* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СЛІВ ДИВОВИЖЖЯ В САКРАЛЬНОМУ ДОМІ ПОЕТА

18:08 19.03.2020

СЛІВ ДИВОВИЖЖЯ В САКРАЛЬНОМУ ДОМІ ПОЕТА


 

 

1.   Слововиражальне

Розумію, звісно, що не можна оцінювати поетичну книгу за тим, як віршар використовує лексичний ряд з рідномовної стихії, бо в гонитві за колоритним слівцем можна упустити щось важливе. Але нічого із собою вдіяти не можу. Переконаний, що версифікатор без цікавих буквосполук ніколи не висловить неординарного розмислу.

Підтверджує це: «Химерник» третя книга в творчій біографії вінничанина Віктора Крупки. Гортаєш її і здається, що сприймання поринуло у море словодивовижі: «ніжнодолоння», «світлосюрчання», «злощастя», «веснонародження», «передтишшя». А ще ж маємо такі «блискітки» як «рожевоокулярно», «сонноструння», «надсуть»… Разом з рідковживаностями та діалектизмами типу «вічники», «марище», «шмаровидло» вони творять неповторність: «у передсвітті почерком зозулі стікаю в червень», «леліятиму свою пристрасть – твій надкатарсис».

 

2.   Найменувальне

Одне слово. Але дуже бентежне! Здається, що автор добровільно не хотів утікати з полону однослівності, коли вибирав назву для нової книги. Очевидно, що так і зявився«Химерник»: незатерте літеросплетення.

І тут згадалося наступне. Свого часу Микола Тимчак дебютував «Співаницею». Маємо також «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Лугини»Тадея Карабовича… Чи не вперше в найменнях зазвучали «Шахопоезія» (Анатолій Мойсієнко), «Сніголом» (Володимир Кравчук), «Остороги» (Микола Пшеничний)… Не буде, либонь, перебільшенням, що шляхом цієї називальної оригінальності вирішив піти і Віктор Крупка, заперечуючи «Химерником» такі бентежності, як «Криниця», «Ріка», «Поезії», «Сонети», «Катрени»…

Ще один цікавий момент, який по-своєму доповнює вище мовлене: розділи книги теж отримали однослівні найменування: «Шкло», «Крик», «Тіні», «Пам'ять»: «Торкатися пальцями не миттєвостей часу, а музики…» Магія музики однослівності?

 

3.   Формалістичне

 У попередньому абзаці вжито цитату з верлібру, який завершує книгу. І не бачу в цьому чогось незвичайного. Адже досить часто верліброві сентенції додають книзі своєрідності: «цей вечір огорне шипшинно, торкнувшись вічності затаєних очей», «час розгорне листи й розпрозорені крила». А поряд з цією гарнотою сусідує традиційна силабо-тоніка. Але і в ній вистачає вдатностей: «сніг перші слова складе, руйнуючи апокрифи туги, здолає закостенілу хокову міру»; «тече жасмин, а з ним течу і я».

Звісно, хотілося б більшої присутності у книзі білих віршів, сонетів… Не завадило б і звернення до поетичної мініатюри та маємо те, що маємо. Себто поєднання верлібристики і силабо-тоніки в модерновому обрамленні. По-різному можна це оцінювати, та давайте будемо реалістами. Хіба така сув’язь не характеризує поезію Олександра Астаф’єва, Василя Кухти?

Своєрідним формалістичним прийомом є відсутність епіграфів та присвят. Дехто, зрозуміло, скаже, що кілька їх прикладів все ж існує. Не заперечуватиму. Але одиничність не робить погоди.

 

4.   Культурологічне

Згадки про епіграфи і присвяти змушують порушити питання про культурологічні акценти. Справді, в книзі маємо лише одне посилання на рядок Вікторії Гранецької і поезореквієм передчасно згаслому Василеві Мошуренку. Орієнтація на малознані імена так багато говорить про самого поета, його спрагу до пізнання незнаного. Можливо, Пауль Целан і є більш знаним, але, на жаль, не широковідомим. Тому й епіграф з його твору на початку книги досить несподіваний і малопоширений прийом – промовистий: «голос, з якого зачерпуєш повний ковток».

