* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Промовисте немовчання

10:01 04.10.2018

Промовисте немовчання

 

 

 

Про те, що у Житомирі є такий письменник, як Василь Головецький, чув давно. Але через наше «славне книгорозповсюдження» не мав можливості знайомитися з текстами поліщука. І добірка його віршів в «Українській літературній газеті» (№ 12 за цей рік) стала першим знайомством з доробком житомирянина. А після цього на мій робочий стіл лягла книга «Вчитель мовчання».

 

Що можна сказати про неї? Та не дає спокою наступне. В тоталітарні часи поява різножанрових творів одного автора під однією обкладинкою була рідкістю. Здається, що автором подібного збірника виявився Василь Земляк. Хоч «багатоверстатністю» захоплювалося чимало письмаків. Згадаємо хоча б про Леоніда Первомайського, Ігоря Муратова, Євгена Гуцала, які залишили помітні сліди у поезії та у прозі. А після проголошення незалежності України починає здаватися, що наче торба розв’язалася. «Нитка Аріадни» Марії Вайно, «Комарики-дзюблики» Ірини Дем’янової, «Навпроти течії трави» Василя Слапчука, «Стернею долі»  Лесі Степовички, «Ріка дитинства» Богдана Сушинського, «Крила на вітрі» Миколи Тимчака…Чималим є і загін тих літераторів, які освоїли різні жанри: Валерій Гужва, Павло Вольвач, Теодозія Зарівна, Мирослав Лазарук, Григорій Штонь, Геннадій Щипківський…(Обидва списки при бажанні можна доповнити, бо назвав лише декількох з тих, чиї тексти мені імпонують). Як на мене, то Василя Головецького теж варто зарахувати до цього числа. І не лише «Вчитель мовчання» підтверджує. Адже його перу належать книги «Душа оглянулась», «Вербна неділя», «Тернова хустка», «Божа гора»...

 

Слід, очевидно, згадати про ще один момент. «Вчитель мовчання» не подібний на «Маркіянові яблука» чи «Найсолодша у світі», хоч їх і написала одна людина. І тут справа полягає не у рівні літературної майстерності або в жанровому виборі способу вираження думки. Не хочу вглиблюватися в нюанси. Розумію, що в міркуваннях на ці теми є раціональне зерно. Але, як на мене, суть набагато глибша. Я охрестив би це орієнтацією письменника на прожите і усвідомлення (щемке-щемке!) наближення миті невблаганного переходу душі в інший вимір. В молодості це не відчувається, тому подібного мотиву ще немає. А пан Василь не приховує, що він пронизує його. Тому з болем у душі пише про це. «Рано ви мене хороните, Рано плакать по мені – Я тримаю оборону Кругову, як на війні»…

 

Процитував ці поетичні рядки і дещо подумалося. Про розмисли щодо збагнення неминучості можна балакати по-різному. Більшість літніх (за віком!) літераторів її доторки до себе уже відчули, і десь на денцях сердець кільчаться зерниночки болю. Але вони продовжують працювати, не показуючи цього. Та чи є це дихання у рядках? Безумовно! Можливо, воно не проявляється так очевидно, а на рівні асоціативного мислення. А інші своїх рефлексій не затаюють. Склад характерів? Очевидно! Але мені за великим рахунком байдуже до цього. Як читача, цікавить якість тексту. А твори Василя Головецького зачепили сприймальницьку струну.

 

Почну з двох віршованих циклів, хоч не вони дають старт книзі. З двох причин. По-перше, саме з них найактивніше видно тему, про яку уже йшлося (навіть їхні назви «Реанімація» та «Небожителі» прозоро натякають на це). По-друге, сам почав знайомство з виданням з вчитування у версифікаційні тексти, бо саме вони спонукали мене до углиблення в ужинок вихідця з Львівщини. «І огортає душу дивний спокій, І починаєш розуміти дні, І дивиться з небес уважне око, І час життя продовжує мені».

 

Глибока думка з філософською барвою у простій упаковці? Не заперечуватиму очевидності. Як і того, що вірші Василя Головецького не піддаються перекладанню в різні тематичні кошики (вибачте за нелітературознавче слівце) через переплетення мотивів. І при умові, що про чи не найосновніший вже було сказано. Скажімо, вірш «Вибухнуть солов’ї» поєднують пейзажність та інтимність, трепет богошукань і біль війни переплелися у творі «Різдво». А текст «Хоч серпень ще не здається» своєрідно обрамлений громадянськістю і пейзажністю. І все це – у традиційному світлі, яке є основою виражальності.

 

Зрештою, варто розпросторити деякі її аспектики. Мене чомусь найбільше зацікавила метафоричність мислення. «Сліпа любов провулками брела», «Це серпень вручає підозру про осінь», «Цвіркунчик витинає караоке, «Бродить тінь з благальними очима». Іноді надибуємо і на вдалі порівняння. «В лікарні час завмер, мов кров у жилах», «Сива, як мати, ніч», «До сирої землі припаду, подорожник неначе». Можливо, в цих рядках не завжди існує барва несподіваності, чого, мабуть, найбільше хочеться. Але не можна не помітити, що ці словосполучення органічно вплітаються у текст.  

