* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Роман, який дратує так, як можуть дратувати лише екзистенційні провокації

13:42 03.02.2020

Роман, який дратує так, як можуть дратувати лише екзистенційні провокації

 

 

Відгук на роман Владимира Арсенієвича «У трюмі» ( «Видавництво 21», 2019; переклад з сербської Андрія Любки): http://www.books-xxi.com.ua/products/u-tryumi.

Тло: початок 90-х, війна на території колишньої Юґославії.

 

Майже впродовж усього часу читання цієї книги, я дратувалася. Тобто дратувалася читаним. І спочатку це був якийсь неусвідомлюваний і, так би мовити, контраверсійний процес. Не ідеться про «подобається / не подобається». Роман заімпонував мені своєю архітектонікою, стилем (особливо постійними вкрапленнями іронії). Тобто я цілковито прийняла те, що автор талановитий. Але дратуватися я почала ледь не з перших рядків. І лише потім збагнула, що роман Арсенієвича весь час активізував у моїй пам’яті, в мені - аж на рівні рецепторів, фізичних відчуттів - багато больових точок, вкидав мене у зону дискомфорту моєї юності. І я знову і знову проживала початок 90-х. У пам’яті виринали мої ровесники і трохи старші за мене хлопці і дівчата, наркоманський проспект, звістки про знайомих талановитих музикантів (загинув за кордоном - наркота, очевидно; зарізали - точно наркота). Прорив раніше табуйованих тем без жодних фільтрів, що часто було неабияким випробуванням для зовсім молодої психіки. І знову було відчуття виру свободи, з якою більшість молодих людей не змогли собі дати ради. Крім цього всього, безліч моїх приватних переживань (психоемоційних, побутових, фізіологічних) постали за аналогією із безодні. І моя непроста боротьба за власну ідентичність.

Інфантильність, безпорадність, беззахисність, прищава по-підлітковому епоха - ось, що мене розхитувало.

А ще ну просто нав’язливо, майже рефреном у моїй свідомості крутилися кадри і фільмів Сергія Соловйова «Асса» та «Чорна троянда - емблема печалі, червона троянда - емблема любові» (так, я росла і на цьому; досить патогенна естетика та етика, але хіба могла превалювати інакша в перебудовно-постперебудовні часи?), а на задньому плані цього заднього плану співав «Акваріум» (і тут контрольний постріл: анонси про концерт у Чернівцях БГ - без титла, сподіваюся).

Я розумію, що цей роман надто сильно активізував у мені все, що мені хотілося притлумити, до чого б не хотілося повертатися, до тієї себе, яку б не хотілося знову прожити. А тут наче в часову петлю втрапила. А ще він знову змусив замислитися (та ні - нарешті дати собі дуже відверту відповідь), ким/чим я стала, ким/чим стали всі ми, кого вперто називали втраченим поколінням?

Підступний текст: він мене знову завів, куди йому заманулося. Насправді, починаючи писати цей пост, я збиралася сказати про інше. Про поворотний момент роману, після якого моє перманентне роздратування спало. Це останній підрозділ розділу «Листопад 1991» (у книзі три розділи: «Жовтень 1991», «Листопад 1991», «Грудень 1991»). Називається він «Про батька і маму». Спочатку він мене зворушив і розсмішив, оскільки він наче про моїх батьків (майже повна тотожність). Вони так само, проживши у місті (мама - від народження, тато - значну частину життя), дійшовши до пенсійного віку, виїхали в село. І та «максимальна автентичність» з усіма її складовими, про яку розповідає Арсенієвич, - це реальність їхнього сільського буття. Дім, стайня, і навіть кактуси і кіт. Характери батьків. Усе написано про моїх тата і маму. Я навіть зателефонувала мамі і прочитала їй уривок. Ми вдвох сміялися до сліз.

Цей підрозділ врівноважив роман - ту паніку, що весь час передувала йому, і те, що мало відбутися далі. Він - про любов, про яку батькам зазвичай дуже складно говорити, але вони її засвідчують у своїх вчинках, діях - дуже вчасних. Він про справжню любов, яка вміє бути ненав’язливою, залишає простір для вільного руху і дихання, вміє вчасно відійти і вчасно з’явитися, додавши певності, і завжди бути тією невидимою, але відчутною рукою поряд, за яку завжди можна вхопитися.

Ця частина роману про остаточне дорослішання, яке стається тоді, коли людина нарешті позбувається своїх сумнівів, пов’язаних із дитячими переживаннями, образами, фантомами, і коли нарешті стає на шлях розуміння своїх батьків. Про батьків і дітей як спільний досвід: взяти у подальше життя те, що вдалося, і виправити у власній сім’ї те, що вдалося не дуже.

Ще один важливий момент, який не можу не проговорити хоча б тезово.

Як я вже згадала, тлом роману є війна. Але ви тут не побачите війни, а лише її тіні, окремі деталі, те, як вона відлунює у життях людей, підпорядковуючи собі, трансформуючи під себе. А загалом це про людей у періоди кардинальних перемін. Як на мене, то одним із базових меседжів роману є те, що життя триває під час війни, життя триватиме після, але ще довго буде її наслідком. Усі ми у трюмі - чи Ноєвого ковчега, чи Корабля безумців, чи рабської галери. Є пункт відправлення, є шлях і пункт призначення.

