* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВДИВЛЯННЯ У РІДНИЗНУ, ЯКА ЗАВОРОЖУЄ

18:05 19.03.2020

ВДИВЛЯННЯ У РІДНИЗНУ, ЯКА ЗАВОРОЖУЄ

 

                                                 1.Нечужинне

Здається, що вдруге пишу про твори переможців Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев». І не бачу нічого надзвичайного в тому, що літературний критик зацікавився цим творчим змаганням. Звичайний інтерес, так би мовити. Та, як на мене, все це має особистісну познаку з мого боку: сам був учасником ще першого турніру, і мій роман (пізніше виданий) був премійований дипломом,увійшовши до десятки ліпших текстів. Отже, свій до свого по своє?Чому б більше не взнати про доробок «крилатолевівців»? Саме про це подумалося, коли від засновника і керівника проєкту письменника Олеся Дяка отримав цей друк.

І треба сказати, що «Розмаїті історії Малого Міста» не розчарували. Відчулося, що упіймав нитку того, котре бентежило мене як жителя невеликого містечка. (Зрозуміло, що кожен регіон має свої особливості, але ж є і спільність проблем). Ще один нюансик, який тісно пов’язаний з уже мовленим у цьому абзаці. Він теж географічний. Чужак не напише «Розмаїтих історій». Навіть коли він є уважним слухачем і тямовитим письмаком. Глиба деталей може підкоритися лише тому, хто живе межи своїх героїв і тонко вловлює порухи їхніх душ. Оксана Довгаль це доказала.

2. Часоплинне

Свої розмисли про цю книгу, мабуть, почну з констатації дуже болісного для мене факту. Нерідко ловив себе на думці, що не можу взнати деталей якоїсь історії з минувшини, бо ніяких письмових свідчень немає. І тому з такою неослабною увагою вчитуюся у доступне.

Гадаю, що моїй візаві знайоме це відчуття. Принаймні про таке подумалося, коли перечитував «Траву, що росте крізь кістки», «Сповідь на два голоси», «Сльози битим склом». (Радує те, що в основі текстів маємо дійсні факти). Зрозуміло, що не обійшлося без художнього осмислення. Двоякого. Зрозуміло, що окремі деталі можуть додатися. Біди тут не бачу. Усе виявляється дуже потрібним. Якщо має у собі доречність.

3. Глибинне

У попередньому мінірозділі цих нотаток авторка робить екскурс у події, які мали місце у першій половині минулого століття. Якщо виходити з того, що ще так мало знаємо про той суворий час, то продряпування пані Оксани через хащиська літ заслуговують похвали.

Але на цьому не будемо ставити крапки над «і» у питанні про історичність написаного. Є кілька причин для антикатегоричності.

По-перше, завдяки авторці отримали можливість помандрувати в дальші часи. Скажімо, твір «Господи, скільки маю дітей» переносить нас у пору татарських набігів на наш край. Не деталізуватиму текст. Буквотвори імпонують - й написаному віриш.

По-друге, у часи давніші подорожуєш і тоді, коли читаю «Королеву цвітів», присвячену Уляні Кравченко. Думаю про почування інтелігентки з Малого Міста. А ще про ліричність сприйняття навколишності. (Звернення до постаті відомої особистості вважаю логічним продовженням літературно-художнього видання «Уляна  Кравченко: життя фрагменти»).

4. Єврейське

Впевнений, що розділ «Євреї Малого Міста» потребує окремої розмови. Передусім виходжу з того, що нинішнє покоління ще мало знає про будні цього етносу в нашому краї і злигодні, що випали на його долю не з вини українців. Адже справжні сторінки історії взаємин безжально вирвані вітровінням епохи з книги минувшини ріднизни, а натомість маємо погано напомаджені побрехеньки. (Доходило і до абсурдів. В моєму краї відомого повстанського командира сталінські «гуманісти» розстріляли і за те, що нібито вбивав євреїв, хоча представники цієї національності на суді заперечували це!)

Додамо сюди небажання багатьох нинішніх «всезнайків» докопуватися до істини. (Мовляв, немає тут такого бажаного креативу.) Може, хоч три твори Оксани Довгаль на цю тему спонукають хоч декого з них «оджерелитися» проблемою?

5. Загальнолюдське

Є у книзі ще одна тема, яка лежить на поверхні. Це – пропаганда загальнолюдських цінностей. Себто йдеться про почуття, які не підвладні часоподихам чи етнічності. Власне, і не виокремлював би цей тематичний пласт, якби не одне «але».

Спробую його хоча б проштрихувати. Останнім часом все більше думаю про те, що ми штучно «заговорюємо» тему. Наступаючи на традиційні граблі. Адже, якщо розібратися, нічого не змінилося. Принаймні на почуттєвому рівні. А цінності будуть такими лише тоді, коли про них не кричатимуть на всіх перехрестях.

Подумалося про це, коли почав розмислювати про долю Єви з твору «Любов завжди бажає любови. Амінь.» А ще чомусь порозмірковую, що у творах авторки немає нелюбові й до негативних типажів. Хіба це не загальнолюдське? Зачаєне у душі і перелите у слово.

