* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Чи освіжає пірнання у джерелицю слів?

09:27 12.11.2018

Чи освіжає пірнання у джерелицю слів?

 

 

 

            

 

            Якщо читання книги не принесло душевної втіхи чи не поставило читальника перед безліччю запитань, то час, який затрачено на цю справу, можна вважати згайнованим. Та що там балакати про марницю в інтерпритації поціновувачів красного письменства, якщо сумна реалія означає, що ловець слів (так іноді називають письмаків) вийшов не на ту ловитву.

            Це – в цілому про труднощі у сприйманні будь-якого поліграфічного виробу. Бо існують ще й нюанси. І пов’язані вони з літературними жанрами та їх різновидами. Про поезію помовчу. Про сприймання у його специфіці варто, мабуть, здебільшого просторікувати на рівні емоційного впливу на психіку індивіда. Залежно від рівня розвитку уяви особистості. Через проблеми специфіки мають також значення особливості знайомства з романами та повістями.

            Якщо навколо цих питань ще час від часу виникають дискусії, то драматургія такої честі взагалі не удостоюється. За моїми спостереженнями тут роль відіграє те, що тексти п’єс уважно читає лише вузьке коло фахівців. А пересічні читачі воліють бачити сценічне втілення і висновковувати на його основі.

            Дехто, зрозуміло, почне стверджувати, що літературний критик занадто довго розмірковує над моментами, які не мають прямого відношення до оцінювання книги. Не буду теотеризувати з цього приводу. Бо раціональне зерно, очевидно, існує. Але, автор цих рядків не поділяє такого „оптимізму”. Бо кожна палиця, як відомо, має два кінці. І лише кожному з нас вирішувати, за який з них вхопитися у запалі сприймання певного тексту.

            Очевидно, це стосується і „Мапуче” – нової книги письменника Ігоря Гургули зі Львова. Узявши в руки об’ємний томище, випущений видавництвом „Український пріоритет” з Києва, ловиш себе на думці, що виріб поліграфістів ставить перед нами чимало непростих питань. І насамперед на сприйняттєвому рівні.

            Сумніваюся, що мені вдасться хоча б побіжно окреслити їх усіх. Тому говоритиму лише про те, що хвилює. Розумію, що з цих рядків попахує суб’єктивізмом. Але чи варто ламати словесні списи навколо цієї проблеми, коли спроба об’єктивного погляду на речі з теоретичної дзвінниці за своєю суттю є суб’єктивним поглядом . Бо такою є невловима логіка наших буднів і свят, від якої не заховатися й за найтовстішими мурами сприятливої фешенебельності.

            Конкретніше? Будь ласка! І спершу поділимося розмислами щодо назви  книги.”Мапуче” – назва індіанського племені у Південній Америці, яке означає „люди землі”. До речі, про це дізнаємося з анотації до видання, бо більше ніде значення чужослова немає. Частина читальників (особливо тих, хто зберіг традиційну орієнтацію смаків) з осторогою чи неприйняттям поставляться до орієнтацій на чужизну. Мовляв, в рідному словесному просторі вистачає буквосполучень для означень. Очевидно, натякають на присутність різних там „Розмов”, ”Криниць”. Не хочуть (ой не хочуть!) вони розуміти, що  в даному випадкові наша міль банальності вже давно апетитно поснідала свіжістю, якої очікує кожен, до кого потрапить видання. Як на мене, то подібне також очікують такі „шедевральні” наймення, як „Формула любові”, „Свято”, „Совість”, „Суд”. За цим є й інша небезпека. Відданість банальності може зіграти злий жарт з письменником, спричинивши нехіть до справді талановитого тексту. Та й ефект майбутності може бути.

            Чи не тому пересічним читачам більше подобаються такі важності як „Діти Ніоби”, „Професор і бичок Бамбурка”... Приваблює і те, що окремі письменники для наймень використовують рідковживаності, діалектизми, топоніми або імена: „Шарга”, „Оцвітина”,  „Куща”, „Прало”, „Госундрагош”... Звісно, тут не все виглядає так просто, як може здатися на перший погляд. Такий шлях до вибору наймень таїть у собі небезпеку:  читання книги неодмінно мусить підводити до думки, що заголовок має логічно випливати із тексту й підводити до існування  необхідності саме такого найменування. Інакше козиряння диковинкою у назві втрачає будь-який сенс.