І невеличкий уривок із підрозділу «Про батька і маму»

Як і для багатьох людей, що все життя прожили в місті, село для моїх батьків було безкінечним джерелом екзотичних насолод. Саме через це, щойно вони обоє вийшли на пенсію, почали там проводити більшу частину року, старанно наслідуючи сільський спосіб життя. Наполягаючи на максимальній автентичності, вирішили не проводити електрику до туалету, що стоїть в глибині двору з досить стрімким схилом, і тому хоробро біжать у цю смердючу, густу темряву, в це лігво павуків і мух, коли трапиться так, що їх притисне посеред ночі, – або ж стримуються.

Але я розумію, чому їм аж так подобається жити в К. Будинок моєї бабці є справжнім шедевром саморобної архітектури, оздоблений нестачею деяких матеріалів (хату зводили протягом 1947–48 рр.), слабкою навченістю і тяжкою ностальгією будівельників (німецьких військовополонених у Юґославії, яких потім депортували назад у Німеччину, і вони не встигли завершити розпочату роботу), а понад усе – дириґентськими примхами моєї бабусі, дошкульних коментарів якої будівельники боялися. Можна припустити, що в тому натовпі різноманітних роботяг міг бути і проєктант, який у загальних рисах цей будинок уявляв, але свої оригінальні ідеї, вочевидь, виміняв на мирне співжиття із суворою командиркою, бо легко приймав і втілював усі бабусині побажання, ідеї та пропозиції, хай якими нелогічними вони не були, без жодних дилем, а водночас намагався – наскільки це було можливо – в архітектурі будинку залишити бодай якийсь, але свій, власний слід.

Так і постала ця споруда (не із саману, як можна було очікувати, бо глини й соломи завжди вдосталь, а з ретельно відібраних кам’яних брил, на яких домінували сині й жовті відтінки) з пірамідальним дахом, покритим червоною черепицею, і вікнами, обрамленими витончено викладеною цеглою, відповідно до будівельного інстинкту самих робітників. Тут же, в жардиньєрках із дерев’яних ящиків для лимонів, моя мама вирощує найрізноманітніші квіти, і якби згаданий проєктант, за умови, що він взагалі існував і що досі живий, раптово з’явився у селі К., щоб провести інспекцію збудованого ним дому, то був би приємно здивований переконатися, як гарно і гармонійно та його еклектична споруда виглядає на самому краєчку фрушкоґорського схилу та з якою любов’ю нинішні власники її доглядають і утримують. Мама прикрасила будинок квітами й кактусами, а завдяки моєму батькові та незавершена сторона будинку, що дивиться в середину двору, заросла виноградною лозою. Тут, у шпаринах стіни, горобці в’ють гнізда, і часом батько змушений проганяти їх із пневматичною ґвинтівкою в руці, аж поки вони в навскісному польоті, немов знущаючись із нього, не втечуть від його стрілецьких потуг.

[...]

Більшу частину чоловічого населення К. мобілізували. Решта (переважно старики, сільські п’янички і непридатні) розважалися регулярними післяполудневими зборами в центрі села, перед церквою чи біля кіоску, де кому більше подобалося. Мій батько з ними зблизився, а як офіцер високого рангу на пенсії навіть отримав почесний статус головного промовця. Хоча ці збори найчастіше обговорювали якісь не до кінця всім зрозумілі теми, з багатьма імпровізаціями й порожньою балаканиною, батько був готовим, за умови, що перебував у доброму настрої, відчинити всім двері у своє військово-професорське минуле. Всі їхні сумніви і припущення він розвіював неспростовними сплетіннями логістики і стратегії, пояснював захопленим слухачам переваги одних видів зброї над іншими, а що стосується справді важливих питань – чому в селі немає молодих людей і хто оброблятиме землю, коли настане пора, – то відповіді на них мій батько залишав при собі. А коли він нарешті відчував, що вже повністю висловився, то перепрошував і покидав їх. Бачу його, як він іде легким кроком, пузатий, сивий і з великими зубами, здоровкаючись і відповідаючи на привітання наліво й направо, схожий на батька, якого пам’ятаю, коли він щодня перед обідом перегравав у шахи нашого сусіда і його колегу з Вищого військового училища – підполковника Юрія Крефта, який того літа з Белґрада переїхав назад у Целє, тому батькові, мабуть, трохи не вистачало цих перемог. Якщо й це ставало для нього нудним, він знав, хоча й рідко ухвалював такі рішення, що завжди – з маминою допомогою – може спакуватися, і вже за неповну годину вони на машині в Белґраді. Будинок з повіткою і оборогом (традиційно сремськими), як і свинарник, що давно пустував, залишали на догляд одноокому коту з підбитою вилицею, який їх, як це називала мама, «приручив».

 

 

 

Інґа Кейван