* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Знайти себе в шерензі днів нових

17:51 19.03.2020

Знайти себе в шерензі днів нових

 

 

Спочатку мене переслідувала спокуса озаглавити ці нотатки про книгу Назара Данчишина «Постання в повстанні» як «Верлібродонкіхотствовіршослова». Бо підстави існували, незримими молоточками стукаючи у свідомість. Більшість друку складали верлібри, вказуючи на верлібромислення. Про поетичне донкіхотство говорило те, що автор є молодою людиною з шармом львівського романтизму.

Сам навіть закохався у дивнюще наймення з неологічним присмаком. Але згодом відмовився від нього. Значною мірою через те, що воно лише частково відображало різноформ’я лірики. Адже поряд з верлібрами маємо сонет і вірші у прозі. Та й пошуки літературного неофіта не обмежувалися виявами романтичності. Тому й все більше почав думати про шукання індивідуальної стежечки на непростих вітрищахновочасся і записувати те, що виникало в пору моїх розмислів.

 

І. Імена та міста

 

Літературознавча наука ділить лірику на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Але з власного досвіду знаю, що буває нелегко розкласти і твори з товстезного фоліанта на так звані «тематичні полиці». Заважають дві причини. Деякі віршарі до самозабуття «танцюють» навколо певного темарійного пласту, постійно поглиблюючи думку. Перешкоджає і сув’язь тем в одному творі – ознака поетичності часу.

А з «Постанням у повстанні» – якесь диво! Перед нами постає тоненька збірочка віршів, у якій маємо тільки 31 твір. Ніби й небагато! Але водномить хочеться балакати і про неординарне вглиблення молодого поета в тематичні пласти, і темарійне переплетення.

Скажімо, вірш «1937 – 2017» наповнений громадянським звучанням. Тема – розстріл сталінськими опричниками Курбаса, Епіка, Зерова – яскравих представників українського відродження. Давайте не будемо дифірамбити болючості і захоплюватися, що молодь «пірнає» у неї. Набагато цікавішим є питання про рівень її освоєння. Бо саме тут на нас очікують цікавинки: «змії куль у строфи вгрузли п’яно», «на дорозі хресній смерть у танці».

А сонет «“Люнатикам” сьогодення» пронизаний філософськими оцінками днів, у яких живе версифікатор, і деяких людей, котрі опоганюють їх: «Я тримаюся за міць небес», «вас гризе моєї волі пес», «діло коле вас осою шкла». Раптово також зринає асоціація з одним із віршів Івана Франка на цю ж тему. Сьогодення і запросини у минувшину. Хіба це не є свідченням філософічності думання?

Зацікавлює і пейзажність. Приміром, у верлібровому диптисі «Невесна» знаходимо жмут вдатностей: «замало цілковито скинути / з природи сніг», «у заметілі опинившись / наш березень чорно дорікає собі ж». Урбаністичне сприймання пейзажностінавколосвіття молодим поетом? Та є щось від цього. Будемо відвертими, місце народження помітно впливає на поезомислення і на живописання словами зосібна. Таке маємо й у даному випадкові. Несподіваність погляду сусідує зі звичністю. Так і має бути за великим рахунком.

Виокремлення потребує і любовна лірика, перш за все тому, що цей поетичний різновид двоїться. З одного боку – оспівування любові до родини (вірш у прозі «Дідо»), а з другого – гімн чарам кохання до жінки (верлібр «Стих(кох)ання»). І тут, і там надибуємо неординарності: «там нема бур’янів підступів і страждань», «ми хвилями заобіймали невідомий берег».

Чотири теми, як чотири пори року. Кожна – по-своєму неповторна. Ці тони і півтони доповнює тематична сув’язь. Візьмемо для прикладу верлібровий цикл «Митуса», присвячений Ігореві Калинцю. «… вірш є ворогом тих / хто свій холодний сміх / фарбують гарячим реготом» –  метафорична думка про більшовицьке тавро часу. Промовляння громадянськості? «Навіть у релігії зла / звинувачення мусять обростати / м’язами незаперечних доказів». Промовляння філософічності слововираження? «Безлиста електрика / жбурляє в тебе / сокири видихів». Пейзажне промовляння? «А серце своє (обвуглював – авт.) – / чорним камінням її тіла». Промовляння інтимності? (До речі, темарійні переплетення присущі також верлібровим варіаціям «Сліпота і зір», віршам «Друг?», «Доростання»).

