* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

УРОКИ ЕВГЕНА ЧИКАЛЕНКА ТА ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО

04:16 05.06.2022

УРОКИ ЕВГЕНА ЧИКАЛЕНКА ТА ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО

 

 

Далекого 2008 року у київському видавництві ТЕМПОРА  побачило світ розлоге листування двох великих українців Евгена Чикаленка а Петра Стебницького. Їхню ролю у творенні нової української еліти на початку минулого сторіччя важко переоцінити. Один видавав щоденну українську ґазету у Київі, инший творив українське життя у самій столиці кровожерної антиукраїнської імперії – у Санкт-Пєтєрбурґє.

Їхній діалог пожитечний для нас своїми уроками, що є, на жаль, актуальними донині.

Над Стебницьким завис дамоклів меч висилки зі столиці Московської імперії «не перебіраючи ні містом, ні місцем», і він розмислює над тим, хто може посісти його місце   ув українській організації: «се активна роля, яку повинна займати людина зовсім чиста і певна». Такою людиною він уважає Олександера Лотоцького.

З иншого листа Стебницького дізнаємеся, же Леонід Глібов жив у Прилуках, а його збірку байок не видавалося у Пєтєрбурґє через надмір запрошеного гонорару.

У Чикаленка свої клопоти: «добре було б прилаштувати у Пєтєрбурґє Грінченка, який з падолиста зостається без роботи а посади» -- иншими словами Борис Грінченко своїм нестерпним характером так усіх заграв у Київі, же його хочуть збутися до московитів – най їм там крівцю п'є. З приводу галицької ситуації ув НТШ: «коли Грушевського і Франка випруть з товариства, то воно пропаде.» Актуальним у 1904 році було питання пам’ятника Тарасові Шевченкові до його сторіччя у Київі. Про ґазетні справи: «Яворницький прислав оповідання на 800 сторінок, але таке, же соромно і читать. Новини складають панни, же замінили Ефремова а Матушевського».

Обговорюють співрозмовці долю Федора Шульги, якого «виїдають» чорносотенці ув Одесі.

Петро Стебницький радить панові видавцеві РАДИ звернути увагу на досвід київської ґазети СЛОВО. Пан не хочуть.

Петро Стебницький покладає надії на творчу молодь -- Василя Доманицького та Віктора Піснячевського.

Гарно мовить Петро Стебницький про княжий Київ, повен родичів та знайомих: «Який узагалі настрій у Київі? Чи поодужували хворі, чи, навпаки, послабли дужі?»

А Чикаленкові щиро признається: «якби таких людей, як Ви, було більше, то може б і такі люде, як я, не так швидко опускали б руки». Чикаленко йому ув одвіт: «Тягне нас одне до одного, бо у нас багато єсть спільного – ні Ви, ні я ніколи не ставили свого Я во главі угла, як мовлять, не ставали на диби»

Чикаленко мовить про заходи щодо запровадження Українського клубу у Київі у березні 1908 року. Засновники опріч нього Володимир Леонтович, Михайло Грушевський, Микола Лисенко. Про важливість клюбу мовить Евген Чикаленко: «клуб єднає багато народу, усе таки є своя хата»

Варто звернути увагу на шляхетність а добірність тогочасної мови обох співрозмовців: уже кілька часу, боїться не подужати, у поспіху литовського питання, виїздю, пропало половина людини, шатніться там по землякам, у своїх сатрапіях, бувайте здорові та спокійні духом, його щирому серцю заважає дурний розум, на тих перекорах, чемериця, поміркуйте-но, сорому вам не зробить, лякана ворона й куща боїться,  на одчай Божий а на пропадиме,    але не подовго,  скоріше так що ні, дуже пиняво, ваш серцем,     радий за РАДУ, щасти вам Боже на все добре, ніяка порада зі смутку не зробить радощів,       якось треба обернутися инакше,     і пече їм очі, а тут і сидить проклятий зась; і сміявся, і злість брала , набрався боргів як май груш, людина не щоденна, з жалобним листом, сором тоді буде й жити на світі, літує, спочуваю, громада – капуста головата, трудно на старість родитися удруге, Не на те козак п’є, що є, а на те, що буде. Не уважай на врожай – сій жито, то хліб буде, поквитать усі рахунки, хватопеком,

Цікавим для нас є уживання терміну націоналісти у неґативному значенні – ішлося про московитських шовіністів, чорносотенців.

Не покидає співрозмовців і природний український гумор. Чикаленко: у Кононівку треба бугая, а у ґазету редактора. Стебницький: з двох прихильників через якийся час один із’їсть другого.

Цікавими чительникові будуть постаті Іллі Шраґа та Леоніда Жебуньова.

Про Василя Доманицького: «Знов могила – і яка тяжка. Страх мені жалко Доманицького  -- яка се була чиста, свята людина. І усе зжерла проклята хвороба – і чисту душу, і святий вогонь національної роботи (…) Він мабуть і умер з олівцем у руках» Петро Стебницький., «Не везло йому живому, не везе і мертвому» Евген Чикаленко. Прикрим відгуком лунає тяжка історія з критикою Грушевським  ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Миколи Аркаса, яку фактично витворив Василь Доманицький своєю невтомною працею.

