* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

УНІВЕРСАЛЬНЕ ЩАСТЯ ЛАРИСИ КИВГИЛО

10:44 13.11.2018

УНІВЕРСАЛЬНЕ ЩАСТЯ ЛАРИСИ КИВГИЛО

 

 

22 січня 2016 року дружина визначного українського поета Миколи Адаменка Лариса Кивгило у Сосниці подарувала мені свою життєписну книжку МАНДРІВКА В ПЕРЕЖИТЕ з сакраментальним написом «з побажанням універсального щастя». Пролежала тая книжка у мене довготривало. Одно, що не було коли, а друге – думалося, ну що там цікавого може написати дружина письменника?

Аж це перед черговими гостинами до Сосниці зазирнув до книжчини – і влип як муха в оселедець.

Розкішна мова, цікаве життя, побут українців після другої світової, життєві радощі і прикрощі, філософія універсального щастя – ось що таке книжка Лариси Кивгило. Авторка – особистість, а не додаток до свого чоловіка, і це чи не головне у цій книжці.

Дитинство у Гапішковці поміж водами Десни і Убеді, на землі, у човні, у садах і улоговинах.

Приступаючи до споминів, авторка слушно признається: «і душу огортає то радість, то смуток, іноді навіть жаль, а то й сором». Слово СПОГАД червоною вервечкою проходить проз книженцію: «день прожив, а на другий – то вже спогад», «уже немає тієї школи – залишилася лише у спогаді», «що одразу не зрозумієш, то зрозумієш десь з роками, бо спогади завжди із нами», «багато із тих згадок викликають сльози. А згадаєш – болить, може, ще більше, ніж тоді боліло». Поряд з образом спомину – образ часу – «а все ж як не живеться, а час котиться», «є каяття та нема вороття»

Непрості стосунки з татом, мамою, свекрухою накладають своє тавро вище на світовідчуття героїні книжки. саму книжку не гріх назвати правдивим документальним життєписним романом, бо авторка показує, як героїня виростає духовно, життєво, загартовується, крок за кроком будує своє некрикливе, буденне, але вартісне життя – «у мене був свій унутрішній світ. Про нього не розповіси нікому, бо він лише мій. Той світ був прилистком одинокої, нікому не потрібної душі», «мені колись доведеться помирати, але не від води», «моя душа ще спала», «як жилось так і пишеться», «творю молитву», «коли ж лишалася на самоті, думки гризли душу», «душа жила не за календарем»,«лише через кілька років я власним розумом дісталася до правди», «спочатку нудота виснажує душу, і хто зна, чим її зупинити», «розум простив, а серце -- ні».

Цікава історія знайомства, кохання і співжиття з Миколою Адаменком – непересічною особистістю у сучасній українській літературі. Супряга сімейна мала перед собою супрягу духовну. Вартісну. Зриму. Микола писав у листах з таборів до Лариси таке: «живу більше внутрішнім життям, бо у зовнішньому мало відради», «така поезія не дуже підносить душу», «я лише зараз, на відстані, осмислив повністю велич нашої природи. Особливо часто згадую ту пору, коли розквітають вишні», «але ти вникай у причини – і тоді, я думаю, ти багато чого мені будеш вибачати», «скільки вже друзів відірвало від мене життя», «радий, що приснився тобі. певно, приснився видуманим, не таким як є», «я тобі снився на лузі, а ти мені – в лісі», «десь сушина скрипить так жалібно», «здоровенний ворон як крякне, то аж серце заколотиться», «творю багаття», « для моєї вовчої натури – як рибі вода», «природа немов очищає людину від чужих думок і оголює душу», «коли я зустрівся був зі своїм давнім другом, якого не бачив майже три роки, то не дивлячись на те, що за такий час склалося безліч запитань і стільки інформації спеціально для нього, я все ж таки, привітавшись із ним, забув усе. І так ми довго столи і дивилися одне на одного, а потім стали сміятись», «дійсність ламає істини», «ще стільки, півстільки. Напівстільки – і все», «новин особливих нема. та й не віриться, що вони тут бувають узагалі». Суголосість двох внутрішніх життів стали у майбутньому життям спільним – у шлюбі.

Не менш цікавими є і історії трьох дітей – двох синів і донечки, і показані вони маминими очима: «коли я вже стала дорослою, виростила своїх синів і вони подалися у світи, лише тоді зрозуміла, як це тяжко і страшно, коли нема довго звістки від своєї дитини. Найтяжче буває уночі, якась болюча грудка розпинає груди, у голові рояться думки одна страшніша за другу, нерви натягнуті як тятива лука, до ранку лежиш без сну», «поїхали хлопці за своїми машинами, а ми знову залишилися зі своїми клопотами, страхом та сподіваннями», «діти серцем відчувають того, хто їх любить», «не дай, Боже, дитина помре, а я залишуся жити», «і бабі дістану стареньку зірочку», «біль став потроху пригасати. Я ще не знала,  що буває біль ще пекучіший, найжахливіший».

