* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

РОСА У КРАПЕЛЬЦІ

21:45 29.09.2018

РОСА У КРАПЕЛЬЦІ

На що очікує поціновувач красного письменства, знайомлячись з новою книгою? Можна, образно мовлячи, розпросторювати мислі. Але.. Врешті-решт усе зводиться до того, чи впливає видання на свідомість сприймача? Якщо з цієї дзвіниці дивитися на нову книгу Надії Гаврилюк, то розумієш, що вона позначена привабливістю. Себто належить до тих, які залишають сліди в читацькій уяві. Бо є чимало підстав для подібного висновку. Не варто, либонь, вдаватися до теоретизувань для підтвердження цієї думки. Бо вірші промовляють самі за себе. Й не вважаю перебільшенням своє твердження. Адже про це говорить “населення” поетичної збірки. “День, як персик медовий, скрапує стиха на землю”, “Розбудить сонце в злотосяйнім літі”, “Матусю, кульбабко сива, як Вам на тому світі?”, “Все ще в городці квітує лілея”, “В обіймах трав не навзнак − горілиць”, “Кружляли в волошковім небі чайки”…

Трикрап’я в даному випадкові не вважаю випадковістю, бо цитування, либонь, заслуговує на продовження, та й вищезгаданого досить, аби стверджувати, що читач приречений на постійну блуканину між зорями, небесними світилами, рослинами і деревами.

Привертають до себе і метафоричні зблиски… “Впізнало серце день своїх відвідин”, “І радість вкотре губить береги”, “А душі йшли стежинами монашими”, “Бо зіниці залива пітьма”, “Сон втікає з-під віч”, “Ти душу розгортаєш, як сувій”. Останнє цитування вказує на присутність метафоричності у вірші, “облишивши усі намарні гони”. Та, очевидно, ці рядки несуть у собі і відсвіт небуденної порівняльності. Між іншим, цікаві взірці протиставлень існують й в інших творах: “спека густа, наче запах акації”, “гнусь від болю, наче лозина”, “ця вагота, мов камінь − двері гробу”, “ще сміхом серце повниться, як дім”, “життя, неначе оригамі, зроблене людиною”, “згадка, мов кисень, незримо потрібна є”…

Вистачає у виданні й цікавих образів: “ліхтарик груші”, “абрикосовий промінь”, “відважні обрії”, “солоний дощ”, “неба херувимська пісня”, “закохане серце”. А ще ж маємо вдатності на зразок: “яблунь Едему”, “зранення обмов”, “знавіснілу тугу”, “дзеркало душі, весною вмите”, “знак крил”. Та всі ці виражальні вдатності не були б такими привабливими без орієнтації поетеси на слова-цікавинки. Як тут не згадати про потяг до неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів чи термінів, характерних для певних груп людності? Та слововияви не мали у собі “примагнічення”, якби не впліталися органічно у текст. Саме про це думаєш, коли натрапляєш “марномрійність”, “зранення”, “запаркання”, “законництво”, “осуга”, “пасока”, “жостір”, “піцикатто”.

Теплішає на душі і тоді, коли у книзі читаєш висловлювання, позначені афористичністю. “Усе, що з Богом, рясно плодоносить”, “милосердя завжди понад суд”, “що в світі буває безжальніш, ніж совість неприспана власна”, “І переможний той, хто під кінець за вірність щиру матиме вінець”. Якщо помислити, то нічого оригінального у цих сентенціях немає, та за них агітує доречність.

Мова про афористичність тверджень, певно, була б випуклішою при наголосах на темарії. Але зумисно у попередніх абзацах оминув це питання. Через авторку. А точніше, через переплетення тем, яке стало очевидністю творчої манери віршарки. Лише кілька прикладів, які свідчать про це. “Спекотний серпень, грозовий розлом, Церковний дзвін, в сльозах небесних губи” − натяк на пейзажність? Щось є від цього. Та коли вчитуєшся у текст, то висновковуєш, що з нею мирно сусідує інтимність. “Твій лик мені − постійний безмір світла”. Чомусь подумалося: а чи любовні почування людини не є своєрідним відсвітом Богошукань. Філософська барва, чи не так? Ще зримішою вона стає у творах з певною дозою громадянськості. “А на серці життя, мов перстом на скрижалі, пише радість і смуток, журбу і потребу”.