 

Як і образи, якими послуговується житомирянин. Мені, приміром, заімпонували «небеса крилаті», «веселки грація». Коли читав написане, то хотілося також натрапляти на буквотвори з відтінками неологічності та рідковживаності. І слава Богу, віднайшов їх у вигляді «озоння» та «подзвону». Втішило і припадання до афористичності. «…Мій народ не подолати, коли він досі ще не вмер». Заслуговує на увагу і питання про різноформ’я у висловленні думок. З традиційними багатострофиковиками та восьмивіршами мирно сусідують катрени та сонет. Й не приховуватиму, що четверик «Груша» припав до вподоби. «Такої рясної іще не було. А вранці завмерла, прозора: Суцвіття на землю морозну лягло, Як люди від голодомору».

 

Згодімося, що порівняння має якийсь дивнуватий відсвіт неочікуваності. Але вдалого відтворення уздрітого, напевно, не було б без авторового вглиблення в особистісні почування. Нехай у даному випадку вони не стали очевидними, але маємо й твори, де отой індивідуалізм (в доброму розумінні цього слова) виграє всіма кольорами. Це в першу чергу стосується «Відробили й щезли, як заводи», «Перехрещу, як рідну», «Ох ця калина під вікном палати».

 

Про оте припадання до особистісного думається і тоді, коли перечитую переклали. І не бачу в цьому ніякої дивовини. Автор інтерпретацій сам зізнається в тому, що індивідуалізм присутній. Скажімо, з передслов’я до книги дізнаюся, що у студентські роки письменник у Львівському університеті був учнем Михайла Марченка, твори якого переспівав. А ще зауважив, що його вірші перекладав і раніше, написав й спогади про свого вчителя, які вмістив у своїй книзі «Прощання з душею». 

 

Чогось надзвичайного у цих рядках немає. Але саме ці зізнання допомогли зрозуміти те, якими вважливими вони є для письмака. А ще посприяв розумінню так званого «тихого смутку» у версифікаціях Михайла Марченка. «Спогади, наче тіні, Мигтять між розсохлих рам», «Сонце вмирало на заході хрестом на грудях розхристаних», «І прийшов у природу весняну я по осінньому сліду». Заімпонували також «вітрокруговерть», «лиманний розмах засніжений», «дими обманного туману». А от твори «Безсилий здається без боротьби», «Я вип’ю перед сном отруту», «Цвітіння. Весна. Холоди», «Зорі – то лише світила», незважаючи на присутність у них цікавинок, дещо ошелешили. Переклади перекладів? Знаєте, якась неприємна важкість з’являється на душі, коли рядки змушують мисленно повернутися у тоталітарні часи, коли деякі горе-інтерпретатори безсоромно користувалися такою «методою» замість експлуатації підрядників. 

 

Неприємна асоціація, правда? Але ще більше розмірковуєш про це, коли читаєш переклади віршів Леоніда Кисельова. «І тривога в серці, наче рана, і подзвін у голові, подзвін», «І розлука скроні виморозить інеєм за ніч», «І чайки про розлуку плачуть чужою мовою біди». Знову бачимо якусь болісність. Чи не тому вона проймає, що автор підібрав ті переклади киянина, які співмірні з його переживаннями. «Поети помирають в небесах. І я шепчу розбитими губами: «Чуткам не вірте, жив в помийній ямі, Помер же, як поети, в небесах».

 

Небесне і земне зійшлися й у повісті «Вчитель мовчання», назва якої дала наймення книзі. Якщо коротко, то вона – письменникова розповідь про старість людини з творчими устремліннями. Автор, звісно, не хоче, аби цей текст читачі вважали його автобіографічним. Почасти його можна зрозуміти. Та тоді, коли читаю написане, свідомість штрикають інші думки. Біографічність і художність можна сумістити. Та й не цікавить читачів ця колізія, бо первинним є виспів літер, його промовляння до людських душ.

 

Та давайте більше не будемо заглиблюватися у тематичні та спонукальні моменти. Не бачу доцільності. Адже замість цього прагнеться доторкнутися до пейзажності у повісті, лапідарності висловлювань. «Наче хльосткий удар блискавки, наче диявольський опік вогнем – згадка саме про отой осінній день». «І тільки очі-свердлики виймали з Подорожника душу». Похвали заслуговує і те, що автор у канву розповіді вдало вплітає прислів’я та стійкі фразеологізми на зразок «за одного битого двох небитих дають», «змотувати вудочки», «камінь упав з душі». Приємно тішать теж психологізм та діалогічність. Не відстає від неї й гра топонімікою, прізвищами та іменами. Мені, скажімо, сподобався літературний псевдонім Іван Подорожник, який вселив у читацьку душу магічність.

 

Автор цього відгуку не претендує на всеохопність. Написалося те, про що думалося. Як на мене, то це – тільки мої рефлексії. І бажаючий може доповнити їх. Чи заперечити якусь думку. Не гадаю, що це є важливим. Якщо книга викликала різнопланові судження, то вона вдалася. А хіба це не є найбільшою нагородою для ловця дивовижних слів?

 

Ігор Фарина,

м. Шумськ на Тернопільщині.

 

 Головецький В. М., Вчитель мовчання. Повість. Вірші. Переклади. –  Житомир: видавець Євенок О.О., 2017. – 123 с.