* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

УГЛИБЛЕННЯ У ПОРУХИ ЩОДЕННЯ РІДНОКРАЮ

15:56 18.09.2019

УГЛИБЛЕННЯ У ПОРУХИ ЩОДЕННЯ РІДНОКРАЮ

 

 

 

 

Передслівне

Любимо писати про книжки цього літератора. Та не тому, що давно приятелюємо і деколи наші відгуки можуть здатися виявом піару того, з ким добре знайомі. Зрештою, не бачимо у цьому нічого невтішного, якщо видання справді заслуговує на увагу. Причина полягає в іншому. Самі духовно збагачуємося, коли вчитуємося у буквосполуки. Про щось подібне подумалося недавно, пишучи про найостаннішу в часовимірі збірку віршів та поем «Сухі дощі».

Тепер перед нами з’явилася ще одна книжка вибраних творів Олександра Астаф’єва. У друці «Коли люди стають деревами» зібрані проза та есеїстика.

Зрозуміло, що можна багато говорити про літературне всеїдство краянина (він свого часу жив на Борщівщині і працював у Тернополі), виспівуючи дифірамби «словесному багатоверстатництву», якому й самі віддаємо перевагу. Але не будемо, а трішки торкнемося історії питання. Бо вважаємо дуже доцільною таку постановку проблеми.

Можна, зрозуміло, згадати про численні випадки такого сумісництва з історії вітчизняної літератури. На гадку сплили імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Євгена Плужника. Здається, що продовжують цей ряд Леонід Первомайський, Василь Земляк, Євген Гуцало, Петро Сорока. Жанрова сув’язь є характерною і для сучасних письмаків: Віктор Палинський, Василь Рябий, Василь Кузан, Геннадій Щипківський, Василь Головецький...

І той факт, що Олександр Астаф’єв теж працює в цьому ж ключі, підтверджує закономірність літературного «багатоверстатництва». І справа у творчих особливостях, та про них ще піде мова.

 

Повіствувальне

Недавно він повідомив, що працює над романом, якому дав умовну назву «Людина з шафи». Невдовзі фрагмент цього твору має надрукувати журнал «Золота пектораль». Ще не читали написаного, але чомусь не сумніваємося, що пірнання у буквосплетення принесе насолоду.

Запитаєте, очевидно: а звідки в нас така впевненість і чи має вона якусь відправну точку. І підстави для позитивної відповіді на ці тривіальності. Досить, мабуть, згадати про повісті з книжки.

Їх у виданні «Коли люди стають деревами» є дві. І вони, будучи майстерно виписаними, є такими різними за своєю суттю. Якщо, скажімо, «Казка про яйце-райце» оповідає про непрості проблеми наукового середовища, в якому, образно мовлячи, сам «вариться» (він — доктор філології, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка), то друга — «Релігійна клініка» є сатиричною. Вже сам цей факт говорить про різність. Тому й хотіли хоча б побіжно порозмірковувати про це.

За логікою попереднього абзацу мусили б почати з розмислів про першу повість. Але вирішили самі поламати усталений нами ж порядок і почати з деяких думок про другу. Якщо коротко, то «Релігійна клініка» — відголосся почувань автора, спричинених подіями навколо Благовіщенського собору у Ніжині на Чернігівщині на початку 90-х років минулого століття (в цьому місті повістяр тоді працював). Написане характеризує іронічність і науковість. Несумісні поняття. Але в цьому випадку про це не думаємо, бо все є логічно обґрунтованим. Натомість у «Казці про яйце-райце», попри строгість викладу, побутують і ліричні нотки.

 

Новелістичне

Олександр Астаф’єв, як засвідчила книжка «Коли люди стають деревами», виступає як цікавий оповідач. І про це говорять не тільки повісті, про котрі вже згадувалося. Шарму розповідальності додають і новели, більшість з яких публікується вперше.

І почнемо цей розділ із висловлення думок про твір «Муляж любові». Можливо, тут є особистісний момент, бо саме з нього для одного з авторів відгуку розпочалося знайомство з прозовим доробком краянина. Про що ж говорить цей текст? Про стогони крові молодого літератора в тоталітарні часи. Гадаємо, що під образом Івана Заруби письмак зобразив себе, хоча не надто схильні гадати, що суміщення відіграє помітну роль, хоча воно можливе у прозотексті, бо не може йтися про стовідсотковий збіг.

Чому так гадаємо? Та все пояснюється дуже просто. Є чимало деталей, які вказують на ймовірність такого збігу. Зосібна, зосереджено увагу на нараді молодих літераторів у тоталітарні часи, учасником якої міг бути автор. Точніше, він акцентується лише на одному епізоді. Але саме це сприяє ліпшому сприйманню написаного.