Дехто, прочитавши цю цитату, почне говорити, що відгукувач без аргументації відніс до громадянської лірики твір з великою особистістісністю бачення! По-перше, громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність в поезії не сприймаються без присутності власного бачення. По-друге, не можна не помітити, що наявність особистісного − неповторність голосу поетичного покоління, яке за рахунок зримості індивідуального є більш відвертішим у вираженні почуттів. До речі, про це свідчать твори на тему Богошукань. “Щоб меншала завжди між нами віддаль, Вдягни мене у Сонце, Отче світла”, “Не в силі сам − стань силою моєю, мій Боже, милосердіє моє”, “Сам Бог нам напророчив ці спрагнені уста”, “Та аромат і колір має − лиш квітка Бога”, “Втішаєшся, як святістю сія Душа моя, як в небі, на землі, Тим полум’ям, що творить жар її “. Автопортрет душі? А чому б і ні? Адже світло Божості розпрозорює порухи душі, що є дуже важливим для версифікації у наш непростий час. Важлива тема? Безумовно! Як на мене, то вона висвітлює чимало. Та ще більше оце сіяння особистісного видно на творах любовної лірики поетки. “Якщо вже падати − лиш у кохані руки”, “Кохання цілющою впало росою, втішаюся, Пане, Твоєю красою”, “Нестача Тебе − неначе нестача кисню”, “Велика радість часто безголоса, Промовиста сльоза на вії тайни, Яку ми вдвох не вичерпали лосі…”. “І осягати повноту в житті − зникати у Твоїм серцебитті”…

Коли вже дещо мовлено про темарій, то, напевно, варто зачепити ще два нюансики. Читаючи книгу, неодноразово уздріваєш барвистість культурології. Якийсь культурологічний наліт бачимо у творах “Барокове” та “Віконце в таємничу давнину”. Про аспектик, що їх ріднить ,вже мовлено. Але водночас вони є такими різними. Перший − неповторний дотик до епохи бароко, а другий − відображення погляду індивіда на сенс літературної творчості. А з’яву творів “Юність хоче видаватися старшою” та “Забутому серед ночі” підштовхнули вірші Віри Вовк і Тадея Карабовича. Існують і присвяти їм, а також приурочення Андрієві Содоморі та Петрові Шкраб’юку. Маємо й тексти з епіграфами Богдана Смоляка і Ольги Смольницької. В окремих віршах виникають тіні Овідія та Мунка: “В душу киньте світла − Занімілий крик з картини Мунка” , “Живеш, душе, а, отже, думай, відай − Як оминеш лихе не на одну версту, Повернешся у еру щасливу, золоту, Яку оспівував прославлений Овідій”.

 Тепер − про так званий мандрувальницький аспект. Чесно кажучи, таких творів у книзі небагато. Але вони є і свідчать про ще одне коло зацікавлень поетки. “Черкни мені, Черкащино, слів кілька − Вмить розпадеться буднів сіра клітка”. Але й цього, як мені думається, достатньо, аби висловити одне міркування. Краєзнавча поезія в Надії Гаврилюк має свій шарм, бо дозволяє поглянути на тему з несподіваного боку. Ще одне. З книги можна помітити, що авторці найліпше пишеться в столиці і в селі Пристроми на Київщині. Допомагають рідні стіни. І втішно, звісно, що воно є таким у реалі. Бо це − почуття, яке живе у душі. Але мене, читальника, не вельми цікавить цей нюансик, бо більше цікавить якість написаного. “І будуть досвітки, що росами омиті”…

Картина про сприйняттєвість поезії киянки не заграла б, очевидно, барвами без акценту на різноформ’ї в інтерпретації віршарки. Поряд з восьмивіршами і катренами існують сонети, шести- і двовірші. Твір “Барокове” − акровірш. Щось від притчі у класичному розумінні цього означення знаходимо у творі, який починається словами “хочеш бути щасливим”. А тепер доторкнемось до цієї теми у віршах “Вірі Вовк”, і “Облишивши усі намарні гони”. Це − тринадцятрядковики. Але − не ронделі. Римований і білий вірш поєднані у творі “Аркуш мережаний або чистий”, хоч схильність до першого переважає.

До чого веду, розставляючи акценти таким чином? Перш за все, хочу ще раз наголосити на важливості особистісного у версифікації. Зрештою, висновковую з книги, котра потрапила у поле зору. Але не бажаю на цьому ставити крапку над “і”. Бо “У крапельці роси” бачу майбутність. Себто збільшення бентежних узагальнень через оспівування особистісного погляду. Важко? Не заперечую! Але що вдієш з такими читацькими устремліннями? Хоча водночас розумію, що авторка може і не враховувати їх, йдучи лише своїм шляхом.

Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Шумськ на Тернопільщині

Гаврилюк Надія. У крапельці роси. − Дрогобич: Коло. 2018. − 104 с.