НЕБЕСНА ТВЕРДЬ – остання передсмертна збірка поезій Олександра Ярового, видана у Чернігові 2012 року. Передмова Бориса Олійника, на презентації у Шпільці головував Петро Осадчук. Усіх трьох уже нема.

Книжка довго лежала нечитаною. Перегодом – перечитана два рази – на робочому столі.

Про Сашка як людину  написав у романі МАСЛО НА ХЛІБІ та у некролозі.

Тепер про його творчість – у цій книжці.

Яровий дуже добре відчував свій часопростір і часопростір свого покоління. Про це і писав: «у небо безнебе? Поталанило з нас небагатьом, Що себе вивільняли від себе…», «Тепер скажіть, хто певен є, що день… настане? І що робити нам у тому дні? Нас пожує і виплюне епоха, ми вже були в її меню вчорашнім, а нині геть зробились неспоживні її охижілим до м’ясця зубам. Так тішмося, що Бог нас боронив зробитись … екскрементами епохи. Посміймось! Не потрібні ми. Посмій… І легше вмерти аніж народитись в самих собі», «Люблю вас, друзі. Певно, що люблю. І дивно, що люблю: за що любити? Ми ще далеко не в усьому квити – ні в помсті, ані в дяці, ні в жалю. Ви всі потроху зрадили мене. Простити мушу і забути мушу. Чи ви одні перекували душу, звідколи воцарилось навісне? (…) свіча себе скатовує – за нас, остання свічка, як останнє право. Останнє право – полюбити вас, і право перше – вірити Христові. Чи ж варті самоспальної любові і ви, і я, і цей осліплий час? (…) ви мною розквіткована зима, ви – шрами на давно забутім сонці», «щоб дав Господь не нам – то хоч наступним знайти в собі украдених себе (…) цей час – не наш. Тому на власній тризні і п’єм вино із власних черепів», «останній з нас довго йтиме збиваючи ноги і чашу нестиме з вином недопитої нами свободи останній з нас підніметься на дзвіницю де спочили наші голоси у дзвонах і розбудить їх», «і наш неспоночілий поцвіт виляг, щоб нас шукала правда по гробах та по німих барвінках на могилах».

Життя до і після  смерти теж завше обходить автора: «я повернусь, та тільки не тоді, коли стежки спаскудять килимами», «і світ – орел біди – підгорне крила, і світ-хижак розціпить пазурі, і дасть – на двох одну – секунду волі! Одну – за непрожите обома. Нам вистачить: закону вже нема над нас при цім веселім видноколі в зів’ялі душі увіллє тепло остання наша вічна перемога», «радій тому, що вічне розкололось. Цей світ ще твій, цей день ще твій – радій, докіль ця жінка слухає твій голос», «тобі траплялось цілувать вуста, які переживали смерть сопілок?», «і вмерти вже не маю змоги, бо свято світиться рушник моєї вічної дороги», «вірю, сподіваюся і жду, що за весь полин життя земного я тебе в небеснім віднайду», «я сходинкою ліг при вході в храм – триває світ, якщо її стирати», «коли я, Боже неба і землі, здам тіло, наче ключик від готелю».

Його лірика – нестримна і художньо вартісна, у найтонших образах, у найсвітліших, майже прозорих, барвах: «та вдвох ми зневажимо присмерк і страх, чутливі до сонця як сонях. Тендітний метелик на чорних вітрах вціліє у наших долонях», «кришитимуться голоси на зойки, шепоти, зітхання», «плачуть в тузі вічної нестрічі дві свічі на різних берегах», «хмари розсуваєм як траву».

Сашка вельми обходить творчість, слово, його потрібність у світі. Про се він розмислює – словом: «що твої кривляння на папері, рахітичні погуки словес? Ужахнись: бо, може, й до небес Нам, проклятим, зачинили двері», «не обжене ані на крок хвилин. І потоптом, потом підуть слова (…) аж поки не пригарба ніч молитву-слово, слово-муку», «і янголи розвішують зірки комусь потрібні», У НІЩО, БЕЗВИХІДЬ, ПРІРВУ, БЕЗДНУ, «віршик-недоліток», САМОТНІ ПОЕТИ, «а нащадок загорне в манускрипт оселедці і подякує предку за добротний папір», «І знов пишу. Але ж такі безликі, але ж такі слова холодні зверз, що їх лизнувши, пломінь стоязикий червоними бурульками замерз», «багато хочеться сказати премного більше – не сказав. То наче злодій поміж ґрати, між вії тиснеться сльоза, то сміх, то розпач душу будять… і слово рветься через край».