Особистісне: так! Але саме воно підштовхує до певних узагальнень. Є два типи ловців слів (так іноді називають літераторів). Одні повністю віддаються польотові фантазії, хоча, можливо, й відштовхуються від якогось конкретного факту. А другі ретельно описують пережите, час від часу вдаючись до видумки, котра не впливає на сюжет. Якщо висновковувати з цього, то Олександр Астаф’єв належить до другого типу літераторів, та далекі від того, аби цим йому дорікати. Кожен обирає шлях, який йому миліший. Не у способі вираження полягає найсуттєвіше, а в художності відображення і його справжності. Нам здається, що саме цьому «молиться» наш візаві. І не лише «Муляж любові» свідчить про це. Вчитаймося, зокрема, у «Шлюбну ніч», «Гостинець для Барса», «Коли люди стають деревами».

Як не парадоксально, але підтверджують наш висновок і твори з помітним впливом сарказму та іронії. Притому, що в цьому масиві творів більше «працює» фантазія. Це, зосібна, характерне для «Чімакум» — влучній сатирі незалежницької діяльності, чиновники якої ніяк не можуть позбутися «совковості» мислення і вчинків.

 

Іронічне

Якщо досі йшлося про прозовий доробок автора, то тепер поговоримо про його есеїстику. Сатира і гумор у ній? А чому б не замислитися над цим феноменом, коли читаємо «Слідство веде Шерлок Холмс». Насамперед зауважимо, що твір написано у формі інтерв’ю, що допомагає неординарності сприймання. Ще наголосимо й на тому, що есеїст вміє вибрати форму подачі матеріалу. Скажімо, текст «Послання до лідера» написано у формі відкритого листа. Про різноформ’я й небуденність аргументації мислиться і тоді, коли читаємо «Юродивий із партквитком у кишені» і «Для кого писані закони».

Пригадується, як великого галасу в літературному середовищі наробила «Сага про панталонного майстра», яку в 1988-му опублікував журнал «Прапор» (нинішній «Березіль»). Йшлося в ній про творче самоуправство редакторів деяких видавництв у тоталітарні часи і безсилля авторів перед цією дурістю. Звісно, що з висоти прожитих років іронічно дивимося на ті події і тішимося, що подібне не повториться. Тому й актуальним все-таки залишається запитання: чи потрібно про це говорити тепер? Впевнені, що так! Та не тільки збереження пам’яті про непрості сторінки недалекої минувшини штовхає творчу уяву. Дещо видозмінений текст звернений і до сьогодення. Прикро, але факт. Нині нерідко маємо протилежну картину. Поважні видавці чомусь забувають про необхідність літературного редагування: недолугі тексти накочуються дев’ятим валом на поціновувачів красного письменства. Застереження нинішнього абсурду спомином про минуле? А чому б і ні?

 

Літературознавче

Есеїстику без дози сатиричності можна поділити на дві частини — літературознавчу і споминальну, хоча нерідко вони пересікаються між собою. Не розмірковуватимемо над цим феноменом, бо не гадаємо, що це має істотне значення. Просто говоримо про ознаку реалу.

Та повернемося до питання про літературознавчий аспект в есеїстиці краянина. І перш за все, либонь, слід зауважити, що одновимірністю тут і не пахне. Себто увазі читальників запропоновані літературні портрети і рецензії. Й кожен з таких творів вирізняється своїми особливостями, але їх об’єднує глибина аргументації шляхом творчого проникнення у тематичну непростість.

Такий акцент наших розмислів не є випадковістю. На прикладі окремих есе з цієї книжки бачимо різність тем укупі з органічним висвітленням суті написаного. Скажімо, твір «Чортківський слід під стінами Вавелю» розповідає про Генрика Юзефа Сенкевича, сина нобелівського  лауреата, який як архітектор брав участь у відбудові Вавелю в Кракові, і його дружину Зузанну Целецьку, директора музею видатного письменника в Обленгорку. Цікаво, що про чимало фактів дізнаємося вперше. Новизною пізнання пронизано і есе «Триокий велет» про польського письменника Чеслава Ястшембця-Козловського, який народився у Кременці. По-своєму оригінальним є і есе «Камерна лірика Євгена Зозуляка» — про українського поета з Борщівщини.

Неординарністю підходу зацікавлюють і рецензії. Приміром, «Записки з воєнного табору» — своєрідний доторк до теми російсько-української війни, бо він відгукується на пригодницький роман Богдана Кушніра «Помста оперативника розвідки», в центрі якого будні контррозвідників обох держав. Це — слово про прозовий твір. А «Гірська мандрівка між квітів» — роздум про поетичну книжку польки Едити Садовської. Тут наголосимо, що автор відштовхується передусім від власного доброго знання мови оригіналу, що робить написане чарівнішим.