            Не знаю, чи Ігор Гургула задумувався над важливістю цього питання у сучасному літпроцесі. Різні здогади можуть навідуватися у мою душу. Але, очевидно, не варто переливати їх у виспів літер. Та не тому, що не люблю велемовно мудрувати над ймовірним. Причина полягає в іншому. Переконаний, що письменника не переймають теоретичні проблеми, бо його більше цікавить практичне втілення.

            Ігор Гургула, як на мене, виходить з цього, належачи до другого типу перелічених видів найменувальників. Про це переконливо свідчать назви видань, з якими він приходив до читачів. Уже, скажімо, існують „Котора”, „КРІЛБ”, „Пащека Левіафана”, „Посмішка Авгура”. Тепер маємо „Мапуче”. Отже, є підстави говорити про закономірність таємничості в інтерпритації письменника.

            Попередні абзаци торкалися питання про назву цілої книги. Але його, очевидно, варто розпросторити і на найменування творів, вміщених у ній. Тимпаче, що вони далеко втекли від однорідності. І на перший щабель своєрідної драбини озаглавлень поставив би наступне. У книзі новел „Мапуче” маємо 72 твори. І частина з них зберігає на собі відсвіт отієї таємничості чи пірнання у чужослівне море: „Лука Мандіні знає про голод”, „Кушетка „Рокко”. Іноді елементи чужизни переплітаються з гумором, створюючи вибухову суміш «Як італійською „їжко”. Нерідко у найменувальній практиці автор використовує географічний принцип: „Дубай”, „Сибір”, „Горянка”, „Сон Карадагу”. Чи спрацьовує він? За всіх говорити не буду. Мені імпонує. Бо така назва одразу натякає на те, про який регіон планети піде мова. Чи важливо це? Але тут є один нюансик, який потребує наголошення на собі. Прозаїк пропонує поглянути на ту чи іншу тему через львівську призму. Але про маргінесність тут не йдеться. З двох причин. Автор сам виступає проти такої регоналізації,розповідаючи про різні місцини. Якщо, скажімо, „Бомжі на горищі” та „Мишка” мають у собі зриму львівськість, то цього не скажеш про „Останній абрикос” чи „Сон Карадагу” з кримськими прикметами.

            Ще одне відгалуження теми назв. В „Мапуче” маємо тексти і з вказіками на імена дійових осіб: „Так сказала Галя”, „Як культуролог Холодний до пенсії готувався”, „Баба Галя комбінатор”, „Іван Петрович від труби”, „Гриниха”, „Гроші для Сергійка”, „Двірничка Леся”, „Сни Ольги”. Окремі назви творів малої прози (зумисно не називаю їх усіх новелами, бо навряд чи варто чіпляти це означення до широкоформатних оповідань або маленьких новелеток) несуть у собі поетичне начало: „Вода срібної гори”, „Врятуй моє серце”, „Загублені руки”, „Запах зорі”. А деякі назви говорять про біологічно-ботанічні уподобання письменника: „Був собі гусак”, „Убити вовка”, „Гладіолуси”, „Квочка”... Є підстави говорити про те, що прозаїк тяжіє до точної визначеності зображуваної ним події: „Один день під сонцем”, „Восьме марта”. Іноді маємо також рідковживаності („Молільник”)  натяки на середовище чи дії  творів („Єговістка”, „Фанат”, „Манкурт”, „Патріот”).

            Безперечно, потребує пильнішої уваги і темарій малоформатної прози. Але перед тим, як перейти до бодай короткої характеристики тематичних пластів, спробуємо зачепити ще одне питання. Існують тексти зі зримою присутністю автора. Тут, зосібна, варто назвати твори „Недопалок”, „Мишко”, „Штаб». А частина творів оцієї зримості не має. До таких, напевно, слід віднести „Останній абрикос”, „Козу”. Можна, очевидно, балакати про плюси і мінуси таких методів через суб’єктивність сприймання, але не вважаю це об’єктом дослідження, бо мене, рядового читальника, цікавить не це, а органічність у логіці викладу теми. Себто те, чим приваблює поціновувачів красного письменства проза Ігоря Гургули.