Мовить він і про свою самоту, але як – «тих, хто вже власну навчився ліпить самоту (…) хай відповість їм за тебе холодне відлуння (…) душу зберіг», «на мовчазному перехресті стою замислено один -- один як смерть (…) в тюрмі рожденному, мені не пахне волі пишна павіть. І більш, ніж стіни кам’яні, мене бездонний простір давить. Це теж  -- тюрма без ґрат і стін і я, що покохав остроги, стою один. Мовчить полин. І ні в кого спитать дороги», «я повільно вросту у свою самоту», «й сліпа. Безвиглядна дорога у непролазність самоти», «сто життів, сто вічностей – з тобою! Через сто самотностей моїх», «про вічний шлях краси до самоти».

Олександер Яровий любить рідкісне, старосвітське слово, а якщо його бракує – удається до власного словотвору: «безбач», «медослів’я», «посмерд», «малахай», «розколошканий», «павіть», «свистобол», «сумрява», «плиткий», «кровосвічка», «ледвесвіття», «намоток», «побереги», «крилач», «літеплість».

Працює у нього – й на нього -- звукопис: «втонули, втанули, як тіні», «обирали обережний шовк», «свічки шепочуть стінам тіні дивні», «на вістрі вітру», «стогін стиглий тугий», «ти визрів, я прозрів», «а сплески вуст, а літеплість вікна», «згусле чорносмолля», «крутоярами – в буйнорий».

Пияцтво не тільки крало час та здоров’я  у поета, але й давало струму й нестриму у твори: «а чарка хрусне скалками в руці. А чарка кров’ю вмиється в руці», «як муха по солонім огірку».

Політичні погляди автора инколи прориваються у твори, проте нема антиукраїнської аґресії, як у житті і соціяльних мережах: «все продане. А де ж купити правди?», «чорне сонце безнадії», «всезабуття останнього патрона», «на розколошканих майданах собою живиться народ», «народ півдухий», «втеча до предтеч», «історія йде похмуро за тінню своєї труни», «лисиці очманілі не брешуть на щити – бо в нас нема щитів», «зачим же чекаєм Господньої ласки, якщо вже не варті Господнього гніву?».

У книзі багато поетичних шедеврів: 1.ЧАСЕ, ПОСМІШКУ ХИТРУ, 2. Я ПОВЕРНУСЬ, 3.РАДІЙ МАЛЕНЬКИМ, 4.ОСТАННЄ ПОКОЛІННЯ ДИВАКІВ, 5.ТИ, ВІТРЕ, 6.  ДВЕРІ, 7. СТРИБАЄ ЗЛЯКАНИЙ РЯДОК, 8. І ЛИШИТЬСЯ 9. ЛЮБЛЮ ВАС, ДРУЗІ. 10. ОТРУЙНО СИНЄ ПІНИТЬСЯ 11. НАЩО 12. БЛАЖЕННИЙ НА РАДІ НЕЧЕСТИВИХ.13. У НІЩО. 14. ЩЕ ПОЖИВЕМ. 15. В КІНЦІ СТОЛІТТЯ. 16. РАХУЄ РАВЛИК. 17.САМОТНІ ПОЕТИ, 18. ТИ ВСТАНЕШ. 19. ЛЕТИ, МІЙ СОКОЛЕ, 20.  НЕ ВИПЛАКУЙ ТРАГЕДІЙ.21. ЗАЛИШИЬ ЛЮДИНОЮ.22. ТИЧИНА. 23. КОНФІСКАЦІЯ СМІХУ. 24. ВОЛЯ. 25. І МАНТІЯ. 26. НЕ ЗАЗДРИ. 27. ОСТАННЬОМУ З НАС. 28. ВАС ПРАВДА. 29. ЖЕРИ. 30. ЕКСПРОМТ. 31. РИБА. 32. СЕЛО. 33. ПІШЛИ У НІЧ. 34. МІЙ БІЛЬНИЙ БІЛЬ. 35. В ЛИПНЕВУ ДНИНУ. 36. В ЦАРСТВІ БУНДЮЧНОМУ. 37. БІЛА ПАННА. 38. Я ПОВІЛЬНО ВРОСТУ. 39. ВИ ВСІ. 40. БЕЗДОННА НІЧ. 41. НАПІВТІНЬ ОБІЙМАЮ. 42. ТА СКІЛЬКИ. 43. НЕ КАЖИ. 44. МІЙ БОЛЮ. 45. ЗА ДРІБКУ СЕКУНД. 46. СТО РЕЛІГІЙ. 47. ДНІ ВИПУРХУЮТЬ. 48. ГОРА. 49. ЧИ ПОДУРІЛІ. 50. В ЗАПЛЬОВАНИХ. 51. НАБЛИЗЬ. 52. НА ЧЕТВЕРТІМ ВІКНІ. 53.   В ХОРОМАХ. 54. ВАМ ЖИТИ. 55. КАЗКОВЕ. 56.В СЕРЦІ ТІСНО. 57. ТОТЕМ КРИЛА. 58. ПОСАДЖУ. 59. Я СТОМЛЕНИЙ. 60. ГРОЗИ НЕМА. 61. СТУДЕНТСЬКЕ. 62. ЗАПИТАЙ МЕНЕ, СИНУ. 63. ТЕСТАМЕНТ КОЗАЦЬКОГО НАЩАДКА. 64. ТИ ВИБРАЛА ЙОГО. 65. КОЗАЦЬКА НОСТАЛЬГІЙНА. 66. КОЗАКОВА ПОКУТА. 67.ЩЕ НЕМАЄ УКАЗУ. 68. КОЗАЦЬКА ПРОЩАЛЬНА. 69. НАМ КРИК. 70. ПОШИКУЄ ГОСПОДЬ. 71. ПО СВІТУ ВАЖКО. 72. НА МОТИВ ДАВНЬОЇ ПСАЛЬМИ. 73. ПОРА. 74. ПРОБЛЕМИ. 75. ЦЕ ЗАВТРА. 76. ПРО СТАРІСТЬ. 77. СЛІДИ. 78. МІЙ ДОБРИЙ БОЖЕ. 79. МЕНЕ ЗУСТРІЛИ ЧЕБРЕЦІ. 80. ДОЩИК. 81. ВЕЧІР. 82. СІЧНЕВИЙ РАНОК. 83. КРИЛАТИЙ ВІЗ. 84. ОСТАННІЙ ДЗВОНИК ДИТИНСТВА. 85. МАТИ. 86. МЕТЕЛИК. 87. БУВ ДЕНЬ. 88. СЯЮТЬ СЛІПІЧО. 89. БІЛО СВІТИТЬСЯ. 90. ДОЖИВИ. 91. ЩЕ ХОЧЕТЬСЯ ПОЖИТИ. 92. БЛУКАЄ КІНЬ.