6. Релігійне

Дехто скаже, що цей акцент зумовлений постійною присутністю неатеїстичної атрибутики у текстах. Але моє углиблення у цю тему підказало не це. За великим рахунком йдеться не про суворе дотримання канонів тієї чи іншої конфесії, а про людські почування, які нерозривно пов’язані зі щоденністю дум і вчинків. Гадкується, що це є саме тим, що вирізняє релігійність прози Оксани Довгаль.

Наведу лише два приклади. Твір «Товаришу Сталіне, у мене ніколи не було сина» подано у формі листів західноукраїнської селянки, яку репресували, до родички. Оте «Слава Ісусу Христу!» на початку кожного листа підкупило. Відчулося, що йдеться про віру людини на генетичному рівні. Або таки так складається наше життя, що людина втрапляє у комічні ситуації. Одну з таких письмачка описала у творі «Посваталася». Йдеться про те, що гоноровита дівка Марина одного дня перепрошувала парубка Петра і стала його дружиною. Згоден, що тут є крихти гумору зі своєю специфікою. Це, безперечно, приваблює. Але більше тут думаю про гумор у рамцях тогочасної релігійності.

7. Присвятне

Чимало творів цієї книги мають адресатів. Забаганка авторки? Та можна так гадкувати. Але не думаю, що це впливає на саму книгу. Бо намагаюся дивитися на приурочення з іншої «дзвіниці». Присвяти, звісно, є антуражем, який з’являється з волі літератора. І виступ супроти цього схожий на найсуворіше повеління місяцеві рухатися тільки одним боком. Він не захоче послухати, тому й не впадаю  у прострацію. Переймаюся іншим, точніше самими присвятами та їхньою доцільністю під обкладинкою.

Їх розділив би на три частини. До першої відніс би посвяти відомим людям. В «Розмаїтих історіях…» є тільки одна така. «Королева цвітів» - своєрідна квітка у вінок ушанування Уляні Кравченко. Чогось надзвичайного тут немає, якщо згадати, що Оксана Довгаль видала  кілька років тому спогади Ольги Дзядик про талановиту жінку, пов’язану з іменем Івана Франка. Приурочення – дивовижність! Чи не тому, що прозаїчці вдалось сумістити почування героїні з власним стилем прозомислення?

Другу сходинку у моїй градації зайняли б родинні приурочення, а третю – інші. Розмежовувати їх не буду, оскільки не знаю тонкощів взаємовідносин пані Оксани з Василем Корончевським, Леоном Урбанським, отцем Стефаном Цісиком… Наголошу на тому, що твори такого плану не тільки передають дихання часу дії, а й сприймання її авторкою в нинішності. І це – непозабутнєчитальницьке відчуття. Адже рядки, які просякнуті любов’ю, уже не відпускають від себе. Магія?

8. Жіноче

Про просякнутість сторінок книги почуттям любові уже йшлося в цих нотатках. Але хотілося б знову повернутися до нього і, зрозуміло, подивитися на все під дещо іншим ракурсом.

Словом рухає любов. І не тільки тоді, коли авторка доторкається до щемливості у той момент, коли про це йдеться відкритим текстом. Як, скажімо, у творі «Вікно. Ліс. Аліса». Адже вона по-своєму озивається у літеросплетіннях, де почуття більше помітні на контекстовому рівні. Це, приміром, маємо у «То не мої яблука». І що тут мовиш? Та тільки гадкуєш про силу цього почуття і вміння авторки почути його.

Хоч з моєї точки зору все пояснити можуть два моменти, спромога авторки подати усе через почування своєї душі. І ще через жіноче бачення навколосвіття. Усвідомлюю, що мені, представникові протилежної статі, нелегко про це говорити. Але аргумент маю залізний: написаному віриш. Незважаючи на статеву різність прозаїчки та літературного критика.

9. Ліричне

Є ще один нюансик, який «примагнічує» до книги. Ліричність. Адже її стрінеш чи не на кожній сторінці. Правда, тут слід балакати про двоєдність. Бо з одного боку бачимо безсюжетні тексти, в яких вона превалює, це, зосібна, стосується «Островів» і «Пережити листопад». Зрештою, дозу ліричності, напевно, випили й тексти, в котрих існує сюжетність, в цьому легко пересвідчитися, коли читаєш «Камінці» чи «Дев’ятсот дев’яносто дев’ять дубів».

Може й через це не дивуєшся присутності пейзажності. Вона (так мені здається) – необхідна складова успіху письменниці. «Восени дерева втрачають усіх своїх дітей», а навесні знову народжують». Скажете, що це – якась специфічна пейзажність. Зрештою, якщо речення змушує працювати уяву, то така пейзажність стає ще потрібнішою. Іншого і не скажеш тоді, коли мається на увазі пейзажність укупі з невимушеним оживленням неживого. Наголосу на цьому не робив би, якби йшлося про одиничний факт.