Погодьмося, що щось містичне у цьому є. Як і в згадках про Фройда і Родена, Рембо і Селінджера, Петрарку й да Вінчі. Напевно, воно присуще й казковим персонажам: Попелюшка, Кай, Перелесник, Мавка: «Три камінчики за пазухою не від Плавта… Три камінчики – для Попелюшки три горішки».

 

5.   Метафоричне

Якщо виколупати зі скелі книги хоч один камінчик, про який уже йшлося, то перед нами у красі неповторності зявиться образність мислення. І ще більше збагнеш, що віршар уміло експлуатує такі літературні тропи, як метафора, епітет, порівняння. Звернемося до першого розділу «Химерника», який йменується «Шкло»: «крізь нас протікає ріка гіпотетичних бажань», «вечір напивсь молока», «від туги прощання сам закурличу». Коли замислюся над цими та іншими вдатностями метафорики, то у свідомості починається незбагненна гра реалу й уяви. Вважаю, що так і має бути. Гірше, якщо почуття не озиваються.

Не приховуватиму, що такі ж відчуття залишаються зі мною, коли натрапляю на чарівності з інших розділів: «п’ємо, як любовне вино, та зовсім не зріємо», «повітря хоче говорити», «годинник марив мандрами у зорі нерозгадані».

 

6.   Епітетне

Не раз задумувався над тим, чим причаровує поезія Віктора Крупки. І кожного разу серед чинників успіху називав епітетну точність й наводив цікавинки, яких вистачає вже в першому розділі: «архаїка зір», «цейтнот невідомості», «серця пребіла вишня», «весни ескіз», «тиша душ», «емоція сонця», «мегапростір флешки»… І це лише маленька частка епітетнихцікавинок зі «Шкла».

Уважний ознайомлювач з цією рецензією, безумовно, помітив, що автор зробив наголос на незвичайних епітетах. Та у «Шклі» побутують і звичності: «високі сни», «алюзії міста», «паперові сніжинки», «червневе небо». Але й ці несвіжості позитивно сприймаються за рахунок доречної контекстової гри.

До чого веду? Епітети можуть бути звичними і незвичними. Але автор зобов’язаний їх уміло поєднувати. Зрештою, щось таке маємо в наступних розділах: «щезань крило», «щира весна», «весни падолисти», «тиша пелехата», «гілки прощання», «глибокий вечір»…

 

7.   Порівняльне

Метафоричність та епітетність мислення… Автор цих рядків не претендує на всеохопність думок про них. Це виглядало б дуже наївно. Кожен мислить по-своєму. Тому й переконаний, що мої роздумування вкриті барвою суб’єктивізму.

Та не розвиватиму цю теорію далі. Навіщо, коли усе, мабуть, є зрозумілим. Лишень доповню. Це (принаймні так гадаю) стосується й такого тропу як порівняння. Хоча його взірці говорять про неодновимірність. У «Химернику» чи не найчастіше можна угледіти прості порівняння зі сполучниками: «половіє зрілим, як сіно, хмелем», «вітрів чарунки, немов галерники», «блукаючи у музиці, наче дим», «зникаю десь між «знаю» і «не бачиш» в нічному місті, мов німе вовча».

У книзі поряд з цими прикладами тропу побутують прості порівняння без сполучників: «ніч і сонце – моєї тиші п’яльця», «я з вами, мамо, я – ваше щастя», «ми – птахи земні», «зими немає – то карма». Можна було б і далі цитувати, але й так, неозброєним оком, видно нетрадиційністьслововираження...

Або згадаємо про наступний нюансик. На багатьох сторінках книги бачу несподівані словосполуки типу «промені-мудреці», «рани-грані», «виклики-досвіди», «туга-межа», «борги-стебла»… Непростість. З одного боку, можна дорікнути авторові за використання такого прийому. А з другого? Не бачу доцільності в охаюванні, якщо в результаті виходить чарівність. За прикладкою, з лінгвістичної точки зору, видніється неординарна порівняльність: «привид-сад», «тіні-стигми», «дотики-кошари», «дощі-тонкосії», «голос-сновида»…

 

8.   Навколосвітнє

Усі ці метафори, епітети, порівняння прозоро натякають, що автор «населив» свою книгу рослинами і деревами, звірами і птахами, зорями й іншими небесними світилами. Проілюструємо це за допомогою цитат із розділу «Пам'ять», який завершує видання: «журавель не злітає у небо, бо небо поруч», «між нами – мольберт і зовсім трошечки сонця», «крізь стиглу сутність маминих жоржин»...