Життєвий досвід, викладений у книжці пані Лариси – стає духовним набутком для удумливого читача: «церкви було позакривано. Мабуть. за таке святотатство несуть кару і наступні покоління. У народі кажуть, що той, хто знищував церкви, скидав дзвони, розбивав ікони, не помер своєю смертю у своїй хаті. Кожного десь настигла нагла смерть», «а вранці, воздавши хвалу Господу, бралася до роботи -- без кінця і краю», «це твоя радісна таємниця», «у весни своя чарівна музика і чарівне розмаїття», «солодкий страх», «були б ми, а гроші будуть», «Бог сиріт любить, та чомусь щастя їм не дає», «лише хата та робота. А які ж бувають люди злі», « мало що знаємо про своїх рідних – лише те, що знали, коли жили із ними», «кожна людина ходить немов вузенькою кладочкою, що зависла над прірвою, назва якій -- смерть», «не  о черви, що ми їмо, а то черви – що нас їдять», «ми старшали».

Цікавими сучасному читачеві будуть і свідчення самовидиці про побут повоєнного українського села: «майже у кожному дворі стояла терниця, на якій тіпали льон та коноплі на волокно», «постялки», «праття золили», «жлукто – така висока діжа, видовбана із кругляка, без дна», «човен видовбувався із верби чи з осокора», «опачина – це весло, у якого гребна частина широка, і вставлялось воно у спеціальне гніздо на носі човна», «одна людина, сидячи на кормі, веслувала – правила човном, а инша огрібалась, щоби човен швидше плив», «посуд в основному був глиняний, ложки дерев’яні», «із печі ішов перекот. Це така цегляна труба, яка з’єднувала пічний комин з грубкою», «стояв на табуретці зрізок для води», «підпіччя було велике. Узимку там тримали курей. Сіни були чималенькі, із двома дверима – одні на вулицю (юлошні), другі в сад (задвіркові)», «улітку, коли гнали ліс, то вся Убідь і частина Десни пахли сосниною», «мені в дитинстві риба так була обридла – і смажена, і варена, і солона, і сушена. От нині з’їв би, так нема», «долівку устеляли лепехом», «за допомогою мотузяної почіпки», «варила захолід», «їли опуцьки, що виростали з того щавлю», «одяг здебільшого був полотняний, фарбований вільховою корою», «найбільше ж принизливими були податки: холостяцький, бездітний та малосімейний.  І це ж тоді, коли стільки чоловіків побито на війні», «і ніде жодного клаптика лугу нескошеним не залишалося», «на полику», «через пастовень», «суп із ладками», «лусту хліба», «картопля, смажена у макітрі», «скриня з горбатою кришкою, а сундук – із плоскою», «сідай на комешки», «заколов порося і кличе на шкурки», «хотів запросити дорогу погладити», «цілу ложку затовки кладу – сало з цибулею, потовчене в ковганці», «ковбаса була начинена  в нелинені кишки», «на саночках -глабчиках», «звозить у пуню – хлів серед поля».

Цікаві портрети, характери живих людей: «у Бога вона вірила усією душею», «окунів драв під корчами», «пересипав сітку, хропаком по воді постукує», «і скільки страху жило у бабиній душі за життя свого сина», «баба Мотя була для мене рідніша рідної матері», «мати ніколи не розповідала мені про наші жіночі особливості. Ні поради, ні якогось застереження. Та послав мені Господь бабу Машу», «заскочив до рідні перевідатись».

Світлою тінню у книжці проходить шанс потрапити до столиці – ішов набір на будівництво метро. Якби це сталося – і в Миколи, і в Лариси – у них разом – було б зовсім інше життя.

Мова книжки – суцільна поезія: «по юличному», «село Якличі», «село Змітнев», «просіяний попіл», «мілина дуже вклинялась у плесо», «лисиці так вікна позамуровують», «величеньку ляльку з добре немовля», «ні чутки, ні вістки», «смакіття», «припорається», «лише сніг поскрипує  та десь лід трісне», «чи у голові висохло?», «пливемо за вітром  і за водою», «в негідь», «придиковини», «у передній хаті», «усе обличчя стало пеком пекти», «від походеньок ноги аж тенькали», «довго ходила окаряч», «сутеніє, та ще й дощ виривається», «не відаю», «викомарюватись», «день при дні», «поплив на наш голос», «веселими вустами».  

Отже, отримав велику художню насолоду від нехудожньої, але вправно а безхитрісно написаної книжки. багатьом нашим прозаїкам варто повчитися у пані Лариси письма.

 

 

 

Роман Кухарук