10. Метафорично-епітетне

У попередніх абзацах вже зачеплено окремі питання виражальності. Бо хочемо того чи ні, а пейзажність та діалогічність належать до неї. Але поряд з тим кидаються й деякі літературні тропи. Серед них – метафори й епітети.

Щодо перших, то їх можна стріти вже на перших сторінках. «Ріка співала тільки взимку», таку сентенцію читаємо у творі «Острови». Гарно, правда? Адже одразу пробуєш уявити оту пісню зиморіки. Алеж це – не єдині взірці гарноти. «Кістки чекають, коли по них прийдуть», «дерева дарували їй свої найкращі листки», «влітку прилітають до них з їмостюсолов’ї і відправляють вечірні служби на їхній могилі». Солов’ї у ролі священників, дерева – дарувальники і чекання кісток. Знову маємо дивовижу оживлення.

Вітром дивовижності повіває і від деяких епітетів: «очі неба», «невидимі сповідальники», «листопадовий лабіринт», «трав’яна сукня».

… Красивості, які відкривають авторку?

11. Порівняльне

Вразила і порівняльність. Вірніше, багатство підвидів цього тропу. Адже поряд з порівняннями з різними сполучниками існують і ті, де їх немає. Бо до цього дуету додаються взірці використання, в яких воєдино зливаються сполучники і їхня відсутність.

Наведу приклади. Наприклад, нерідко у текстах надибуємо сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче», «немов», «… дівчата загуділи, як бджоли у вулику», «кулі погойдувалися і світилися зсередини, ніби там горіли маленькі свічки»… Не менш інтригуючою є безсполучниковість. «А пан Коцький – то наш кіт мурчик». «ті Маринкині сни– то правда». Та й сув’язь приворожує. «Мале Місто – ніби казкове королівство». «Гілки – наче з ювелірної крамниці».

… В літеросплетеннях воєдино поєднуються реал і уява. Шарм неповторності прозаїчки?

12. Мовленнєве

А цю частину своїх розмислів розділив би на дві рівновеликості: слововиявну і промовляльну. (Розумію певну штучність такого поділу, але не можу нічого вдіяти супроти свого хотіння).

В першому випадку бачу доречною акцентацію на рідковживаностях та діалектизмах. Чому? Та тому, що дуже подобаються такі слововияви, як «різоха», «лотачі», «мокровища», «дриглі», «склеп», «твар», … На жаль, такі слововияви ще не часто гостюють у прозотекстах, хоч переконаний, що автор зобов’язаний відтворити у слові говір своєї місцини.

Друге. Знайомлячись із «Розмаїтими історіями…», зауважив, що є тексти, написані мовою дійових осіб. Таке, зосібна, характеризує твори «Любов на три згадки», «Втруїла». Чесно кажучи спочатку не хотів сприйняти такий метод. Ратував за поєднання літературного мовлення і діалектологічного струменя. Але згодом подумав: якщо мають право на існування вірші лемківським, гуцульським чи русинським діалектами, то чому не може бути говіркової прози. Геть жанрову дискримінацію.

… А мову про мовленнєві аспекти завершу ще одним спостереженням. Можна метати громи і блискавки на будь-кого за такі акценти, але вони – ознака творчої індивідуальності. І це є головним. Як на мене.

13. Формовиражальне

У попередніх абзацах згадую чимало текстів із цієї книги. Та рецензент чітко не означив виду прозописання. Але дивовижі тут не існує.

Не назвав би усі літеросплетення оповіданнями, приміром, «Острови» і «Пережити листопад» «вагітні» безсюжетністю. Класичні етюди. Оповідність несуть у собі «То не мої яблука» і «Отче, а для кого ви правите?». Щось середнє є у «Королеві цвітів». Більше схожі на образки «Дев’ятсот дев’яносто дев’ять дубів» і «Сріблясті кулі».

Далі. Цікавим (як на мене, звісно) є поєднання прози і драматургії у тексті «Матір Божа покинутої хати», «Камінці», приміром, нагадують маленьку повість.

Елементи цього жанрового різновиду бачу і в тексті «Товаришу Сталіне, у мене ніколи не було сина», написаному в епістолярному жанрі. Свого часу листи вже лягали в основу творів Василя Горбатюка і Олександра Жовни – письменників, які прийшли в літературу у 80-тих рр минулого століття. Отже, Оксана Довгаль продовжує традицію. По-своєму, звісно.

14. Майбутнє

… «Розмаїті історії Малого Міста». А перед цим було видання «Запиши мої сни». До читальників примандрувало також літературно-художнє видання «Уляна Кравченко: життя фрагменти», створене з Роксоланою Жарковою. Багатьом сподобалися і публіцистичні статті талановитої бібрчанки. Чим вона заінтригує в майбутньому? Не скаже цього і вона. Мучать твори і сумніви. Але хіба в цьому немає краси і таїни?

 

 

 

Довгаль Оксана. Розмаїті історії Малого Міста: оповідання, Львів, 2018. – 188 с.

 

 

 

Ігор Фарина