* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Влучні постріли з поетичного кріса

14:10 20.05.2019

Влучні постріли з поетичного кріса

 

                                

 

 

Якщо віршовані рядки не подивовують чимось досі незнаним, то чи варто письменникові брати в руки перо? Принаймні мене не покидає ця думка, коли починаю знайомство з новою книгою. І ще раз подумалося про це, коли отримав від Богдана Манюка збірку «Карпатські бранзолєти».

Впевнений, читачу, що й ти будеш захоплений. Й насамперед поетичною справжністю. Себто несподіваністю. Але перед тим, як конкретніше говорити про них, висловлю про неї деякі міркування загальникового плану. Вже хоча б тому, що ці зауваги, як на мене, допомагають ліпше зрозуміти суть проблеми.

Й почнемо з такого твердження. Я перш за все маю на увазі те, що є чималий загін поетів, які постійно мисленно «мандрують» в одній поетичній площині. Але водночас іронічно не говорив би про «повторні кола». Бо справа полягає не в них, а в поглибленні теми. Про щось подібне мислиться, коли читаєш вірші Станіслава Бондаренка. Міські рими степовика. Згодімося, що поєднання генної пам’яті і досвіду, набутого у мегаполісі, створює неповторний шарм для урбаністичної поезії. Є щось магічне і у строфах Романа Вархола, котрі пройняті зверненнями до княжої доби і часів козаччини.

Але маємо й протилежність. Скажімо, Олег Гончаренко кожен раз дивує творчими шуканнями: то видає книгу «Катрени ненаписаних картин», навіяних полотнами народного художника України Івана Марчука, то його рядки пронизують казахські чи молдавсько-румунські корені. Вражають і його поезоігри навколо теми козаччини і назв вулиць… Безумовно, що такий метод має право на існування, але тільки при умові майстерного виконання.

Тепер зачепимо питання про використання діалектології у художньому творі. Й тут, між іншим, теж не все є таким простим, як може здатися. Є письменники, які не орієнтуються на говірковість, хоча діалектизми іноді і «проскакують» у їхніх текстах. Це, зокрема, - Василь Герасим’юк, Василь Кухта, Геннадій Щипківський. Своєрідне припадання до говірки певної етнографічної місцини. І водночас маємо віршарів з більшою орієнтацією на діалектологічний пласт, але у тіснющій ув’язі з літературним мовленням. Й чи не найяскравішим представником цієї течії вважають Петра Мідянку. А деякі версифікатори взагалі пишуть свої твори тією чи іншою говіркою. Згадаймо хоча про гуцульські орнаменти Василя Шкургана, лемківські мотиви Романа Вархола, русинські настрої Василя Кузана.

Ці розмірковування оживають у мені, коли читаю «Карпатські бранзолєти». Про виражальність вміщених у цій книзі віршів хотілося б поговорити детальніше. І, звісно, матиму на увазі ряд непростих питань, починаючи з висловлення думки щодо назви нового видання. Давайте залишимо у спокої перше слово з назви цієї книги. Бо географічні терміни нині стрінемо у багатьох поетів. І тут можна, безумовно, багато говорити. Та врешті-решт усе зводитиметься до одного – прив’язки поезомислення до тієї чи іншої території нашої держави. Набагато цікавішим є питання про творчу експлуатацію діалектизма у найменні. Будемо відверті: небагато поетів відважаться на таке. Але, слава Богу, такі є. Скажімо, Петро Мідянка за книгу «Луйтра в небо» отримав Шевченківську премію. А ще ж у нього є «Дижма», «Ільмовий листочок». Таємничість? Так! Та саме вона і приваблює… Отже, з цієї точки зору оцінюючи ім’я, можна сказати, що автор зробив нетривіальний хід, внісши на обкладинку діалектизм, котрий знає невеликий сегмент людності.

Коли вже зайшла мова про говірковість у назві, то, напевно, варто хоча б побіжно згадати про діалектизми у текстах, тим паче, що їх тут чимало. Оскільки у цих нотатках неможливо перелічити усі, вдамся до невеликої згадки: «зимарка», «норички», «залубиця», «шатан», «флоєрка», «важниця»… Не буду розшифровувати їхнього значення, бо вірші спроможні зробити це ліпше. Зупинюся лише на двох нюансиках. По-перше, вражає органічність вживання діалектизмів у текстах. По-друге, говірковість допомагає експлуатації інших слововиявів. Приміром, «небоголосі», «гореплин», «світлопоступ» мають неологічну барву. До рідковживаностей належить «сниво», «вариво», «очища», «рахубисто». Зачаровуює і поєднання омонімічності з алітераційністю: «під образом в образі осінь»…

Після збагнення виражальності через слововияви зрозумілішими стають метафори. Тим паче, що окремі з них нам позначені: «важниця димом допише етюди». А ще ж маємо такі чарівності, як «молодші теж підперезані дзвонами», «зіткали горам пояси», «а сонце виміряє оком». Ще, очевидно, зарахуємо до вдалостей такі як: «заструмує мовчання», «брунькує весілля». Не менш чарівними є порівняння: «молотьба, як молодиця», «де умер потічок, як гадюка замучена», «до зими, як до любки, стежина коротка», «будеш ходити собі, як цизорик».

