Чому ?

За віщо?

 Не тямив.

Але мене страшенно денервували прогони Маланюка на ґеніяльного Тичину, од  клярнета якого, на думку варшавського сибарита Маланюка, помальована дудка осталась.

Ненависний Маланювкові ґеніяльний автор ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ Юрій Липа гарно мовив у своїй найоптимістичнішій нехудожній українській книжці (бо найоптимістичніша художня  -- роман Ольги Кобилянської АПОСТОЛ ЧЕРНИ): легко розмислювати в екзилі. Ти спробуй у сьому лісі, коли усе реве і стогне. Ге ж. Бо Маланюк у радянській Україні не тямлю як би повівся. Тому у скляному звіринці не варто розкидатись твердим камінням своєї нарваности а нестриму свого твердого Я.

Першу відповідь – а певну сатисфакцію за Тичину – я отримав із мемуарів Богдана Бойчука, у яких він  змальовує поета Маланюка як сластолюбного військового, же любить перепихони з доступними жінками а добре попоїсти і гарно гарним запити.

Про природу моєї зненависти до його мовить сам Евген Маланюк у своїх НАТОТНИКАХ 1936-1968 (рік мого народження, до речи) , виданих Леонідом Куценком з передмовою Володимира Панченка у видавництві ТЕМПОРА у 2008 році.

Тематику книжки я б поділив так:

ІСТОРИЧНА ПРАВДА ПРО УКРАЇНСТВО: «се нарід хорий на рак ментальности, же висисає усі національні сили і свої, і тих, же знайшлися у границях його влади»,  « стане силою, а не солом’яним вогнем жакерії», «сліпого діда юний поводир – се символ нашої історії. «Перебендя старий ,сліпий» та його поводир-дитина. Вічний розрив поколінь (батьки а діти). У нас – діди а внуки, а не батьки а діти. Цілий тягар заснулої історії (княжа доба) на хитких плечах молоди», «У Києво-Могилянському періоді і Академії була кепська «аполітичність», майже безнаціональність, і тому Академія а її вихованці підготували поразку Полтави а «культуру» Пєтєрбурґа», «православне поганство дорівнює католицькому православ’ю», «нам бракує тривання в рості», «Потім дивуємося: чого нас Господь карає? Як не карати?», «Нищення своїх – але найліпших, отже – поміч ворогові», Володимир Вернадський – племінник Миколи Гулака.

СТАВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДО МОСКОВІЇ А МОСКОВИТІВ: ««панівні народи у державах жидівського кшталту трясуться повсякчас свідомістю , же боїться одержання а розчленніння» , «Короленко – ідеальна мертва душа», «Москва як огня боїться федеративної децентралізованої Німеччини, бо то було б найпевнішою  запорукою відродження европейського», «психольоґічний імперіялізм» «Єдині дві сили, ворожі собі до кінця – Московія а Европа», «велика подяка – наша подяка – належить Бунінові за СПОМИНИ. Так показати звіринець «великої» російської літератури як він – ніхто не потрафив би. Найбільший національний ворог», «хто у большевизмі не відчув його антиевропейського вістря, той нічого ніколи у нім не зрозуміє», «Єдина зброя – сміх. І се знав Микола Гоголь-Яновський. Тому його так ненавидить Юрій Манн. Прорвався крик ненависти, що ще і ще раз реабілітує Бульбу», «Захід  онанізує на Московію», «Московити були завше безсилі у духовоності», «Коли Москва усвідомить собі конечність унутрішньої перебудови за рахунок народів-націй, вона знову урятує імперію – і ми знову будемо биті».

СТАВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДО ПОЛЯКІВ: «Лише Матейко а Бобжанський (почасти Висп’янський) як і Краків загалом, намагалися переорієнтувати аґресію ментальности. Даремно : аґресія є тенденцією для Польщі. У сім, властиво, полягає усе лихо польсько-українських стосунків, же творять Ґордіїв вузол», «Польща зовсім не ворог Москви. Її укрита жадоба бути самій Московією – вшек – рассєянє як продукт тривання держави», «Мазохістична любов поляків до Москви. До пшияцюл – московитти, особиста приязнь Міцкевича з Пушкіним, яку той трактував дуже поблажливо, бо опріч «він межи нами жив» -- жадної відповіди, коли не рахувати КЛЄВЄТНІКАМ РОСІЇ. Але се  не перешкоджало тисячам Лєдніцкіх лизати стопи», «а там, поміж Пушкіним а Міцкевичем, поміж Московією а Польщею є цілковита гармонія: у них спільні етичні критерії», «впав Пілсудський у нерівнім змагу з пошлостю свого суспільства а свого народу», «Ляхів гудьмо та з ляхами будьмо».

СТАВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ  ДО ЖИДІВ: «Пархатий патріотизм і пархатий католицизм», «інтеліґенція є там, де жиди», «Жиди були а є тим гноєм, же «цементує» наш нарід а чужі метрополії», «малорос—юдаїзований земляк»,  слушно про жидівство Пушкіна.

ТЕОРІЯ НАЦІЇ:  «Мова а релігія не творять нації. Одна-єдина річ,  же творить націю – кров», «національна свідомість – се своєрідна пульсація крови, се серце, а не голова. Національну свідомість можна обудити, але ніколи не можна прищепити чи умовити».

РОЗУМІННЯ ПОВНОТИ НАЦІЇ: «українські селяни, ті, же мають уроджений інстинкт поліфонії», «Властиво, повних людей було за прожиті століття тілько двоє – Богдан а Тарас».

АКТУАЛЬНА ПОЛІТИКА:  «Українська влада має ту властивість, же на неї накидаються завше імпотенти», «слов’янофільство – се коли один слов’янський раб з наказу іншого і за гроші жида робить підлоти третьому «братові». Як  так є тисячу літ, чому саме аж тепер має бути Инакше?», «голосує волю бути провінцією орди», «Навіть ВЕЛИКИЙ  Василь Тютюнник винен, як винен менший Тютюнник Юрій. Винен – і страшно – Павло Скоропадський. Винен – мазепинською запізненістю своєю – Симон Петлюра. Винна – вся генерація і винні в ній саме найліпші(…) без усвідомлення усього сього нема майбутнього», «Україна через мільйон пилипенків передовсім ніяк не може статися», «Що таке демократія? Устрій, при якім уряд переконує, же маси керують самі собою», «Історична пам’ять. Фіни й поляки знали, що вони мають робити. Ми – не знали», «Нашу армію знищили вуші а мікроби. Не ворог.» А у ненависного Маланюком Юрія Липи є чудова травознавча книжка ЛІКИ ПІД НОГАМИ. «ґітлеризм – юдаїзація націоналізму».

РОЗМИСЛИ ПРО ПРИРОДУ ТВОРЧОСТИ: «Ніч легко родить мислі – ранок їх гасить. І уже не повернути», «Перша книга поета якби містить у собі його судьбу», «Новочасна література – то жалісний струхнявілий катафалк зі загальників, акростихів, оздобок… його навіть черва не хоче точити», « у нас мовники нищать мову письменника».

ВЕЛЬМИ ЦІКАВА  ОБРАЗНА АВТОРСЬКА МОВА: «щирець справи», «розум – крилатий і високолетний», «Час був згущений», «ані на лід, ані на сніг», «лайка мого діда – щоб твоя путь погибла» -- звучить я к переклад західноукраїнського аби тебе шлях трафив, «мовостилю», «Коли у Римі дощик – робиться неприюно. Рим робиться незахисним»

РОЗМИСЛИ ПРО МУЗИКУ: «Бородін – КНЯЗЬ ІГОР – тема, же була б дикою не тільки для Глінки, але і для Чайковського», «»А що буде з нашим світом, як і музика нас покине?» -- запитував року 1836 Микола Гоголь-Яновський», «Навіть нехіть Словацького до музики Шопена – а він дав сьому різкий вираз у листі до матері – є чисто українська – відрух здорової психіки народу, же не потребує наркотиків.», «Від Моцарта до Шопена – від радости буття до надтрісну тости, надщерблености, трагіки… Короткий часово шлях. Але який страшний».

ВЛАСНА ПОЕЗІЯ СТИХІЇ: «Гола дорога. Іржавий голос вітру осіннього». «Трубний голос бурі. Серпня срібний жар», «Ще села світяться свічечкою молитви й тиші».

СМІЛИВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОПЕРЕДНИКІВ А СУЧАСНИКІВ У ЛІТЕРАТУРІ: «Потенціяльно вибуховий, майже революційний у своїй запеклости був консерватизм Якова Щоголева», «у Пантелеймона Куліша – навпаки і тут ціла тайна Куліша, 6о се антипод Гоголя», «Чому Леся Українка не обернулася до нашої історії, до КНЯЖОЇ ДОБИ, до КОЗАЦТВА? Що се? Брак історизму?» Ні. Відповідь дуже проста – вона не українка етнічно, тому і такий псевдонім узяла, тому і ненавиділа Івана Нечуя-Левицького як питомо українського а орґанічного письмака.  «Найліпша книга Сосюри, конфіскована одразу ж, звалася СЕРЦЕ.», «вірші Достоєвского. Значить і у ньому гніздився графоман», «Шевченко – ґерметичний для чужинців», «Яр Славутич – король графоманів навіть немислимий за першої еміґрації», «Антоненко – Давидов як і Фітільов».

ОСОБИСТІСНЕ: «Сьогодні уночі мені здалось, же в мене атрофується пеніс а виростає ваґіна».

МАРАЗМАТИКА  МАЛАНЮКА: «Огієнко – Тартюф. Огієнківщина – підстава мертводушности хохляцької». Ні, мудаче. Поки ти був у Варшаві з Петлюрою, Огієнко рік тримав на плаву у Кам’янці українську державу – друкував гроші, утримував армію а уряд, перекладав українською БІБЛІЮ, заснував універ, же існує понині. А ти, суко степів своїх елладних, що вчинив?. Про Огієнка- Мазєніна– вельми несправедливо . Узагалі Іван Огієнко як видатний український мислитель а орґанізатор державницько-духовного життя страшенно дратує варшавського а відтак гамериканського сибарита.

Прогон на Юрія Липу за ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ. Ну довб же ж твою Маланюка борть –Липа про дух мовить, про первні а про будучину – і він має рацію. А Маланюк – скурве падло – не має.

«І ми і поляки  -- хорі на бездержавність, лише ріжниця: у них форма національного існування – пан, у нас – хам.» Тут  пан Маланюк приписує українцям непитому для них річ. Хам не є формою національного існування для українців. Се форма московитів. Ми, як яфетична нація, формою національного існування маємо ДОСТАТОК.

«Сковорода і напівосвічений Толстой». Не думаю, же варто протиставляти у такий спосіб ґеній Льва Толстого, же походив із дворян, і ґеній  Григорія Сковороди, же походив з козацької старшини.

«Нації – ще немає, а може й взагалі не було» -- так мислити може тільки лютий ненависник  праці Юрія Липи ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ, у якій якісно потверджено, же українська нація тут на сій чорноземлі споконвіку, і вона орґанічна на відміну від своїх сусідів-номадів. Про се ж мовить і Володимир Антонович у праці ТРИ ХАРАКТЕРИ.

Виступи проти назви Україна вельми антиісторичні. Та й пощо? Звести назву докупи Русь-Україна та й по всьому.

«Сліпий КОБЗАР – се теж символ та ще й який». Гомер теж був сліпим. І нічого.

«Слово нація нині зужите а стерте як мідяк» -- золото чи срібло не перестає бути ним ні за яких обставин. Тому се і є карколомно правоздатна а найнеобхідніша цінність у системі українських цінностей – основа всіх основ.

«Як досконало вистудіював ворог нашу психіку. Як ґеніяльно він оперує нею…»Та ні, Маланюче – і не тямить, і не оперує, і програє, бо не тямить сутности української нації, а її орґанічність по завше заганяє ворога в  ступор.

Прогон на Миколу Гоголя-Яновського геть не відповідає дійсному станові речей.

 «І лише ґеніяльний Словацький – дух». Справді? А Іван Франко іменував го поряд з Адамчиком Міцкевичем поетом зради.

«Коли уже перестанем міряти усе Шевченком як еталоном?». Ніколи. Бо він – еталон українства і боротьби, таланту і розуміння своєї нації, яку створив Бог.

Мовлення про Шевченка яко маляра, ліпшого за поета (навіть покликаючись на авторитет Дмитра Антоновича) свідчить про глибинне нерозуміння його духу а його місії, його призначення. Дух один – форми вияву ріжні.       

Які уроки прочитання НОТАТНИКІВ Евгена Маланюка?

Видавцеві а публікатору треба вельми обережно ставитись до того, що публікуєш, бо можна принести шкоду несформованим особистостям а відтрутити їх від українотворення.

Читачеві не варто покладатись на гучне ім’я автора розмислів, а сприймати їх критично.

Я люблю Евгена Маланюка, бо його добре і погане – від великої любови до своєї НАЦІЇ.