* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СЛОВО ПРО СЛОВО. СОНЕТОВІ СПАЛАХИ…

14:21 21.01.2020

СЛОВО ПРО СЛОВО. СОНЕТОВІ СПАЛАХИ…

 

 

1. НАСТРОЄВЕ

Так вийшло, що чимало творів читав ще до того, як вони стали цією книгою, яка є по суті збірником сонетів О. Гончаренка, написаних протягом життя. Це передовсім стосується сонетів-буриме та окремих текстів з циклу «Щоб за Майданом колосилось поле». Проте, сталася якась дивина. Тепер написане сприйнялося зовсім по-новому. Можливо, це звучання цілісності?

Гадаю також, що книга ця – своєрідний підсумок поетових творчих шукань. І в рамцях власне сонету як форми – теж. Адже у книзі маємо і окремі сонети, і вінки сонетів, і їхні цикли, і буриме, і переспіви.

Я переконаний, що це гідне продовження відомих творів цього автора, як то: «Крилогія Вічної Гордії», «Катрени оголошених картин», «Буремні буриме», «Нова братина».

2. БІОГРАФІЧНЕ

Мабуть дехто подумає, що ось після такого несподіваного вступу літературний критик знову чомусь прямує до лінійної традиційності. Не заперечуватиму. Проте все-таки маю ситуацію пояснити. По перше, хіба наше буття не є дивовижним поєднанням звичайного та незвичного? А по друге, за відсутності в Україні жодних рекламних проектів щодо поезії та поетів, чи може шановний читач, достеменно знати життєпис кожного навіть хорошого, талановитого автора? На жаль, час уводити визначення «географічна келійність», бо навіть столичних авторів нині зовсім мало знають поза столицею. Що ж говорити про людей, котрі творять сучасну літературу, як то кажуть «на чорній землі»?  Тож беручись за рецензійний відгук, критик вимушений ставати і біографом. Втім, визнаю, у цьому випадку термін «вимушений» звучить не зовсім коректно…   

Отже, Олег Гончаренко народився 1959 року в м. Теміртау, що в Казахстані (мабуть, не слід тому й дивуватися, що він так багато перекладає казахської поезії та прози, а його твори навзаєм перекладено казахською мовою). Матуся поета була молдаванкою (тож знову бачимо виправданий сенс його подвижництва як переспівувача  молдавської/румунської поезії). Крім того пан Олег відверто визнає себе рідним братом кримських татар, чому поясненням також є і його географічне замешкання і особистий життєпис (а чесність того твердження особливо відчуваєш, читаючи його збірку «Криму тамований скрик»). Загалом маємо означувати доробок О. Гончаренка я поліфонічний, бо мені, наприклад, доводилося читати його переспіви ще з кільканадцяти мов і навіть до поетичний переспів «Євангелія». Тож, думається, що поліфонічність ця, при всій його жертовній українськості, є вродженою (Богом і долею дарованою).

А загалом у доробкові письменника є понад 30 книг. Він лауреат цілої низки регіональних, всеукраїнських, міжнародних літературних та гуманітарних премій.

Іще нагадую, що при тому митець живе у м. Мелітополь на Запоріжжі. Це я до того, що дехто з письменників нарікає на те, що віддаленість від столиці не сприяє творчому поступу. Як уже було мовлено, можу погодитись, що насправді те не сприяє лише популяризації, оберненню написаних ексклюзивних хороших творів на масовий, доступний продукт. Я особисто свідомий того, що усе інше залежить лише від рівня обдарованості, наполегливості, працьовитості. І саме Олег Гончаренко, навіть у геть зросійщеній таврійській глибинці, своєю творчістю і досягненнями підтверджує це.

Зауважу, що, крім казахської, його твори перекладено ще й англійською, румунською, білоруською, болгарською та російською мовами. Як сказав-був передчасно згаслий наш поет Михайло Левицький: «…де ростем, там маємо цвісти». Інша справа, що і цвісти ж таки можна по-різному – блідо блимаючи чи звитяжно палаючи.