Мовлять співрозмовці і про скульптора Михайла  Гаврилка, що усе вимага від них грошей та лає за непідтримку свого генія (чисто як Іван Марчук у наші дні).

Про потребу читабельної української лектури: «Якби нам письменників таких, щоб передплатник біг з ґазетою до сусіди, щоби поділитися з ним чи фельєтоном, чи статтею якою, а то нудота у ґазеті така, що аж сум бере… Не то що сусіді читати, а часто самому не має сили дочитати до кінця» Евген Чикаленко.

Про прокрустове коло національних проблем: «деколи у хвилі зневір’я приходять і такі думки – же усі здобудуть усе, що кому треба, а ми й надалі будемо примушені тягати за собою ланцюги закону 1876 року: ще ж не так багато часу пройшло, і тридцяти років нема – люде довше ждуть, а українці ж хіба люде?», «бо за все відповідає дрібненька купка безкрилої інтеліґенції», «Коли можна буде сказати – годі, вже інтеліґенції досить? Ніколи – бо її завжди буде менше ніж треба, а значить становище усе буде таке, як і зараз» , «українці оживають лиш тоді, як мають юбілей альбо похорон. Сидять-сидять нишком – аж дивись – хтось умер – і посипалися телеграми. А як люде частіше умирають, ніж святкують ювілеї,  то виходить, же національний український рух найбільше живе і живиться могилами.  Прямо похоронне бюро.» Петро Стебницький. Московитські ґазети репетують, же «скасування закону 1876 року приведе до революції», «ніхто не хоче давать на діло, яке не має поступу, не обіцяє хоч у будущині стати на свої ноги» , «ґазетна мова ширша, вона наближається до наукової, а ся мова для публіки чужа а не рідна», «національна філянтропія» Евген Чикаленко.

Про націю: «українство завжди було рухом демократичним», «не забувайте, же усі українці природжені філологи.  Коли побачать, же вони друкуються мовою не тою, якою говорять у їхньому селі, то почнуть відпадати та ще й лаятися» Евген Чикаленко. «Та же ж ми не були б варті назви українців, якби не гризли одні одних і не уважали сеї гризні за найкращу форму національної роботи»

Мовлячи про націю, співрозмовці упадають у крайнощі зненависти, ба навіть поневаги до свого народу, для якого – парадокс – працюють: «у вас тепер тільки вирвалась думка, же наша нація – якась нація недолюдків. А я уже більше 10 років мовлю, же вона нікчемна, же навряд чи вона буде вартнішою за провансальців» Евген Чикаленко. Стебницький ставить поляків вище за українців.

Невіра у свої сили спонукає обидвох співрозмовців покладати надії на прихід в Україну мітичних німців, же мають принести порядок. Німці прийшли. Двічі. У 1918 і в 1941. Результати їх «діяльности» ми добре знаємо з історії.

Про українську справу: «а ми усю енергію уживаємо на унутрішню боротьбу, на гризню», «наша інтеліґенція не придбала ніякого довір’я у народа, і де він мав силу, він там на виборах попровалював нас», «якби не городські виборці, то ми би не мали у Думі жодного свідомого українця», «Автономія без школи може зденаціоналізувати нас швидше, аніж центральний уряд. Ми се бачимо ув Ірляндії, яка мала парлямент у Дубліні і не мала ірляндської школи, а через се загубила мову, а потім і автономію», «у нас буде щоденна ґазета, же проливатиме самосвідомість, приучатиме до рідного слова, вироблятиме робітників». Евген Чикаленко. «Українському руху бракує твердого, природного ґрунту, який дає тільки звичайне, обиходне життя у національних рямцях», «а у нас усе ті самі – півдесятка обертаються то ув один бік, то у другий» Петро Стебницький.

Про українське майбутнє: «ні на одну хвилю не можна покидати народа», «Шкода у тім, же ми тепер розбились на стілько партій, скілько нас є; ні одна з тих партій не має певної назви, але кожна має осібну програму, і через се нічого спільного вийти не може». Петро Стебницький. «Тепер такі часи настали, же як день прожив, то дякуй Господу Богу», «треба триматися до останньої хвилини… бо се ж історична робота, а усе особисте  -- гній, порах, який загине безслідно» Евген Чикаленко.

Деколи мовлять співрозмовці і про себе самих: «я дуже трудно пишу», «Був бит радий, якби урешті дали мені земляки одставку – може би хоч що зробив на літературну спадщину по собі» , «А надалі очевидно треба уживати не стілько українську, скілько езопову мову», «Спасибі, же ціните мою моральну допомогу вище за гроші» Петро Стебницький. «У мені за сей час відбулася не еволюція, а революція думок» , «уранці як устаєш, то думаєш – лучче би я і не прокидався» Евген Чикаленко.

Можна ще багато цитувати мудрих речей з обох розмовців, але – досить.

Читайте, думайте а дійте.

 

 

Василь Велимчий