            То про що ж він пише у текстах, які так приваблюють? Сумніваюся у тому, що автор зможе чітко та однозначно окреслити тематику своїх опусів. Безсилими виявляться і читачі. А все через те, що в окремих творах ті чи інші смисли можна вловити з підтекстів. Скажімо,» Такі справи» торкаються того, як після багатьох років вимушеного замовчування з вини комуністичної системи люди починають дізнаватися правду про історію рідного народу. Як трепетно представники старшого покоління ставляться до цього. Це – те, що кидається в вічі, коли читаєш текст. Але є моменти, котрі при їх визначальності усе ж не виходять на перший план. Іншість думання про проблему їхніх синів. Ні, не йдеться про якусь відмову від поглядів батьків. Вони залишаються вірними традиції. Але на все вже дивляться  крізь окуляри власної прагматичності. Те саме, як мені гадається, стосується творів „Останній абрикос”, „Горянка”, „Штаб”. Правда, у кожному випадку існують тематичні нюансики. Тому й вважають наріжним каменем у побудові твору письменникове прагнення до підтекстовості. Цей метод приваблює ще й тим, що літератор не зловживає ним, а використовує усе в розумних межах.

            Оскільки тему львівськості у малій прозі Ігоря Гургули уже зачеплено в одному з попередніх абзаців, то не торкатимуся цієї теми. Але урбанізм усе ж буде присутнім у моїх нотатках. А як інакше, коли він залишається основним у багатьох текстах? Назвемо хоча б „Бомж на горищі”, „Мишко”, „Сни Ольги”. Прикметно, що свою урбаністичність автор не виставляє напоказ. Бо вона – лише своєрідний антураж, на тлі якого відбуваються дії, котрі потрапили в поле зору письменинка, чи намислені ним. Зрештою, тут немає нічого нового. Щось подібне маємо у романі „Посмішка Авгура” та повісті „Кров папороті”, які написані талановитим львів’янином .

            Тема урбанізму в його словесному віддзеркаленні має свою познаку неодмінності зерез те, що автор багато років живе у великому місті і його ритми омузичують душу. Але не менш потужним є сільський тематичний пласт. Тут згадаємо хоча б про твори „Баба Галя комбінатор”, „Гриниха”, „Горянка». У цих нотатках уже мовлено про підтексти. І знову змушені повертатися до цієї теми.  Приміром, у творі „Горянка”, який без будь-якого перебільшення належить до писань на сільську тематику, літератор не цурається й інших акцентів. Про них й спробуємо побалакати. Зокрема, видно, як автор з любов’ю описує гірське село. Тут нерідко можна почути, що дається взнаки письменницька майстерність. Згоден, що раціональне зерно в такому міркуванні існує. Але, як мені здається, не це є основним. Вдатному зображенню сприяє передусім те, що автор народився на Прикарпатті. „Заговорили” гени.

            Але це – тільки один аспкет. Бо „Горянка” – щемлива розповідь про нелегку жіночу долю. Звісно, що з точки зору чоловіка. На гендерних особливостях не наголошував, якби не два нюансики. З багаторічних спостережень можу висновковувати, що жіноча розповідь на цю ж тему була б сльозливішою через психологічні особливості. А ще має значення і те, що прозаїк розповідає про взаємини представників двох статей. Бібліотекарка і письменник. Як часто можна чути роздуми на цю тему. Давайте доплюсуємо сюди й розмисли про сенс творчості, без яких твір втратив би свою чарівність.

            До речі, цю тему ловець слів  не оминає й в інших текстах. Та чи може бути по-іншому, коли йдеться про журналістів? Вже хоча б тому, що літератор сам чимало років трудився на інформаційному полі. Натяк на добре знання середовища, з яким пов’язала доля? Так? Але на основі текстів „Лох” та „Заклинена нота” видно, що автор з почуттям пише про це. Нерідко до цієї теми логічно додаються й інші. Скажімо, „Кирзаки” – реакція досвідченого журналюги на непростість у стосунках газетяра і олігарха місцевого гатунку, який мріє про депутатський мандат задля процвітання сумнівного бізнесу. А у творі „Врятуй моє серце” бачимо розгортання любовної фабули.

            Ще одна цікавинка. Можна сумувати чи радіти , що у тексті „Кирзаки” скоробагатько хоче виглядати так, наче його душа застебнута на усі сумнівні гудзики неправдивих уявлень про себе. Свою іскринку має і „Врятуй моє серце”. З твору усі дізнаються, що Іра – нічний метелик. І ніхто, напевно, не дивувався б, що автор метає громи та блискавки на огидні явища наших буднів. Але гострих інвектив не знаходимо. Чесно кажучи, дуже здивувався б, якби уздрів її там. Судження з публіцистичними нотками – чужа для прози знаного письменника, на рахунку якого чимало помітних публікацій у періодиці та цікавих книг.

