* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Вслухатись у серцебиття

14:41 09.10.2018

Вслухатись у серцебиття

 

Тяжіємо до загадок. А та обставина, що до розгаданок закликає віршар, є особливою пікантністю. Чомусь про це подумалося, коли почали знайомитися з «Луною легковажності». Вважаємо, що поет сам «винуватий» у всьому. Бо сама назва і малюнок на обкладинці натякають на непростість. Яка «луна»? Та, що у значенні відлуння? Гадали, висловлювали різні міркування, аж доки не натрапили на поетичні рядки «призабуте компонує сніння. Злободення провокує злість. Легковажності луна весіння осеневу тишу їдьма їсть». Отже, ми на правильному шляху (хоч черв’ячки сумнівів повзають нашими душами. Від слова «луна» розноситься запах росіянізму. Чи, може, це лише нам здається? Адже мирно співіснують «Відлуння ночі» Віктора Вербича і «Затока лун» Григорія Штоня.)

Тепер – про малюнок. Оті  коні з картини народного художника України Миколи Сіробаби з Сум справді пробуджують читацьку уяву. І вже навіть не думаєш, що від співпадання імен та прізвищ поета і мистця віє незбагненною штучністю. (Розуміємо, звісно, що в реалі таке буває, але… не можемо позбутися враження неприродності. Чи, може, у нас таке хибне сприймання?)

Загадки, загадки. Не менше їх знаходимо й у текстах. (Тут, очевидно, варто говорити тільки про наші висновки, бо в деяких сприймачів можуть виникнути інші думки.) Та перш за все дамо відповідь на питання про спонукальні мотиви творчості, бо упевнені, що воно залишається дуже важливим на вітрищах часу.

І ось чому. З «Луни легковажності» видно, що поет явив читачам щемливу розповідь про почування людини, умудреної пережитим. Промовляння досвіду? Лише невиправний скептик уздрить тут негатив. Адже свою роль у версифікації відіграє важезність проминулого. Правда, потрібно врахувати два аспектики: територіальний та особистісний. Якщо перший з них є більш-менш зрозумілим, то другий потребує деякого уточнення. Перш за все мається на увазі індивідуалізм (так звана незастебнутість поетичної душі почувань на всі ґудзики ). Бо нам здається, що нова книга віршів Миколи Сіробаби приваблює саме цим.

Це, мабуть, буде незрозумілим без наголосів на виражальності. Тому й згадаємо про те, що впало у вічі. І почнемо з того, що на сторінках книги нерідко можна зустріти такі архетипи вітчизняної лірики, як дерева і рослини, звірі і птахи, зірки і небесні світила. Але далі не розпросторюватимемо свою теорію, а надамо слово самому віршникові. «Наче вітер тополю, сон скуйовдив підкірку», «Вітрів палітра кладе на луки пензлями кульбаб епіграф літа». «Падають шкереберть ще недостиглі зорі», «Місяць в темряву каменем сів», «Я веселкою марив в час злоякісних злив», «Час летить, як блоківська кобилиця»… Нерідко за антуражем «населення» віршів бачимо цікаві метафори, порівняння, образи, словогру…

Зупинимося на них конкретніше. Зокрема, імпонують метафоричні зблиски: «Зафарбовує плуг жовте поле у чорний колір», «Прорубується крізь гілля загострений пітьмою місяць», «Жовтень-меланхолік на валізу згідно із прикметою присів», «Підсліпуваті ліхтарі вдивляються в бездонну темінь»… (Трикрапя в даному випадку зумовлене тим, що «парад словесних блискіток» можна продовжити. І чи не вказують ці метафори на те, що поет зробив їх своєю ексклюзивною зброєю, яка вирізняє його з-поміж версифікаторів?)

Як і порівняння, якими послуговується автор: «І, мов пес розтривожену рану, виціловую кожен твій схлип», «Збувшись честі, мов глузду сновида», «Сніг, як попіл, засипав волосся», «Непевний світ, як обрій у мокві». Промовистими є і образи: «Відхилень твоїх колорити», «Фантома свого протез», «Нічної віхоли сопрано», «Сурогат незвідного сну», «Депресивний інтер’єр світанку», «Парадигми журби невичерпні», «Часопростір перекраяно за лекалами доби», «Гортає час буття меню». Укупі з уже більш звичною образністю на кшталт «туга янтарева», «дощі демісезонні», «каштанова свіча», «тенета світанку» вони творять неповторну картину поетичної справжності.

Часто-густо цьому допомагає і словогра. Відчувається, що автор захоплюється нею. Тому так органічно народжується низка неологізмів: «мрієпад», «сліпорода», «межистіння», «равликувати», «нотозойки», «тридевяття»… Вистачає і словес барвою рідковживаності: «омісячена», «просточасний», «сльозогінний», «загреба», «парух», «вереда». Подобається і те, що поет іноді вдається до слововиражальної подвійності: «гравець-невдатник», «листопад-викидайло», «осінь-крутійка», «вітер-стогній», «жовтень-шахрай». Коли вдуматися, то оті другі слова сприяють створенню образного краєвиду, вплітаючись у контекст. Очевидно, підсилює логіку текстів й одієслівлення іменників: «екскурсую»… Усе це, разом узяте, додає ваги звичності слів, серед якої виділили б: «вмістилище», «небосяжний», «тасканина», «мертво зачаті», «камуфлює», «реноме», «пантрувати», «навперехрест»…