Тематичність віршів Назара Данчишина має ще одну привабливість. «Примагніченість» до певного кола знакових імен та відзвуки мандрувань містами України і Європи по-своєму виіскрюють дивність. «… дослухаюся босими вухами / до пророцтва дикої трави, / що звучить, як записаний на плівку / вірш Грицька Чубая / в авторському виконанні» (вірш «Повстання), «… стоїмо в чергах довжиною в життя / по давно використане / хоч і невідоме слово» (цикл «Зміст (З міст)»).

 

ІІ. Думкою небуденною

 

Про тематичність цієї лірики уже мовлено в попередньому абзаці і розмислах, які логічно привели до нього. Та цих думок, напевно, не було б без присутності виражальних вдатностей у словах про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність.

Вона, ця виражальність, є багатоплановою. Бо у творчому арсеналі молодого версифікатора помітне місце займають метафори, порівняння та епітети. Інколи він вдається до використання слівець із присмаками неологічності чи рідковживаності. (Оскільки кожен із цих творчих нюансиків потребує хоча б побіжної, але окремої згадки, то цим і займуся. Себто осідлаю улюбленого коника, вишукуючи цікавинки на зеленолужжі.)

Відштовхнуся від метафоричності мислення: «наша розмова зшила сорочку», «я пірнув у зелене око світлофора», «в чиї очі щороку стукає вирій». Свіжо! Оригінально! І так не хочеться, аби душа відпливала від таких чарівностей: «звикаєш вигулювати / пса своєї тіні», «вдова літа / сміючись / надягає на лисину дерев / перуку своєї молодости», «твоїм сонцем цілую / живіт земної кулі». Як на мене, то метафори тільки виграють від поєднання з неординарними епітетами.

Але вони, епітети, виглядають не менш привабливо й у так званому «самостійному плаванні»: «стебло мого ока», «чорноземна сукня мовчання», «біженці осіннього листя», «коров’ячі язики хмар», «природне різдво покладів», «стержні рук». Протегарнота висловлювань позитивно сприймається через контекстову доцільність. І треба сказати, що Назарові Данчишину тут вдається бути собою.

Це ж стає очевидним, коли в оселі читальницької душі приходять порівняння. Двоєдині у своїй сутності. Адже в книзі в більшості випадків побутують взірці цього літературного тропу, у яких віршар використовує сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби»… А поряд із ними є словосполуки без сполучників: «… хвилі автомобільного руху / як віртуозний ударник», «наша революція – вибух поцілунку». Втішно, що цитування таких знахідок можна продовжити: «… вірш досі збирає / розкидані крила гілля / стяті мов нігті  з рук лісу», «вітер – то митар», «найтрагічніший (в’язень – авт.) – то голос, / окутий бетоном чужої мови», «… будяки мін / що як пухир вибухають від дотику». Тут, очевидно, варто наголосити, що порівняння нерідко суміщують реальне та ірреальне через несподіваність погляду.

Незвичайність повіває і від слововживання «передосмак», «невесна», «пообік», «юрбища», «оцвяховані». Це носить на собі позначки неологічності та рідковживаності і створює колорит віршотекстові. Шкода лишень, що отакі слівцята ще рідко «ночують» у писаннях віршаря. Принаймні рідше, ніж того хотілося б. Але їхня присутність вселяє віру, що невдовзі їх може побільшати. І вони ще точніше передаватимуть дихання часу.

Як це уже зараз роблять «мешканці» книги, до яких відносимо рослини і дерева, птахів, звірів, зірки і небесні світила: «… ти щойно спускався в шахту троянди», «під нею мова / ціла в стеблах / із кров’ю маку», «… мов коней він приручав / граматику губ гамірливих юрбищ», «… аж зеленими від сонця / поцілунками». А іноді автор вибачливо і логічно поєднує кількох представників «населення» в одному реченні: «… хрест / упокорює / зорю та місяць».

Між іншим, цей поєднувальний прийом автор вдало використовує і в кольорових екстраполяціях: «… кров чорних квітів / … теж червона». Так само й ці барвоздвиги залишають за собою право свіжості: «… вітаємося руками червоними від січнів», «… і чую як зелено / б’ється листя / з дідового серця».

 

* * *

 

Сумніваюся, що мені вдалося відшукати всі вдалості у цій книзі. Та й не ставив перед собою таке завдання. Просто писавпро те, що найбільше сподобалося. А якщо в когось є інші думки, то не бачу нічого невтішного для себе. Адже мої нотатки – суб’єктивний погляд на об’єктивне. І тільки. Але, напевно, його не було б, якби не вважав, що «Постання в повстанні» відбулося.

 

 

 

 

 

 

 

Данчишин Назар. Постання в повстанні: поезії. – Львів: Сполом, 2018. – 40 с.

 

 

 

 

 

Ігор ФАРИНА

м. Шумськ

на Тернопільщині