* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЧАС ВИВЕРШУЄ НАС

14:40 28.11.2019

ЧАС ВИВЕРШУЄ НАС

 

1.Роздум про різність

    Завжди дивуєшся, коли знайомий тобі літератор несподівано постає перед читацькою аудиторією, до якої зараховую себе, у новій творчій іпостасі. Щось подібне сталося і з Любов‘ю Гонтарук. Поціновувачі  красного письменства досі знали її як цікаву поетку. Нагадаю про віршовані книжки: «Білий день», «Подив»,  «Над Гнізною», «Жива вощина», «Серце навстіж», «Ксенія», «Оповесні», «Напередодні», «Я їх любив…»

    Та виявилося, що письменниця є й неординарною оповідачкою. Однозначно можна сказати, що на материк Прози благословив її сам О. Т. Гончар. Але з цього приводу можу висловити лише припущення, з Особистісним відтінком, звісно. Десь на початку цього тисячоліття до мене потрапила книжка, «Дружба…». Документальна проза, скажете… Не заперечуватиму. Але спогади про незабутнього Олеся Терентійовича Гончара мали у собі щось таке, що дозволило говорити про ймовірність появи серйозних прозових текстів у недалекому майбутньому.

    І не помилився у своєму передбаченні, бо невдовзі, один за одним до читачів прийшли друком романи і новели: «Слово», «Підкова», «Пізня вишня»,  «Ключ від раю», «Я війна», «Час у вигляді круга», «Одна», «Сироп кероба»… І цей перелік, на щастя, можна продовжити.

    Літературне «багатоверстатництво»? Своєрідний феномен? Як на мене, то це явище таїть у собі двоєдиність. По-перше, писання поезії і прози – індивідуальний акт. І не будемо втаємничуватися, адже це є схожим на безплідне ворожіння на кавовій гущі. По-друге, особистісне не буде вартим уваги, якщо не переплітається із суспільним. Себто маю на увазі те, що жанрова сув‘язь є також характерною для Любові Голоти, Ольги Яворської, Софії Майданської…

   Саме з дзвіниці жанрового поєднання і хочу подивитися на прозову книжку Любові Гонтарук, «Зелений чай».

  2. Життєписні наголоси

   Але перед тим, як звернутися до неї, змушений нагадати деякі біографічні моменти. Спонукає до цього непростість. З вини влади літературу безцеремонно виштовхали на маргінес, книжки письменників виходять мізерними тиражами. Пересічні читачі нерідко навіть не мають жодного уявлення про те, над чим працює письменник, не кажучи вже про його життєпис.

   Отже, пані Любов народилася в селі Великий Кунинець, що на Збаражчині. Закінчила Тернопільський педагогічний університет. Працювала за фахом у місті Збараж. Нині перебуває на творчій роботі і мешкає у Києві. Член НСПУ з 1999 року. Має в творчому доробкові сорок чотири поетичні і прозові книжки.

  …Можна, либонь, балакати і про інші біографічні акценти, та не інтригуватиму. Бо життєпис, як життєпис. Звичайний, як мені здається. Але саме він народжує неперебутність слова. і до неї доторкаємося, гортаючи «Зелений чай». 

 3.ТЕМАТИЧНІ НЕБОКРАЇ

    Невигадані історії з цього друку авторка сама ділить на дві частини: «Лелеки мого дитинства» -- спогади про  подаленілу  у часовому вимірі бентежну пору, і розділ «Зелений чай», який очевидно підштовхнув до назви книжки, доторкання до сучасної непростості.

    Знову маємо двоєдиність?! Щось таке за великим рахунком. Розмірковуючи про неї, можливо, переключуся не деякі загальникові  міркування. І відштовхнутися від того, що існують два типи літераторів. Одні ретельно описують те, що бачили у житті, а другі, образно мовлячи, віддаються грі фантазії, відштовхнувшись від якогось конкретного факту.  Сув‘язь реалу та уяви, плюс медитакптність. Якщо чесно, то другий метод мені імпонує більше. Чи не тому, що знаходжу душевне суголосся? Та не відкидаю й першого підходу. Бо, як сприймач текстів, усвідомлюю, що не методики є основоположністю вибору, а справжність написаного. Через це і привабив «Зелений чай».