            Але на цьому ставлю крапки над „і” у своїх роздумуваннях про темарій творця прозових текстів малих форм. Бо прозаїк ними не обмежується. Приміром, у творі „Патріот” він висміює мниму вірність «національній ідеї”, за якою дехто намагається приховати власне грошолюбство, котре спроможне затьмити й найсвітліші почуття. Пристосовництво яскравими фарбами слів змальовано у текстах „Фанат”, „Спідниця”. В окремих творах з усієї гостротою постають непрості проблеми сучасності. Приміром, тема Майдану виникає у „Манкурті” і в „Одному дні під сонцем”. Важливо (на мою думку, звісно), що автор відмовляється від велемовності у вигляді „остогидлої” патетики і на словесному рівні приземлює ситуації. Згадки про АТО без особливих зусиль відшукуємо у „Кармі”. Викрутаси заробітчанства (нерідко вимушені) переважають у творах „Як італійською” „їжко”, „Гроші для Сергійка”, „Сибір”. Сьогодення також промовляє до нас у текстах „Такі справи”, „Був собі гусак”. А „Загублені руки” ведуть читача у сьогоднішній день через сприйняття навколишності калікою-„афганцем”.

            Цікавим, мабуть, є питання про географію творів. Не бачу потреби розпливатися „мислію по древу”, коли на обрії думання маячить „карпатольвівськість”. Адже те, що автор народився на Прикарпатті і вже чимало років живе у Львові, усе пояснює. Але коли з посиланням на галицькі реалії більш-менш зрозуміло, то цього не скажеш про інші мандрування думки. Приміром „Останній абрикос” і „Сон Карадагу” – письменницький відгук на окупацію українського Криму „зеленими чоловічками” з Російської Федерації. „Сни Ольги” переносять поціновувачів красного письменства у Київ. Ще маємо подорожі душі до берегів Десни і Дністра, екзотичних Дубаїв чи холодного Сибіру. За всім оцим видніються  роги комунікаційності.  Якщо оцінювати усе, то не можна оминути того, що тоталітарна система не сприяла навіть уявним подорожам письменників. Коли проаналізувати й невеликий масив прози недалекого проминулого, то неодмінно угледиш географічну обмеженість. І слава Богу, що червона примара щезла. Та й про вплив елементів часовиміру на художню творчість варто згадати. Це – так би мовити суспільні фактори. Але є ще особистісне. Тобто те, що стосується окремого творця. І саме тут причаїлася непростість. Одні письменники постійно оспівують одну і ту ж місцину, щоразу відшукуючи щось нове у своїй зображувальній гарячці, а другі стають літературними мандрувальниками і в подорожах мислення бачать джерелю натхнення. Кожен з цих методів має право на існування. Але (як мені здається) для пересічного читача це не має жодного значення, бо проблема цікавить здебільшого літературознавців та критиків.

            Є ще один нюансик, який торкається, напевно, лише їх. Між іншим, автор цих рядків теж зреагував по-своєму на неї.  Ті, хто читав вищезгадані рядки рецензій, міг помітити, що відгукувач оминає таке жанрове визначення як новела. Чому, коли письменник своє видання йменує книгою новел? Подумаймо: чи правильно було б називати так широкоформатне оповідання? А хіба не існує різниці між новелою, новелеткою та етюдом? Саме про це думаю, коли читаю твори „Такі справи”, „Біда лелеча”, „Кирзаки”, „Останній абрикос”, „Сни Ольги”, які радше назвав би оповіданнями. Чи звернемося до текстів „Квочка”, „Гриниха”, „Спідниця”, „Зустріч”, „Перше кохання”. Ці твори зараховую до новелеток. Та усе ж переважають у книзі такі твори, як „Ангел”, „Зайвий”, „Кисіль”, „Азербайджанка”, „Годзила”, які вважаю новелами у класичному розумінні вимог жанру. Тому й переконаний, що питання про літературоформ’я має непростість.

