* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Війна, любов і ненависть

21:36 29.09.2018

Війна, любов і ненависть

 

 

В основу нового роману лягли військові щоденники

Зізнаюся, люблю перечитувати пригодницькі та детективні твори. І радію, коли до мене потрапляють новинки з ознаками цих літературних форм, бо поява таких у провінції – велика розкіш. Чи не тому був втішений, коли давній знайомець зі столиці надіслав новий роман Богдана Кушніра. Інтриги додавало й те, що з автором в одні роки навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Чисто по-людськи мені було цікаво, як він пише. (Можна, звісно, дивуватися, що таким дивним способом знайомлюся з доробком тих, кого знав ще у студентські літа. Та що вдієш, коли система книгорозповсюдження «підсовує» сюрпризи?).
І треба сказати, що перечитування видання не розчарувало. Вирішив відгукнутися на його появу. (Чи не вперше беруся за перо з такого приводу. Хоч у різних ЗМІ не раз вміщував свої рецензії на поетичні та прозові книг. Вперше, тому що ніколи ще не висловлював своїх міркувань про пригодницькі та детективні твори).
Про причину зміни вектору мого думання ви, мабуть, уже здогадалися. Тому й не бачу у розпросторенні роздумувань доцільності. Та ще й тоді, коли більше цікавить текст. Адже він, наче росяна крапля, вигранює реальність, себто дійсність, яка не є такою просто ю, як може здатися на перший погляд.
Що маю на увазі? Та різносторонність мого мислення. Спершу відштовхнемося від наступного. Новий твір торкається теми війни на східних рубежах нашої держави. Але з досить несподіваного боку. Якщо досі в поле мого зору потрапляли художні розповіді про події на «передку» чи долі мобілізованих, то охудожнення дій представників сил спеціального призначення збройних сил України ще не зустрічав.
Закрита тема для літератури? Є щось від цього. Бо що вдієш, коли врешті маємо відсвіт таємниць і не позбудемося його, якби і хотіли. Мова – про інше. Ті чи інші ситуації можна намислити, що є цілком нормальним для красного письменства. Але для читачів не зворушить і найгарніше письмо без проникнення у психологію дійових осіб написаного. В цьому і полягає заковика. Інженери людських душ не можуть збагнути психологічних нюансів без особистого дотику до діяльності та темної сфери. Хочемо того чи ні, а на це спроможні лише професіонали. А останні нерідко не вдаються до цього через відсутність нахилів до художнього осмислення пережитого. Богдан Кушнір – щасливий виняток. Журналіст і письменник  
служив у Силах спеціальних операцій Збройних сил України під час російсько-української війни.Тож він добре знає те, про що пише.

