Василем погляда», «тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам’ять. Хоч би на сміх вони мені сказали». Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи лишка?», «Що божий день перебере горішки, що ще на весіллі, як побачились уперше, то він їй дав, перебере, перецілує та вп’ять до серця і положить», «горішки мої положіть мені у руку, як помру. А платок… верніте йому».   Не диво, що через яких 150 літ Марія Матіос писатиме –цілком у лоб а відверто – про чоловічі горішки а Олександер Бойченко виведе з сього формулу її творчости: ХВАЛА РУКАМ, ЖЕ ПАХНУТЬ ЯЙЦЯМИ.

Очі, як поезія життя, особливо жіночі. І мовить про се простий чолов’яга Наум: «усе про все у вас очі. А що очі можуть зробити? Нічого. Дивляться собі на світ божий та й годі».

Космос в природі і у людині воднораз: «стало винирять з-за землі…що? І світ, і огонь, і краса».

МАРУСЯ – се велика світова література без жадних скидок а підсюсюкань. Сила характерів, пристрастей, радости, розчарування, смирення, віри витворює космос Григорія Квітки – великого, химерного, мудрого, талановитого а неповторного українського письмака.

 

Роман Кухарук.