            Та й питання про знанність творів приховує у собі неоднозначність.  Окремі тексти бачив раніше на шпальтах журналів та газет. (Дехто іронічно ставиться до таких публікацій. Мовляв, письменникові слави це не додає. Та й питання відомості через мізерні наклади цих видань. Та прикментішим тут є інше. Іронічну позицію займають ті, хто через творче безсилля не можуть пробитися на сторінки періодики. Але мені набагато цікавіше чути від знайомців теплі відгуки про такі твори, як „Такі справи”, „Останній абрикос”, „Убити вовка”, „Коза...”)

            Але роздумування літературного критика про назви творів та тематичні пласти – лише односторонній намір зосередитися на тому, чим приваблює ця проза. Своєрідний зблиск одного боку медалі сприйняття? Давайте не зациклюватимемося на цьому й несподівано наберемося нахабності поговорити про інші моменти. Перш за все тому, що слововиражальність вважаю необхідною умовою дохідливості прозаїка.

            Варто, очевидно, ствердити без будь-яких еківоків, що жодні роман, повість, оповідання, новела чи етюд не причарують без мовленевої неординарності. І тут за прикладами далеко ходити не треба. Ми звикли говорити, що новелістика Григора Тютюнника та Миколи Кравчука причаровує вмінням небуденно загострити читацьку увагу на пекучих проблемах часу. Не візьмуся заперечувати це. Що є, того вже нікуди не вдасться заховати й найвправнішим фокусникам. Але, голосно прокричавши „а”, промовимо й „б”. Успіху не було б без мовленевих наголосів. Вони, до речі, є характерними для малої прози Василя Портяка, Геннадія Щипківського, Василя Бондаря, Василя Горбатюка. Мовленнева чарівність є характерною для прози Петра Ходанича, Михася Ткача... Зрештою, цей список вважаю дуже далеким від повноти і кожен може продовжити його, враховуючи власні уподобання. Не приховуватиму, що дуже хотів би саме такої реакції. Бо вона ще більше посприяла б наголосові на виражальності творів.

            Хоча, звісно, існує в акценті на мовленевості аспектик, який трактується неоднозначно. Через жанрову різницю між поезією та прозою. Якщо для першої бодай маленька спроба аналізу метафоричності, образності, порівняльності, афористичності і словотворчості є звичним явищем, то для другої – винятковістю. І дехто пояснює це різницею форм. Категорично не згоден з такою позицією. Різноформ’я – зовнішній антураж. Якщо у прозі немає цікавих пейзажних замальовок, метафор, оригінального слововживання, то вона стає нецікавою. Принаймні, так гадає автор цих рядків. І упевнений, що так міркують й чимало читачів. Й тексти малої прози, створені Ігорем Гургулою, підтверджують те, що читальник недаремно вибрав такий шлях сприймання  прози львів’янина.

            Почнемо з висловлювань, які вважають поетизмами. У „Мапуче” можна угледіти „чорний гребінь лісу” чи „небесну верету” або заглянути в „очі свічок”. Окремі сторінки книги заливає „горіхова кров”. З’являється також можливість помилуватися „молодими літом” на „небесній траві” чи спертися на „плечі річок”. І не вважаю ці образності чимось неординарним у цілісній тканині твору. Разом з пейзажностями, які надибуємо на сторінках книги. „Вдарили морози, на небі виріс повний місяць. Побіч нього якоїсь ночі пробилося крізь чорну пелену неба, наче зображення на фотопластині, сузір’я Оріону” („Коло”)...» Сонце котиться на захід, червонить небо, могутніми протуберанцями проштрикує небо” („Будинок з чорним псом”). «Полум’я хижо ковтало будівлі, раз-у-раз високо до неба здіймалися стовпи зловісного жерива, немов хтось дужими руками підкидав до вже знавіснілого розвою нову порцію поживи” („Тисяча літ любові”). (Тут, очевидно, слід сказати про таке. Іноді бештаєш себе за те, що накинув оком на ці вдатності. І мої опоненти, зраділо потиратимуть руки. Мовляв, й мені надокучили поетизми та пейзажі. Та моя злість має іншу причину. Просто хочеться бачити більше вдалостей. Та моє бажання зрівноважує інша думка. Розмисел про дозування образностей, який поділяє й автор).