   Тепер поговоримо про це видання конкретніше, почавши з того, що у своїй класифікації зараховую письменницю до першого типу літераторів. Зосібна, агітують за це «Лелеки мого дитинства». Коли перечитував їх, то здалося, що душу облягло тепло. Подихом незбагненної магії був зачудований, коли вглиблювався зором і свідомістю, читаючи «Привіт», «Ялинка», «Пані Чапліцька», «Гусак», «Лампа»…

    Зворушило, і неабияк підняло ставлення до матері бо це звертання на «Ви» свідчить так багато про внутрішню культуру авторки. Вражає і гумористичність. Та ще жіночість виконання і неодмінно з нотками ліризму і підтекстовість. Останню, до речі, назвав би сильною очевидністю авторки.

   А розділ «Зелений чай» є дещо іншим. Та не тому, що розповідає про події, які є ближчими до нас у часовій площині. Аналізуючи тексти, стає очевидним, що ліричності тут менше, навіть можна сказати, що її майже немає, якщо не враховувати жіноче начало в описі ситуації. Чому так воно? Сакраментальне питання. Але однозначно, відповіді на нього не існує, бо можна говорити про оцінку ситуації з висоти прожитих літ, про часову обераційність…

4.Виражальницькі тенденції

    Як мені здається, вищезгадане не може бути зрозумілим без акцентів на виражальності. А якщо так, то в поле зору потрапляють порівняння, метафори та епітети з книжки.

   Питання про них не є таким простим, як може здатися спочатку. Дехто, мабуть, почне твердити, що не варто зациклюватися на поетизмах, бо не вони, мовляв, визначають суть окремого твору і жанру, в цілому.  З таким міркуванням можна було б погодитися, якби не одне «але»… Поетизми, які викликають роздратування в окремих осіб – індивідуальність стилю автора.  Виступати супроти якої неможливо. Розумію, що над сучасною прозою хижокрило нависла примара уніфікації, яка дорівнює спрощеності. І саме поетизми, на моє переконання, є порятунком.

   Тому з такою увагою вчитуюся у тексти Любові Гонтарук, і зупиняю свій погляд на порівняннях. Передусім радує їхня неординарність, бо поряд з цим літературним тропом зі сполучниками ми бачимо взірці без них. Цю картину доповнюють порівняння, в яких використано елементи обох видів: «Мама, мов Мавка, світилася щастям і великим працелюбством», «В яскравій куртці і шапці він, як мак…», «Щастя—невагомий тягар», «Пригубити світло, ще не значить засвітитися…»

  Перелік порівняльних вдатностей, безумовно можна продовжувати, але доповнимо  його метафоричними зблисками. «Цей запах живе в мені з дитинства», «У нас вдома жив красивий настінний годинник», «Мій мозок панічно заволав», «Опалий листок чекав на білу шубу». Навіть побіжний аналіз метафори з цієї книжки дозоляє ствердити, що авторка вміло використовує цей троп, переплітаючи його зі звичністю висловлювань.

    Тло чарівності прози створюють й епітети: «зірочки гусячого виводка», «дерев‘яні ноги», «острівець моєї надії», «солодкий гостинець». «Причаровує до книжки», і те що авторка не цурається несподіваних слововиявів: «Тільки біль нагадує, що треба бути терплячим», «Без любові людина мертва», «Немає більшої невинності, ніж правда», «Щастя зникає там, де починається байдужість».

   Щодо крилатослів‘я, то зауважу лише одне: якщо порівняння, метафора, й епітети народжуються незалежно від віку, усе залежить від рівня думання автора, то воно – насліддя прожитого і пережитого.

5. Розмисел про майбутнє

  Поява нової книжки – завжди свято душі автора. В цьому переконані і читачі. Звісно, що радості немає межі!

   Але водномить не дає спокою і таке запитання: що буде далі? Важко, мабуть, однозначно відповісти. Письменниці передусім. Тому і ставляться вони, трикрап‘я…

   Очікування таємничості?  Для усіх?!

                                                       Ігор Фарина,

                                                       Письменник.

                                                       М. Шумськ. 15.11.2019року.                                                                                      

 

 Любов Гонтарук.

                                                                                                                                                                                        Зелений чай. Невигадані історії.

 

Тернопіль: Золота пектораль. 2019