3. ТЕМАТИЧНЕ  

При тому якихось запоморочливих ходів задля власного піару пан Олег не робить. Просто наполегливо працює над словом. Принаймні, «Теорія Всього» переконливо про це каже. Вчитаймося у громадянські, філософські, пейзажні та лірично-інтимні мотиви сонетів.

Щодо громадянськості, то вона тут двоєдина у своїй сутності. Поет пильно вдивляється у минуле: «Я запалив свічу за упокій тих душ голодоморних…», «Лунає «Слово» – голос предків наших…» Але ж пронизує рядки й перехоплює подих читаючого також і озвучене сьогодення: «Всі ці провини-птахи вже попелом впали на мертвім Майдані…», «…тому-то провина мені невблаганно пече, що під Іловайськом не міг уже бути солдатом…»

Ця двоєдиність є характерною і для любовної лірики. З одного боку є очевидним, що поет декларує любов до рідного краю, до свого народу до всього українського Всесвіту: «…І що моливсь на Таврію свою, тому-то, може, і не загубився…», «…І пісню, і волю, і милу мою Україну по рісочці я відродив у змужнілій душі…», «Я словом подвигаю Україну на щастя радість та любов первинну…»

А з іншого боку, звичайно, другою потужною течією, що наснажує цю бурхливу ріку поетового сердечного чуття є кохання – любов до жінки: «… Все добре у мені з Коханої лиця…», «…допоки ж куля зло не наздогнала, «Даєш любов і правду на землі!...», «…Болить мені: «Пролинули роки…» Та ще любить я годен все ж таки!..»

Така ж визначальна складність проглядається і у філософській ліриці: «…І не живу – вертаюся в життя…» І поетові споглядання світового овиду, напевне, були би незрозумілими без його віро-пошукових одкровень (у Гончаренка релігія і філософія – єдині): «…куди б не йшов, ти все одно ідеш до Бога…» Виразно проявляється у сонетах також і філософія творчості: «…Я просто долав тут поетам належні шляхи, і в праці насущній було мені не до пихи…»

Книга сонетів наповнена і вдалими пейзажними замальовками: «…Дощ аж сичить, знов повзучи в світи…», «…Вітри сніги розхлюпують, як піну…»

Навіть ця мала дещиця цитувань говорить про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність сонетарію. Так би мовити, в осібному виконанні. Але ще більше маємо творів, де ці мотиви переплітаються. Скажімо, текст «Без упину тече» сповнений громадянськістю, але є тут і філософія, і пейзаж. Сплав філософічності та інтимності бачиться і в сонеті «Нехай горить іще свіча любові».

4. ВИРАЖАЛЬНЕ

Рецензент завів мову про тематичні пласти, бо вони справді означують літературну не пересічність запропонованих нам творів. Але, як на мене, все це не дасть належного ефекту сприйняття, якщо не згадати про виражальні акценти в творчості поета, а точніше про окремі з них. Ба, навіть побіжні зауваги  про метафори й епітети не залишать поза увагою це твердження. Як і наголоси на фольклорності та змалюванні образів дороги і криниці – цих архетипів української душі.

Спершу звернемося до метафор: «…І спориші втекли уже з подвір’я…», «…Уже вогонь упертий погляд сушить»… Вдивляюся у це дивовижне плетиво образів, і уява намагається намалювати картину, котра поєднує реальність і фантазію. Щось подібне відбувається у моїй свідомості і коли натрапляю на епітети «мова черешень», «проліски сивин», «хронометр небес», «іменини серця»…

Промовистим, либонь, є крилатослів’я. Душею радієш, поли перед очима з’являється афористичні висловлювання: «За тінями іти – дурніш судьби немає», «Мале шукаємо уперто у великім». Очевидним є те, що поетове заглиблення у чарівну сутність мови підтверджує навіть вдале і вчасне використання відомих мовних зворотів, як то: «тут й день на ладан дихає», «топталися по наших перлах свині»…