            Тепер поговоримо про  порівняльність. Тимпаче, що вона почувається повноправною господинею у цій книзі. „Дністер, мов птиця, летить до твоїх ніг” („Один день під сонцем”). „Подувом вітру здмухує лушпиння. Залишаються у руці тверді, короткі, наче посічені цвяхи, жовтобокі зернини”. („Кінець світу”) ”Двері не рипнули, відчинилися тихо та плавно, як витікає з миски мед” („Кирзаки”). Доплюсуємо сюди метафоричні зблиски на кшталт: „Сміх чіплявся до предметів” („Врятуй моє серце”), „Високий плай залицявся до хмарини” („Горянка”)... Гарно, правда? Та красивість залишилася б нею, якби не взяла на себе роль органічної складової тексту, бо порівняння позначені логічністю у неповторності виконання.

            Про щось подібне мислиться і тоді, коли зір натикається на небуденні буквосполучення. Оскільки автор їх чимало розсипав, наче коштовні намистинки, на сторінках книги, назву лише деякі з них. Мені, скажімо, подобається „потопа”, „ніж-складень”, ”поблиск”, „пообіж”. А ще є „саперував”, „нововилупки...”

            На окремих з них видніються барви неологічності чи рідковживаності. З цього приводу згадався один запис у нотатнику незабутнього Леоніда Первомайського. Він розповів, як редактор одного видавництва просив змінити якесь рідкісне слово, бо він не знає його.Тоді письменник зауважив, що той хоче, щоб невідомості щезли задля його спокою. Згадав про це з ось якої причини. Нині нерідко до поціновувачів красного письменства потрапляють видання без таких мовних цікавинок. Не знаю, як хтось сприймає подану писанину, але мене без оригінального слововживання не приваблює найшикарніший сюжет.

            Наступне. Якщо вже зайшла мова про виражальність, то не можна не вздріти, що письменник прагне досягти бажаного позитивного ефекту за рахунок топонімів, прізвищ та імен. Цей прийом не є чимось новим у літературній практиці. Але такий виклад ходу думання попри традиційність привертає увагу через свою доречну логічність.Тальк очевидності вкриває Італію, Сибір, Десну, Лімницю, Київ, Львів, Вінницю... Чи, може, не мають промовистості такі прізвища та імена, як Горобцов, Холодний, Нуська, Гриниха... Щодо останніх, то деколи говорять, що від них попахує сільською старизною. Але нищівний (на їхню думку) закид, творячи закономірні фінти, забиває, образно мовлячи, гол у ворота таких зауважувачів, хоч вони намагаються бути вправними голкіперами. Адже (бажаючи того чи ні) в міській говірці неодмінно почуєш те, що народилося у селі: значною мірою таку мовотворну картину пензлем щодення допомагають створювати невблаганні міграційні процеси. Та не маємо права забувати і того, що в міському мовленні від цих носіїв мови залишається те, що має познаку необхідності. Якщо імена взяли на себе цю функцію, то, очевидно, так повинно бути. Немає сили, котра б запхнула динаміт під діалектику часу. Й дуже добре, що письменник зірко підмічає непростий нюансик.

            Втішно також, що у цій книзі Ігор Гурула зарекомендував себе гарним будівничим діалоготворення, котре є таким важливим з багатьох точок зору. І кінематографічної насамперед. Соковитість мови у промовляннях дійових осіб – хороша передумова для майбутнього сценарію. Впевнений, що така пора обов’язково прийде у кінематограф після орієнтації на дивакувату стерильність рідномовного середовища. А поки цей процес ще лише шукає стежиночку до людських душ, спробуємо глянути на діалогічність в інтерпретації письменника.

            Якщо вглибитися у діалоги з книги, то можна відчути, що їх омивають води неодновимірності. І це при тому, що всі твори зображують події, які близькі до нас у часі. Ні, це не означає, що в „Мапуче” немає історичних аналогій. Вони є присутніми тут. Але здебільшого – у сновидіннях чи у розповідях про дійових осіб. Себто не мають прямого відношення до теми діалогічності. Іншою є справа з проблемами ментальності та віковості. І гадаю, що про їх оминання не може бути мови.