 

Споминальне

Щодо есе спогадального плану, то вони є трилисниковими у часовимірному просторі. Себто тими, які відображають три періоди життя і творчості автора — тернопільський, ніжинський і київський. Оскільки кожен із них є по-своєму цікавим, то бачимо необхідність хоча б у побіжній деталізації.

Передусім торкнемося так званого тернопільського відгалуження споминальної есеїстики. Тішимося, що в книжці є спогади про відомих громадських і культурницьких діячів Ігоря Ґерету та Богдана-Романа Хаварівського, письменників і науковців Романа Гром’яка та Миколу Ткачука, поетів Ярослава Павуляка, Григорія Радошівського, Василя Ярмуша. Не будемо приховувати, що в кожному з цих творів існують цікавинки. Та не «заморочуватимемось» ними, а зачепимо лише один момент.

Кожне есе наповнене особистісними деталями. Розуміємо, що це — особливості стилю автора. Але нас більше переймає те, що ця індивідуалізація сприяє ліпшому розкриттю характерів героїв. І після усвідомлення цього починаємо ще більше жалкувати, що у канву розповідей вплетено ще мало таких деталей.

Увага до них є характерною і для «ніжинських есе». Їх особливістю можна вважати те, що вони пов’язані з початком 90-х років минулого століття, коли письменник очолював «Просвіту» у Ніжині на Чернігівщині. Промовисто вказують на це твори «Стела зрілого жита» і «Васса».

Кілька речень мовимо і про есе, які спонукані київськими стежками. Це — розмисли про академіка Ростислава Радишевського, науковців Михайла Ігнатенка, Людмилу Грицик, Михайла Теслю, поета Володимира Забаштанського. Здається, що до цього періоду належать розповіді про вчених Анатолія Нямцу з Чернівців і Миколу Зимомрю з Дрогобича на Львівщині. Якщо порівнювати ці твори з тернопільськими медитаціями, то бачимо протилежність. Коли другі густо всипані особистісними деталями, то в перших їх майже немає. Та не думаємо, що промовисте протиставлення зіграло проти автора. Бо й строгість викладу кидає в річище неповторного думання і говорить, що таким чином можна відшукати свою барву у висвітленні теми.

 

Виражальне

У попередніх абзацах уже дещо йшлося про виражальність. Але це були узагальнювальні нотатки. Тепер, мабуть, настав час вдатися до конкретики.

І тут на передній план виходять порівняння, які в цьому випадкові є двоякими. Часто-густо надибуємо взірці цього тропу зі сполучниками типу «як», «ніби», «мов», «наче»: «Могутнім, як Вернидуб»; «Світиться, мов фосфор»; «Зашуміли верхівки, наче зелені хвилі». Існують також порівняння без сполучників, які побутують в есеїстичних текстах. «Вавель — спогад дитинства Речі Посполитої»; «Армія у цій ситуації — тимчасовий тампон»; «Діаспорна культура — неповторне явище». Позитивом повіває і від неповторних метафор у багатьох есе. «Сплять автомобілі на волоссі туману»; «З уст метеликом злітало зітхання»; «Переплелися в його душі біль і щастя». Приязнь до автора викликають й епітети. І не лише у заголовках есе. «Містерія па–м’яті»; «У сорочці міфу»; «Він був очима світу». Таких чарівностей вистачає у текстах: «ангел світанку»; «бар’єр променю»; «біле вухо дня».

Поетизми в есеїстичних текстах Олександра Астаф’єва — необхідна умова їхнього існування. Але не менше вдатностей є й у прозових текстах. Серед порівнянь, наприклад, виділили б наступні: «Стовбури у них (деревах. — Авт.), як ноги»; «Все це, мов синькою, було обведене весняною синявою»; «Іван Заруба — худий довготелесий молодий чоловік». Імпонують й метафори. «Розливалася солодка втома»; «День дзвенить келихами світла»; «Дахи будинків, мов зуби пили, випилювали з синяви живе обличчя мого села». Вражає й багатство епітетів: «герб епохи», «поріг вечора», «ландшафт пам’яті»...

По-своєму промовляють до усіх випадки доречних пейзажних описів та діалогічності з прози й есеїстики. Відчувається, що перо творця цих текстів водила рука поета. Та слід, мабуть, наголосити, що не бачимо тут вади. Бо поетизми в цих текстах — оригінальність стилю письменника.

 

Післяслівне

...Перед нами — книжка «Коли люди стають деревами» (названа за заголовком публікації, яку автор вважає чи не найвдалішою). А письмака охопила жага нових творчих пошуків. Недавно він розповів про свої роздуми над листуванням Дмитра Донцова з тернопільськими авторами.

Твориться нова книжка прози та есеїстики?

 

Богдан Мельничук,

Ігор Фарина,

письменники.

 

Астаф’єв О. Коли люди стають деревами. Проза та есеїстика. — К.: Логос, 2019. — 334 с.