Це замало чи забагато? Це те, на що спромігся український поет Олександер Яровий, це його художній набуток.

Він вбирав у себе землю свого коріння: «я знову тут, я мушу все згадати, допоки падає горіховий листок». Він усвідомлював свою неприкаяність і політичні помилки, що, можливо, викличуть остракізм, забуття, але потім – повернення: «настане день. І весь я не помру. Мій біль мені нове життя відсудить. Розтане ніч у білому яру – і кінь мене забутого розбудить». І полишив ЗАПОВІТ: «Бо там за все спитають, при Порозі, Не буде ходу чину чи званню, і потанцюєш голий на морозі, і п’ятами помацаєш стерню. Тому прошу я в Бога не багато (узявши щедро, більше віддаси): в небес благаю Пісню, Шлях і Свято! І ще б одне уклінно попросив: щоб я, переступивши грань Порога, По сей бік міг поглянути завжди. Як людям певну вказують дорогу навіки вмерзлі в пил мої сліди».

 Коли Господь дає тобі в руки справу – поможи сему самітнику а поету – у тебе виникає клекіт аж з самого дна гордині – БОЖЕ, ЧОМУ Я? Змусь сформувати рукописмо, назви його, надрукуй афішу, проведи вечір у Спілці, втули рукопис у ҐРАНОСЛОВ,  прийди на презентацію, напиши некролог, напиши рецензію. Але на схилі літ гординя притихає – якщо це моя схима, то дякую тобі, Господи, за таку роботу.

Олександер Яровий хотів бути хитрим, праг долі українського офіціозного письмака, намагався втулити себе у літпроцесію СМОЛОСКИПА, проте його істинний поетичний характер змушував його іти тільки своїм шляхом і говорити тільки своїм голосом.

І Яровий, і Скиба, яких через їхні політичні погляди намагаються викинути з української літератури – не викидаються, бо вони занадто талановиті, занадто українці, занадто вартісні.

Чи Яровий зробив щось для мене алаверди – захистив, запоміг, розрадив, вирвав із самоти? Ні. Але він зробив найважливіше – він був у моєму житті ГЛИБИНОЮ людяности, творчости, радости пізнання. Се не так мало, пані і панове.

А для усіх нас він був і залишиться взавше ПОЕТОМ – талановитим, вартісним, українським.