Але у мові про слововживання маємо і те, що не сприймається. В окремих рядках версифікатор використовує лайливості. Ми розуміємо, що у сучасному житті нерідко можна наткнутися на вульгаризми. Так би мовити, неприємна візитівка реалу. Та… література – не бліднувата його копія, а щось вище. Чи не ліпше обійтися евфемізмами? Переконані, що це є вкрай необхідним, як і непереступляння межі між філігранними еротичними описами та літературною порнографією. Або таке. У вірші «Харківський шкіц» натрапляємо на рядок «скрипка поблизу метра». Але ж іншомовне слово «метро» згідно з вимогами українського правопису не відмінюється, пане Миколо! Чомусь кілька разів у римах вжито росіянізм «костер» замість «багаття» чи «вогнище»… На цьому наголошуємо невипадково, адже словесні проколи «помітно понижують темпоритми сприймання віршів». Проілюструємо це на прикладі «Хроніка спалаху». Тут справді є чимало цікавинок: «І самотність стає моїм «катом». «Чистий аркуш приймає пологи». Але слово з літери «б» псує хороше враження).

Досі йшлося про виражальність через слововживання. Але вона має темарійний профіль. Скажімо, досить часто поет торкається теми богошукань. «Падає планета в невідомість, вислизнувши з Божої руки», «Чи знікчемя, а чи то знічевя світ не йде до Бога напрямки». «Кіот «Отченашем» ледь чутно торкаю». «А він, ламаючи мільярди ратищ, в собі ніяк не може розібратись, бо просить в Бога не тоді й не те», «І камуфлює сльози мокре скло і резонує висловлене Богом», «Та Всевишнього все ж таки бійся і його лиш про ласку проси». Згодні, що тут автор повторює відомі істини. Але в них немає банальності. Вірність біблійним істинам? Та є щось таке. «Хоч не знаю Бога, в нього вірю» (просимо вибачити, що виникла асоціація з денниковим записом передчасно згаслого Петра Сороки, котрий в свою чергу згадував вислів апостола Іоана: «Бога ніхто ніколи не бачив»)

Книгу наповнюють і культурологічні акценти. «Падає в душі спустілу ємність сніг від Сальваторе Адамо», «Картина ін-октаво в стилі містика Далі», «І беззвучно здіймуться в саду талалаєвські холодні роси». А ще знаходимо прозорі та непрозорі натяки на Ван-Гога, Шопена, Мендельсона, Кафку, Свіфта, Лесю Українку, Василя Стуса, Тараса Мельничука, Михайла Булгакова… (Іноді можна почути думку, що культурологія вадить поетичній істинності. Хибне твердження, бо на прикладі віршів Миколи Сіробаби вздріваємо протилежність. Мабуть, суть полягає у рівні висвітлення.)

Потребує наголосу і афористичність: «Не навчившись вмирати, не влаштовуй війну», «Та безглуздо спотикатись вирієм птахові, що в клітці народивсь», «Треба так розбивати шибки, щоб водночас розбивалися й ґрати». Автор вдало використовує й традиційні фразеологізми. «Крізь ілюзій охрімову свиту», «Верблюд крізь вушко голки пройде», «Життя вже наливає на коня», «І жонглює завірюха чорна зойками офірного козла»… Дехто, безперечно, скаже, що автори рецензії вже зачепили окремі моменти тематичності, то чому б їм не виокремити вірші з громадянськими, філософськими, пейзажними та інтимними мотивами і не поговорити про них. Категорично не згодні з такою постановкою питання. Вже хоча б тому, що темарійні мелодії творять непроминальну сувязь. Скажімо, вірш «Блокпост» торкається теми російсько-української війни. Громадянськість Так! І водночас маємо пейзажну чарівність: «осінь-медсестра мокрим листям тампонує вирви».

Замислимося і над таким. Поет позиціонує себе з тими авторами, які працюють у традиційному ключі. Себто сповідує силабо-тоніку. Та у римах є і відголосся модерну. Чи точніше було б сказати, що віршник шукає себе на помежів’ї традиціоналізму та постмодерну. (Зрештою, вірші Миколи Сіробаби з «Луни легковажності» говорять саме про це.) Існує ще один нюанс. Чи не слід поетові сміливіше зробити крен до різноформя у висловленні думок? Тим паче, що в книзі бачимо кроки до цього. Адже під однією обкладинкою зібрані сонети, катрени, двовірші…

Продовжимо цю тему ще одним розмислом. «Розкриттям небосяжних тем я нікого чомсь не сполохав». Так скаржиться в одному з текстів віршар. Це справді так! Але трагедії у цьому не бачимо. Не всі версифікатори (реалія часу!) є небосяжними. Та і поезія з філігранною точністю і філологічною вправністю теж потрібна людності, якщо у ній живуть небуденні думки – неодмінні супутники віршарської справжності.

… А що буде завтра? Не думаємо, що точно знає про це сам Микола Сіробаба. Але він переконаний, що творчі шукання далі триватимуть. Бо «легковажності луна весіння осеневу тишу їдьма їсть».

Олег Василишин, Ігор Фарина,

м. Кременець – м. Шумськ Тернопільської області

 

Сіробаба М. В. Луна легковажності: поезії. – Словянськ: Вид-во Б.І. Маторіна, 2018. – 216 с.