            Спершу зачепимо віковий фактор. Без вказівок на місце дії, оскільки воно не має істотного значення. Скажімо, є в Ігоря Гургули є твір „Коза”, який привернув увагу після публікації в „Літературній Україні”. „Коза” – розповідь про колишнього секретаря компартійного райкому, який після смерті дружини купив на ринку козу. Зрозуміло, певні словесні посилання на Західну Україну у тексті знаходяться. Але не вони мене цікавлять у даному випадкові. Життєвий досвід дає підстави сказати, що на перший план виходять питання вікового цензу. Бо подібне може мати місце в різних регіонах держави. І головним стає віковість. А ще – рівень освіти. Щось подібне спадає на думку, коли згадуєш новелу „Одинак” Геннадія Щипківського. Людина літнього віку та освічена самотує і одного дня береться опікуватися зацькованим вовченям, яке їй віддають. Хоч важкості у прямій мові дійових осіб немає, але освітній рівень відчувається. Особливо тоді, коли проводиш уявну паралель з новелою „Непосунута хата”, яка зафіксувала цікавий непоквапливий діалог літніх селян. Приземленіший він якийсь? Бо в розмові молодих людей з новели „Ті, які, які пішли по хвилях” Богдана Мельничука маємо більше патетики,що є характерною для віку.

            Про два останні твори варто згадати ще й з іншого приводу. Вони повністю побудовані на діалогічності. Як і „Я тобі телефоную” Ігоря Гургули. Пошук нової форми вираження? Натяк на те, що у творах малої прози має бути більше розмовності? Можливо. Принаймні, мені це більше імпонує, ніж бездіалогічність у творах, які дехто йменує новелами. Хоч з моєї точки зору ці опуси більше схожі на дещо сухувату газетярщину, в якій не вказано місце дії та імен героїв. А щодо шукань, то наведу один приклад. Свого часу Володимир Дрозд оприлюднив повість „Балада про Сластьона”, в основі якої були листи про одну людину. Якесь дивне відчуття. Про особу розповідають не її дії, а епістолярій. Якщо врахувати, що все відбувалося у тоталітарні часи, то новизна зачудовувала. Забулося? Та ні! Уже в наші дні цей метод (кожен по-своєму) використали Олекснадр Жовна і Олександр Масляник. Й обидва творчі експерименти виявилися вдалими. Чи не буде найближчим часом чогось схожого з прозою Ігоря Гургули та Богдана Мельничука, де автори наголосили на діалогічності?

            Неодновимірним є і використання еротичності у малій прозі. Не сказав би, що проблема- породження нашого абераційного часу. Вона, ця тема, побутувала і в авторів з минулих віків. Питання полягає тільки у тому, як письменник описує сороміцькі сцени. Але не все виглядає так просто, як може спершу здатися. Те, що художня література повинна передавати подих життя – незаперечні істина. Але повнокровне відтворення і блідувата фотографія – дві великі різниці. Водночас перше не зобов’язане супроводжуватися смакуванням подробиць любощів. Тактовність? Саме вона, бо такою є українська ментальність. Нехтування нею і найвдатніший текст робить синонімом макулатури. Очевидно, саме з цього виходить Ігор Гургула, бо книга „Мапуче” показала, що він не затрачає сил на інтимні описи. Превалюють лише прозорі натяки на них. „Вона фліртувала з чоловіками, частенько значно старшими за неї віком, і злі язики різне про неї говорили” („Спідниця”). „Степан  не покрив жодної дівки чи молодиці. Навіть Катьки московитки, а Катьку покривав усяк бажаючий»(„Ангел”)... (Мабуть, можна знайти і відвертіші моменти, але у них автор пам’ятає про пристойність. Пуританство? Ніскілечки! Скоріше, маємо ще одну підставу балакати про вірність традиціям рідної літератури).

            Напевно, цим можна було б обмежити мову про виражальність видання. Тимпаче, що в деяких попередніх абзацах рецензент не пробував уникнути  гострокутності. Але залишилося те, що не сприймаю. Скажімо, є допустимим слово „базар” у діалогах дійових осіб. Але не в мові автора, хоч таке „прикрасило” твори „Коза”, „Азербайджанка”, „Кирзаки”. І на цьому тлі якось ніяковіє влучніше слівце ”ринок” з „Молільника”. В „Козі” бачимо „бобиля”, хоч „одинак”, либонь, є ліпшим варіантом. Чи таке. Працівники сцени звикли говорити: „мовляв, служу в театрі”. Нормально? Це навіть стало мовною нормою. Та чи не вперше читаю, що героїня „Горянки” „служить у бібліотеці”. Дивина якась! Але ці дрібні „ляпи” не псують загалом хорошого враження від книги, після прочитання якої здається, що освіжився у джерелиці бентежних слів.

 

Ігор Фарина

м. Шумськ на Тернопільщині

 

 Гургула І.В. Мапуче: новели, – К.: Український пріоритет. 2018. – 464 с.