Вищезгадані виражальні засоби допомагають створювати неповторні образи. Прикладів того вистачає. Скажімо,  про дорогу поет  пише так: «…Ще наша не запалася дорога…», або «…Не вистача добра і совісті мовчати. Зупинишся – помреш. Тому-то йдеш і йдеш…» Та й не може не відбуватися поступу, коли митець думаючи про криниці Роду: «…допоки наші спогади – не рани, не криниці, що вичахли до дна…», приходить до висновку і відповідальності:« Я – та вода, що дарма не іскриться, по краплі зібрана у вичахлій криниці».

Ви безперечно помітили, що рецензент оминув питання порівняльності, слововиявів та римотворчої кольористики, які є дуже вагомими для виражальності.  Але це – теми для наступних нотаток.

5. ПОРІВНЯЛЬНЕ

Поет вельми вдало використовує метафори й епітети. Складається враження, що внаслідок цього можна навіть говорити про метафоричну сповідальність. Але з не меншим успіхом він експлуатує такий літературний троп, як порівняння.

Щоправда, маю одразу уточнити, що йдеться про різні його види. Нерідко бачимо порівняльність зі сполучниками. Іноді ж поет обходиться і без них. Побутують у сонетарії  і порівняння, в яких об’єднано обидві ці види.

І це – не голослівність. Приміром, читаємо таке: «І висію себе, немов зерно…», «Тверді, неначе груди у вітрил…»  Можна, зрозуміло, чимало говорити про ці чарівності, наголошуючи на не банальності слововираження.  Але попростуємо далі: «…канони – серцю пута…», «…Пташиний спів – осанни тон…» Це прості порівняння, без сполучників. А поряд читаємо інші вдатності: «…А він мовчить – згоряє, мов свіча…», «…тютюн – як хворий кінь…» – класичні приклади  порівняльної сув’язі.

Саме так! Та не теоретизуватиму з цього приводу. Хоч і кортить. Натомість згадаю про наступне. Нерідко в книзі зустрічаю «підранок -мрія», «лози -струни», «вітер-схлип», «посестри-врагині». З мовознавчої точки зору – прикладки. А водночас маємо справу саме з порівняннями.

6. СЛОВЕСНЕ

Помітну роль у вираженні думки відіграє в сонетарії і словоряд. Тут, мабуть, слід згадати про неологізми, рідковживаності, діалектизми: «громосонм», «чорноліс», «чатівник», «бродник», «хвалеба».  Окремо згадаю про «готовизму» та «засніжіє» з циклу сонетів-буриме. Перше слівце використовував у своєму творі незабутній Микола Зеров, а друге – Світлана Антонишин. Чи приживуться («прижився» – щодо М.З.) вони у свідомості читачів? Того не відаю, проте засвідчую, що відносно тексту власне поезій, і читаються, і сприймаються природно і виправдано. Та й свого часу, скажімо, Олена Пчілка та Леся Українка теж сподобилися на використання і розповсюдження таких, для того часу, неологізмів, як нині звичні всім «промінь» і «мрія»…

Щодо новотворів, то існує ще один нюансик. В «Теорії Всього» їх маємо небагато. Якщо порівнювати цю книгу із «Сологолосом» Василя Рябого, то там експериментальної словотворчості в рази більше – тобто стрічаємо її майже в кожному творі. У даному ж випадку насправді вражає не сама наявність неологізмів, а їхня змістовна органічність у контексті написаного.

А подальша мова про слововиражальність неможлива без означення алітеративності. «Сіллю сивіє Сиваш…» «Гра слів і гра слив…» Що ж, можливо дехто й скаже, що тут немає такої алітераційності як у Володимира Вознюка чи Анатолія Моїсеєнка, бо у них є цілі твори сповнені нею. Але не думаю,  що це є вадою, бо, зрештою ж, сенс і зміст писаного тут штучноне підмінюються формою. Головне – природність, виправданість використання.