Опісля цього вже не дивуєшся частій присутності прикмет навколосвітня: «червневе небо в чебрецях», «блукатиму поторочею поміж кленами», «за зарічком в туман впряглися коні», «ластівки між мною і незахищеним гніздом», «втомилась думка – зорі гомонять», «снами буду писати, а сонцем– читати».

Навіть складається враження, що без таких деталей поетика вінничанина втратить свій шарм.

 

9.   Барвисте

Та не тільки вони позбавили б вірші чару. «Химерник» по-своєму райдужать кольорові екстраполяції: «блукають, як тіні, німіють і сіро пливуть», «небо лишень на дещицю синє», «тобі всміхаються пребілі лілії», «на червоний перейду хоч раз», «крила блакитні травам дали», «беззастережно урочитьсхимних, зелених волхвів»… Поетична барвистість затягує у свій вир. Зрештою, процес омивання сприйняття поетичною кольористістю тільки робить тексти чарівнішими.

Ще більш виграшною стає така позиція, коли опиняємося перед випадками поєднання барв у віршованих екстраполяціях кольористості: «трава блакитна, зелене небо», «ще й прожилки жовті, червоні», «розгадуючи тайни червоно-сірі».

Мова про кольорові екстраполяції зявляється перед читальниками і в дещо несподіваній іпостасі. Виявляється, що про неї мислиться і тоді, коли вона зримо відсутня: «падає листя у млявий туман – щем осіда на печаль», «птахи хай голосять над морем, черкають його і тікають в розхристаний обрій».

 

10.       Поєднувальне

Мені здається, що з попередніх абзаців висновковуєш, що і як міг сказати автор. Але не хочу ще раз доводити це за допомогою мандрівки у тематичні пласти. Адже було б цілковитим абсурдом виокремлювати громадянські чи філософські поезії, пейзажну чи інтимну лірику. У «Химернику» їх не існує в чистому вигляді, хоч такі тематичні нашарування пронизують ошатний друк.

Абракадабри тут немає ніякої. Радше є підстави говорити про логіку у вираженні думки. Промовляння поєднуванням мотивів. Приміром, у вірші «Стежка навтьоки» превалюють кольори пейзажності: «і у чеканні бере воду мама». Але автор не міг оминути громадянської мелодії: «став розпрозореним, справжнім, безмірним – знову знайшов свою Україну».

Припускаю також, що ота сув’язь тематичності призвела до появи твору «передчуття того, чого не знаю ще», де химерно переплелися філософія і пейзаж. Щось таке маємо і у вірші «коли немає слів», у якому, правда, переважає пейзажність.

А тепер від цієї конкретики перейдемо до погляду на проблему з котурнів поєднувальності. Нагадаємо, що вони не вигадка абераційної сьогочасності. Якщо зазирнути в історію вітчизняної літератури, то вона там була давно. Згадаємо хоча б Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Леоніда Первомайського… Та й сучасна література багата прикладами: Анатолій Ненцінський, Віктор Палинський, Василь Кузан… Віктор Крупка молодший від них і по-своєму тягне нитку з клубка поєднувальності, позбуваючись «застебнутості думки на всі ґудзики в мундирі особистості», яка через різні причини була характерною для багатьох його попередників. Хіба не втішно?

 

P.S.

А завершити ці нотатки хочу деякими біографічними акцентами з життєпису самого поета. Думаю, що дуже доречними в контексті вищемовленого. Отже, Віктор Крупка народився в одному із сіл Вінниччини. Йому – 43 роки. Кандидат філологічних наук. Автор трьох поетичних книг. Член Національної спілки письменників України. Живе в обласному центрі.

Подумалося, звісно, що сув’язь сільської і міської свідомостейфлюїдить у його віршах, витворюючи химерну дивовижу. І, зрозуміло, дуже прагнеться, щоб вона ще більше промовляла в наступних книгах, суміщуючитемарійність і слововиражальність.


Крупка В. Химерник : поезії. – Вінниця : Дім Химер, 2019. – 144 с. : іл.

 

Ігор Фарина,

м. Шумськ на Тернопільщині