Усе це народжує цікаві образи: «горщя ставка»,  «пригорща сльозин», «хребти високих слів», «отамани вітрів», «тіні старого каміння». Уже й не дивуєшся після цього, що вірші книги густо заселені прикметами навколишності: «в жовнірський рупцак заманила місяць», «не розказане літо лелекою», «кожна яблуня знову з дитячим лицем», «гори марять куполами»…

На цьому можна було б поставити крапку над «і». Але не спішитиму цього робити, бо є кілька причин. З вищезгаданого, звісно, напрошується висновок про деякі нюансики виражальності. Але є ще один аспекти. Не ділив би вірші на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Сумніваюся, що моя спроба поділу увінчалася б успіхом. Завадило б переплетення мотивів.

Характерне воно і для драматичної поеми «Роздвоєне серце» - єдиної у цій книзі. Та сумніваюся, що це питання буде доконечно зрозумілим без вглиблення у сюжет твору.Тому я змушений хоча б побіжно розповісти про нього. Події відбуваються у 17 столітті. Сирота – дівчина Оксана живе з бабусею Євдокією. Вона безтямно закохується в жонатого чоловіка Петра і віддається йому. В цей час на гірське село нападають татари і полонять шлюбну дружину легіня. А за тодішніми звичаями ця прикрість – підстава для нового одруження.

Але так не стається. За чужою намовою стару Євдокію звинувачують у відьомстві і суд на чолі з війтом вирішує її спалити за це на вогнищі. А заодно покарати буками внучку за блудництво. Обоє в різний час втікають з села і переховуються в печері. На місцині біля неї й відбувається дальший розвиток подій. Петро та Оксана заручаються. Але сховок вистежують війтівські посіпаки, які доручають кату і ненажері Василю Качуру схопити втікачок. Та, слава Богу, йому на заваді стають двоє хоробрих юнаків. Й це ще не все. З татарського брану виривається дружина Петра й зявляється на галявині перед печерою. Традиційне розв’язання любовної ситуації? Аніскілечки! Усе закінчується тим, що обидві жінки – Оксана і Настя лебідками здіймаються у погідне небо.

Якийсь елемент казковості? Згоден! А, можливо, й ні… Про щось подібне можна балакати. Важливо те, що усе відбувається у рамках тодішніх уявлень про життя-буття. Тому й не виглядає інородним вкрапленням у тіло твору. Ще виникають підстави говорити про інші тематичні пласти. Якщо з любовною лінією усе менш-більш зрозуміло, то варто, либонь, згадати про припадання тодішніх людей до вірувань і мольфарської могутності…  Також виринають теми людської доброти і нерівного шлюбу. Показовим є зображення прогинання війтівського суду перед сильними світу цього. (Чомусь тут простежуються сучасні реалії…) Автор підтекстово висловлює прагнення окремих людей до влади. А хіба не приходять у душу розмисли про опришківство?

Та це переплетення мотивів не «заговорило б» до нас, якби письмак не покликав на допомогу вражальність. Назву лише окремі елементи цього явища, які впали в око. Серед метафор згадав би такі цікавинки, як: «село ковтало сажу», «шептала смерть на вухо щось», «почув розмову шатан». Вдалося знайти і цікаві порівняння: «ретивий вельми, гейби перші півні», «мужній, як бульбашка миттєва на воді», «війтівський суд, мов дишло». В драматичній поемі вистачає й цікавих образів: «пугач витрішкуватий», «вузлик теревенів», «голова орди». І знову, очевидно, варто згадати про чарівність діалектизмів, серед яких бачимо «принежду», «бомборосити», «придзінькувалися».

Гарний твір. Гадаю, що він став таким тому, що автор вже має досвід у творенні віршованої драматургії. Нагадаю, що недавно він оприлюднив драму –феєрію «Фатум». Якщо порівнювати ці два тексти, то ствердимо співіснування різності та спільності. До останнього можна зарахувати те, що в обох творах використано легенди, пірнання у які додає текстам шарму неповторності. Тепер – про різність. В «Фатумі» маємо авторове прочитання історичної конкретики. Певні посилання на часові реалії існують і у даному творі. Але вони є лише своєрідним тлом для розгортання дії. Щодо суміщення історичного фактажу і переказів, то тут, напевно, слід мовити про наступне. Воно, поєднання, - поширене явище в сучасній літературі. Згадаймо хоча би про драматичні поеми Ольги Бабій, Михайла Каменюка, Богдана Стельмаха. А от драматичних поем, спонукальних лише легендами, - ще обмаль. І добре, зрозуміло, що Богдан Манюк ступив на цей путівець. А ще більше тішуся від того, що перша спроба виявилася вдалою. Правда, є тут і гір чинка. Але вона – не дорікання авторові. Віршовані драматичні твори потребують сценічного втілення. Хотілося б уздріти і акторське прочитання нового твору краянина. Але… Як мені відомо, поки що інсценізовано лише дещо з віршованої драматургії Богдана Стельмаха. На жаль…

Ще один дуже цікавий момент. Справжніми співцями гуцульщини називають Михайла Ломацького і Гната Хоткевича. В цьому не було б ніякої диковинки, якби не деякі біографічні подробиці з життя цих людей. Перший народився на Поділлі, а другий -  на Слобожанщині. Але в Карпатах їх вважали своїми, не зважаючи на географічне походження. А нині ці ряди оспівувачів людей гір поповнює немісцевий уродженець. Галичанин майстерно оспівує карпатську дивовижу. Влучні постріли з поетичного кріса! Чому б не порадіти?


Манюк Б. Карпатські бранзолєти: вірші і драматична поема.- Тернопіль. Золота Пектораль. 2019р. – 164с.

 

 

 

 

                                                                                                                                                      Ігор Фарина

                                                                                                                                                       м. Шумськ

                                                                                                                                                       на Тернопільщині.