7. КОЛЬОРИСТИЧНЕ 

«Теорія Всього» агітує за кольорові екстраполяції. Наведу кілька прикладів: «…Блакитний пісок од хмаринок осів…», «…Гортаю жовті аркуші старі…», «…Така ж юга, розжарена і сива…», «…Яснять червоним шерехом алеї…»

Нерідко маємо підстави говорити про поєднання барв в одній строфі. «…Багряно-чорні прихиливши стяги, жовто-блакитні ми лишили в самоті…», «…там є чорні брови й очі карі…» Сув’язь ця свідчить, що поет перебуває в постійному пошуку римованої барвистості.

Про кольористику промовляють і згадки про «населення» книги, до якого належать трави, квіти, дерева, птахи, звірі і небесні світила: «…День, вітром опавши на сиві од рос спориші…», «…У сумовитій тіні кипариса…», «А кінь біліє в ковилах кістками…», «…У висі чутно круків грай…», «…Ще виєш на зірки, жадаючи любові…», «…та ще місяць ранковий, як висохла піна…» Зауважу, що часто-густо не бачимо тут прямих згадок про кольори, але з допомогою авторської майстерності вони є незримо присутніми і явними.

Як і у рядках, де представники населення художньо співіснують: «…Де між зірок гойдаються троянди…», «…Над ними мають маки і плачуть солов’ї…» Погодьтеся, в уяві одразу ж вимальовується барвиста картинка. І мені гадається, що в цьому й полягає поетова заслуга.   

8. Культурологічне.

Якщо попередні роздільчики з нотаток на берегах книги чітко розмежовували тематику та виражальність, то є і те, що існує ніби на цій межі межи ними. Серед іншого й культурологічність.

У новій книзі Олега Гончаренка вона існує у трьох іпостасях. Перша з них позначена використанням імен митців у поетичних текстах: «…Лиш іноді дарує мить святе – Далі, Ремарка, Моцарта і Верді…» А за сповідальними сонетами Дмитра Павличка навіть написано цілий розлогий сонетний цикл-відповідь «Гірке причастя».

Другою частиною варто вважати культурологічні акценти сонетів-буриме. Про це говорить перелік авторів чиї тексти спонукали поета до цієї експериментальної творчості. Адже маємо тут, серед великого множества інших, ще, можливо, не досить нам відомих авторів, іще і Юрія Буряка, Івана Гнатюка, Ігоря Качуровського, Леоніда Мосенза, Костя Москальця, Богдана Рубчака…

Погодьмося, що все це, разом узяте, творить неповторність і утверджує поетичну справжність. Отже, зрікаймося чорнокнижжя! Читаймо оці неторкані сніги душі поетової.

А третьою частиною книги є сонетні переспіви. Важливо, що вони говорять не тільки про коло зацікавлень переспівувача, а й про те, що він береться за інтерпретацію лише тих творів, які його по-справжньому схвилювали. В цьому переконуєшся, коли читаєш поетове трактування творів В. Шекспіра, П. Верлена, Д. Кітса, М. Емінеску…

P. S.

Знову повертаюся до питання про поетичні шукання. Але цього разу воно постає переді мною в іншій площині. «Теорія Всього» – яскраве свідчення постійного авторського боротьбизму, живої душевної невкипілості, жаги нового і незнаного. Це вельми обнадіює тим, що майбутні теж осяватиме животворча непередбачуваність натхнення. Особисто мені це імпонує.

 

Ігор ФАРИНА,

письменник, член НСПУ,

Тернопільська обл.

 

 

 

             Гончаренко Олег. Теорія Всього (осінній сонетарій). – Мелітополь. Видавничо-поліграфічний центр «Люкс». 2019. – 222 с.