Дехто, прочитавши твердження попереднього абзацу, почне говорити, що рецензент сильно переборщує у своєму намаганні показати самотинність художнього відображення автора. Мовляв, вже існують випадки, коли представники спецслужб беруться за перо. З таким судженням можна було б погодитися. Але не спішу цього робити. Бо є причини. Мій опонент морже згадати про роман Анаторлія Сахна, який не залишився непоміченим у літературному середовищі. Та… Не спішімо потирати руки і говорити, що загнали літературного критика у глухий кут. Є два нюансики, які не розхитали впевненість мого уявлення. Так! Маємо «соло бунтівного полковника». І тішимося, що твір руйнує стереотипи нашого сприймання спецслужб. Але твір при всіх його плюсах є своєрідною сповіддю «особливої особистості», бо над написаним дуже висне тінь «розсекречення секретності». Роман Богдана Кушніра є більше художнім. Якщо у Анатолія Сахна робота спецслужби займає центральне місце, то в автора «На лінії зіткнення. Любов і ненависть вона – лише тло для зображення любовного сюжету.
Ще більше думається про це, коли твір Богдана Кушніра подумки порівнюю з текстами Віктора Суворова. В останнього наголоси на таємницях спецслужби чи більші. Говорив би і про присутність у них великої дози публіцистичності у хорошому розумінні цього поняття. Але водночас є кілька дуже важливих аспектиків. Не заперечу, що у «суворовських текстах» є багато цікавинок. Але це вже є історією, хоч і дуже потрібною для пізнання нашої непростої минувшини. Твір Богдана Кушніра – сьогоденніший з цієї точки зору. Не забуваймо і про ментальну сторону справи. Те, що Віктор Суворов негативно ставиться до більшовизму – незаперечність. Але книги – відображення позиції «старшого брата». Богдан Кушнір не страждає цією намисленою «вищістю», що надає творові своєрідного шарму.
Та, либонь, не варто більше торкатися цих непростих питань. Бо занурення свідомості читачів у проблему – безперспективна справа без звернення до спонуки розмови. Себто назріла потреба розповісти бодай коротко про сюжет твору.
Отже, з Семеном Вергуном (головним героєм твору) вперше зустрічаємось у ту пору, коли контррозвідник, працюючи під дипломатичним прикриттям у Москві, здійснює дуже важливу таємну операцію, успіх якої бісить феесбешників. І вони пробують будь-яким чином дізнатися про джерело витоку інформації. Та це їм не вдається, хоч російському особісту Леоніду Волкову випадає удача, якщо вважати такою захоплення Семена Вергуна після прийому у французькому посольстві. Накачаного великою дозою невідомого психотропного препарату його залишають помирати в одному з парків.
Але Семен Вергун вижив. Та пригода залишила жорсткі шрами у його долі. Через інвалідність довелося попрощатися з роботою, до якої призвичаївся і яку по-своєму полюбив. Неначе з білих яблунь дим, розвіялося сімейне щастя, бо дружина виїхала жити в іншу країну. І, безперечно, закономірною є думка про помсту Семена Вергуна своєму кривдникові.
Але тут і нагода трапляється. З вини войовничих хижих орлів у верхівці сусідньої держави починаються військові дії східних рубежах нашої держави. І Семен вергун знову одягає військовий мундир, ставши українським захисником. Опиняється на Луганщині, де тривають воєнні дії. В Луганськ у ролі куратора російських розвідників прибуває Олег Волков, якого після невдачі з українцем спровадили на африканський континент. І, звісно, навідується думка про майбутній поєдинок між ними.
Врешті-решт усе завершується тим, шо Леоніда Волкова внаслідок вдалої операції захоплюють українські контррозвідники. Використавши для цього лікарку Галину, в яку колись був закоханим росіянин, та її сина Миколку – плоду давнього кохання. Додаткової інтриги творові додає те, що медичка згодом стає дружиною Семена Вергуна, повернувши його до звичного сімейного життя.
Коротка розповідь про сюжет твору дає можливість зрозуміти ситуацію. Бо основне є зрозумілим. Але у творові бачимо тему, яка, не претендуючи на першоплановість, залишається дуже важливою. Скажімо, нерідко чуємо нарікання на тупість вищого командування, його продажність. Скажіть, будь ласка, чи не мислиться про щось подібне, коли стрічаєш соковитий опис командувача сектором генерала Дубова. Військовика з вищого ешелону, який через вузьколобість поглядів і пихи не збагнув законів сучасної війни. Хіба не говорять про це генералова зневажливість у ставленні до комп’ютерної техніки, намагання прибрати з «передка» Ведмедя і Вергуна? Чи розуміють про це у верхах? Коли вчитатися у роман Богдана Кушніра, то бачимо непростість. У багатьох керівних кабінетах розуміють, що час дубових минув, але ще бояться вголос сказати. Звідси й ростуть ноги таємничої групи Палія. Та й те, що з’являються військовики типу генерала Крави, вселяє надію.
Роман порушує ще одну важливу проблему, з усією гостротою постає питання про роль людської особистості у воєнному вихорі. Згоден, що зміна обстановки так багато змінює у діях людини. У воєнній ситуації є можливими і світоглядні переміни. Але моральні устої, закладені на генному рівні, залишаються незмінними. Можливо, саме цим можна пояснити участь такої цивільної особи, як Галина, в хитромудрій операції військовиків? Чи це, може, спроба насолити людині, яка негативно вплинула на її долю? Як там не було б, за рамки вищеозначеної проблеми це не виходить.
Задумуюся над іншим. Говоримо про демократичність держави. Правильно балакаємо! Але чи мають право її чинник и втручатися у приватне життя людини? І де ота допустима межа і чи існує вона взагалі? Розумію, звісно, що мої слова – розмисли цивільної людини і їх можна було б не враховувати. Та… Більшість читачів роману перебуває чи перебуватиме у такому ж статусі. Тому й смію стверджувати, що проблема існує і від неї не можливо відкараскатися. До речі, новий роман Богдана Кушніра підтвердив це, по-своєму порушивши очевидність дійсності.
…А після роздумувань про політичні проблеми, до яких підштовхнув роман, знову спробуємо осідлати «літературознавчого коника». Тим паче, що є кілька дуже важливих питань. Згадаємо хоча б про таке. Роман починає слово «Від автора». Та чи потрібне воно, якщо не жбурляє свідомість читача у нурт сюжету? Подібне питання виникає і тоді, коли перечитую «Замість епілогу». Чогось нового до характеристики головного героя цей текст не додає. Мені чомусь навіть здається, що твір без обох міні-розділів виглядав би привабливішим. Як і з доскіпливішим літературним редагуванням і з уважнішою коректурою. Хоча не відкидаю, що це може бути особистісною претензією до роману. Бо важливі проблеми сьогодення можна порушити і в пригодницькому творі. Якщо уміти. А Богданові Кушніру цього уміння позичати не треба. Принаймні так «промовляє» до мене новий роман знайомця ще з літ студентських.

Ігор Фарина,
м.Шумськ 
на Тернопіллі

Кушнір Богдан. На лінії зіткнення. Любов і ненависть: роман. – Харків: Фоліо, 2018. – 288 с.